Діти капітана Гранта - Сторінка 10

Дійшовши до Христофора Колумба, він сказав, ніби славетний генуезець помер, не відаючи, що відкрив Новий Світ.

Слухачі стали заперечувати, але Паганель стояв на своєму.

— Я анітрохи не хочу применшувати славу Колумба, але тут нема про що сперечатись. Наприкінці п'ятнадцятого століття людська думка була скерована лиш на одне: полегшити зносини з Азією й західними шляхами добутися до Сходу, одним словом, знайти найкоротший шлях до "країни прянощів". Цього прагнув і Колумб. Він зробив чотири подорожі й приставав до американського узбережжя біля берегів Кайману, Гондурасу, Нікарагуа, Верагуа, Коста-Ріки й Панами, котрі мав за японські й китайські землі. Він помер, так і не здогадуючись про існування величезного суходолу, що навіть не успадкував, на жаль, його ймення!

— Я хочу вірити вам, дорогий Паганелю, — мовив Гленарван. — Проте це мене дивує, і коли ваша ласка, скажіть, які ж саме мореплавці взнали правду про Колумбове відкриття?

— Його наступники: Охеда, що супроводив Колумба в його подорожах, Вінсенте Пінсон, Америго Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабраль, Соліс, Бальбоа. Всі вони пройшли вздовж східних берегів Америки й позначили їхні межі; триста шістдесят років тому їх несла на південь та сама течія, яка зараз несе нас. Ви знаєте, друзі, ми перетнули екватор в тому самому місці, де його перейшов Пінсон в останній рік XV сторіччя, і тепер наближаємось до восьмого [53] градуса південної широти, де Пінсон пристав колись до бразільського узбережжя. Рік по тому португалець Кабраль дістався до порта Сегуро. Потім Веспуччі 1502 року пройшов ще далі на південь. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об'єднались, щоб спільно досліджувати американські береги, а 1514 Соліс одкрив гирло річки Ла-Плата, де його пожерли тубільці, і таким чином слава першому обійти новий суходіл припала Магелланові. Цей великий мореплавець 1519 року проплив з п'ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Бажання і порт Сан-Хуліан, де зробив тривалу зупинку. Далі, відкривши під п'ятдесят другим градусом широти протоку Одинадцяти тисяч дів, котра згодом прибрала його ім'я, він 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. Уявіть собі, яка радість охопила його, як сильно забилося серце, коли він побачив нове море, що блищало й мінилось на обрії під сонячним промінням!

— Як би хотілось мені бути на його місці, пане Пагане-лю! — вигукнув Роберт, запалившись словами географа.

— І мені теж, хлопчику мій, і я б уже не упустив такої нагоди, якби народивсь на триста років раніше!

— Що було б нам дуже прикро, пане Паганелю, — озвалася Гелена, — бо вас не було б тепер тут, на "Дункані", і ми не почули б оцих історій.

— Хтось інший зробив би це, пані, і додав би, що дослідженням західного узбережжя Америки ми завдячуємо братам Пісарро. Ці відважні шукачі пригод стали засновниками багатьох міст: Куско, Кіто, Ліма, Сант-Яго, Вільяр-ріка, Вальпарайсо і Консепсьйона, куди йде наш "Дункан". Відкриття братів Пісарро збіглися в часі з відкриттями Ма-геллана, й обриси американських берегів, на превелику радість учених Старого Світу, позначено на географічних мапах.

— А мені, — мовив Роберт, — було б того замало.

— А чому? — спитала Мері, звернувши погляд на свого брата, захопленого романтикою цих відкриттів.

— Справді, Роберте, чому? — посміхаючись спитав Гле-нарван.

— Бо мені б закортіло дізнатися, що лежить по той бік Магелланової протоки.

— Браво, друже мій! — вигукнув Паганель. — Я теж хотів би знати, чи цей суходіл сягає аж до Південного полюса, чи там відкрите море, як то гадав ваш співвітчизник Дрейк. Отож безперечно, якби Роберт Грант і Жак Паганель жили в XVII віці, то вони подались би вслід за допитливими [54] голландцями Схоутеном і Лемером, прагнучи розкрити, як і вони, цю географічну загадку.

— Це були вчені? — поцікавилась Гелена.

— Ні, просто сміливі купці, досить байдужі до наукової ваги географічних відкриттів. За тих часів існувала голландська Ост-Індська компанія, що користувалась виключним правом перевезення товарів через Магелланову протоку. Але іншого шляху з заходу до Азії тоді не знали, і ця при-вілея компанії перетворилась на справжнє загарбництво. Деякі комерсанти, борючись проти цієї монополії, шукали іншої протоки. До них належав і якийсь собі Ісаак Лемер, розумна й освічена людина. Він власним коштом спорядив експедицію під керівництвом свого небожа Якова Лемера й Схоутена, досвідченого моряка родом з Горно. Ці хоробрі мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Поміж Вогняною Землею й землею Штатів вони відкрили нову протоку, що дістала назву протоки Лемера, і 12 лютого 1616 року обійшли нині уславлений мис Горл, котрий має набагато більше підстав, ніж його брат, мис Доброї Надії, зватися мисом Бур!

— О, там я дуже, дуже хотів би бути! — палко вигукнув Роберт.

