Діти капітана Гранта - Сторінка 21

— Ви бачили його?

— Ні, але я знаю його з оповідань індіанців. Вій був хоробрий! Мав серце бика!

— Серце бика! — вигукнув Паганель. — Яка чудова мова у патагонців! Ви розумієте, друзі? Це означає "мужня людина".

— Мій батько! — вигукнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, спитав:

— Як сказати по-іспанському: "Це мій батько"?

— Es mio padre.

Тоді Роберт, узявши Талькава за руки, з ніжністю мовив:

— Es mio padre! [108]

__ Suo padre! — вигукнув патагонець, і погляд його прояснів.

Він пригорнув до себе хлопчика, зняв його з коня и почав пильно розглядати, здивовано і співчутливо. На розумному обличчі індіанця відбивалося щире зворупіення.

Але Паганель не вгавав і розпитував далі. Де саме був полонений? Що він тут робив? Коли Талькав чув про нього востаннє? Всі ці питання тіснилися одночасно в його мозкові.

Талькав не барився з відповіддю. Вони почули, що європеєць був невільник якогось індіанського племені, котре кочувало поміж річками Колорадо й Ріо-Негро.

— А де він був останнім часом?

— У касика Кальфоукуора, — відповів Талькав.

— Це десь поблизу нашого шляху?

— Так.

— А що він за один, отой касик?

— Він ватажок індіанського племені пойуче, людина з двома язиками, двома серцями!

— Тобто людина двоєдушна, нещира у своїх словах і вчинках, — додав од себе Паганель, переклавши достоту своїм товаришам цей гарний образний вислів. — Чи зможемо ми врятувати нашого друга? — знову звернувся він до Талькава.

— Можливо, якщо він досі в руках індіанців.

— А коли ви чули про нього?

— Вже давно. Відтоді сонце двічі дарувало пампі літо.

Безмежна радість пойняла Гленарвана. Час, вказаний патагонцем, збігався достеменно з датою документа. Та залишалося ще одне нез'ясоване питання. Паганель одразу ж спитав патагонця:

— Ви кажете про одного полоненого, хіба їх було не троє?

— Не знаю.

— І нічого не знаєте, що з полоненим тепер?

— Нічого.

На цьому розмова припинилася. Могло, звичайно, трапитись так, що трьох полонених давно розлучили. Але з розповіді Талькава випливало насамперед те, що поміж індіанцями ходили чутки про європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місце, де перебував полонений, навіть образний вислів патагонця про його відвагу — все, поза всяким сумнівом, стосувалось капітана Гаррі Гранта. [109]

Наступного дня, 25 жовтня, мандрівники з новим піднесенням вирушили у дальшу путь на схід. Тепер, скільки сягало око, перед ними розстилалася безмежна рівнина, одноманітна й безрадісна, що її називали місцевою мовою "травесіа". Глинястий грунт, відкритий вітрам, являв собою гладесеньку рівну поверхню; жодного каменя, жодного круглячка. Траплялись вони лише в запустілих висхлих ярках або на берегах штучних ставків, видовбаних руками індіанців. Інколи, через довгі проміжки