— І ти пив би з джерела найчистішої радості, мій хлопчику! — піднесено заговорив Паганель. — Справді, чи ж є більша втіха, вище щастя понад те, що його відчуває мореплавець, коли позначає на судновій мані свої відкриття? Перед його очима поволі вимальовуються обриси нових земель, острів за островом, уступ за уступом, вони немов виринають із морського лона! Спочатку лінії ще нечіткі, уривані, ламані; тут — відлюдне становище, там — самітна бухта, подалі — загублена в неосяжних просторах затока. Але з часом відкриття доповнюють одне одне, лінії чіткішають, пунктиром позначені на мапі місця поступаються перед заштрихованими; обриси бухт врізаються півколом у визначені лінії побережжя, миси довершують контури вже досліджених берегів; і от, нарешті, новий суходіл, — усі його озера, річки й потоки, гори, степи й долини, села, міста й столиці, — з'являється на глобусі в усій своїй величній пишності! О, друзі мої, той, хто відкриває нові землі, — справжній творець! Ті самі хвилювання, ті самі несподіванки! Але нині це джерело майже вичерпано. Геть усе відомо, відкрито, досліджено на нових суходолах, і нам, що прийшли наостанку у географічну науку, вже нічого робити!

— Хіба, дорогий Паганелю? — запитав Гленарван.

— А що? [55]

— Те, що робимо ми?!

Тим часом "Дункан" линув мов на крилах шляхом Веспуччі й Магеллана. 15-го вересня він перетнув тропік Козерога й повернув до славнозвісної протоки. Інколи на обрії ледь мріли низинні береги Патагонії, але відстань до них перевищувала десять миль, і навіть крізь знамениту підзорну трубу Паганеля не можна було роздивитись ці віддалені американські землі.

25 вересня "Дункан" досяг війстя Магелланової протоки і впевнено увійшов до неї. Цей шлях звичайно обирають торговельні пароплави, які простують до Тихого океану. Довжина протоки триста сімдесят шість миль; вона така глибока, що повсюди, навіть поблизу берегів, дозволяє вільно проходити суднам найбільшої тоннажності. Протока має прекрасне дно, а вздовж узбережжя — безліч джерел питної води, річок, багатих на рибу, й лісів, повних дичини, чимало безпечних і затишних місць, зручних для стоянок, — отже, безліч переваг, порівняно до протоки Лемера й страшного скелястого мису Горн, де безперестанку лютують бурі й урагани.

В перші години плавання Магеллановою протокою, тобто на протязі 60-80 миль до мису Грегорі, тяглись піщані положисті береги. Паганель боявся пропустити жодний куточок, жодну дрібничку. Плисти протокою мали тридцять шість годин, і рухлива панорама берегів у блискучому сяйві південного сонця, безумовно, варта була тих зусиль, яких коштувало вченому палке замилування нею. На північному березі не було видно людей, лише поміж голими скелями Вогняної Землі блукало кілька тубільців. Паганель ревно жалкував, що так і не побачив жодного патагонця, він навіть розсердився на забаву своїх супутників.

— Патагонія без патагонців — це не Патагонія, — бурчав він.

— Трішки терпіння, шановний географе, ми ще їх побачимо, — розраджував його Гленарван.

— Я цього не певен.

— Але ж вони існують, — зауважила Гелена.

— Маю в цьому великий сумнів, пані, бо ж не бачу жодного.

— Але ж назву "патагонці" — це означає по-іспанському "люди з великими ногами" — дістали не якісь уявні істоти.

— О, назва ще нічого не доводить, — відповів Паганель, що вперто стояв на своєму, бо вельми любив сперечатися. — [66] До того ж, правду кажучи, взагалі невідомо, як їх називають.

— От тобі й маєш! — вигукнув Гленарван. — Чували ви таке, майоре?

— Ні, — відповів Мак-Наббс, — і не дав би й фунта стерлінгів, аби це взнати.

— І все ж таки зараз дізнаєтесь, байдужа ви людино! — вигукнув Паганель. — Якщо Магеллан назвав тубільців патагонцями, то мешканці Вогняної Землі звуть їх тіременеї, чілійці — каукалу, колоністи Кармена — теуельче, арауканці — уіліче. Бугенвіль нарік іх "чайхі", Фолькнер — "теу-ельхе", а самі себе вони звичайно звуть "іпокен". То я питаю вас, як урешті слід їх називати, і чи може взагалі існувати народ, що має таку силу імен!

— Оце так доказ! — вигукнула Гелена.

— Припустимо, — мовив Гленарван. — Але хоч і невідомо, як звати патагонців, сподіваюсь, наш друг Паганель визнає — щодо їхнього росту сумнівів не існує!

— Зроду не визнаю такого безглуздя! — вигукнув Паганель.

— Адже вони дуже високі, — наполягав Гленарван.

— Я цього не знаю.

— А що, хіба малі? — спитала Гелена.

— І цього ніхто не може твердити.

— Тоді, мабуть, середні на зріст? — сказав Мак-Наббс, аби всіх помирити.

— Мені так само це невідомо.

— Це вже занадто! — вигукнув Гленарван. — Мандрівники, що їх бачили...

— Мандрівники, що їх бачили, не дійшли згоди. Магеллан казав, ніби його голова ледве сягала їм по пояса...

— От бачите!

— Так, але Дрейк зазначає: англійці вищі за найвищого патагонця.

— Ну, щодо англійців, то це ще вилами на воді писано, — обізвався майор презирливо. — От якби йшлося про шотландців!

— Кавендіш запевняв, що патагонці великі й міцні. Гавкінс мав їх за велетнів. Лемер і Схоутен твердили, що ріст їх сягає до 11 футів.

— Чудово! Ці люди гідні довіри, — мовив Гленарван.

— Так само як і Вуд, Нарборо і Фолькнер; вони кажуть, ніби патогонці — середні на зріст. Правда, Байрон, Ла-Жі-роде, Бугенвіль, Веллс і Картере доводять, що пересічно патагонці мають шість футів і шість дюймів заввишки. Але [57] ж пан д'Орбіньї, вчений, котрий найкраще знає цю країну, запевняє, що цей пересічний зріст нижчий — п'ять футів чотири дюйми.

— Де ж тоді правда? — спитала Гелена.

— Правда полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий.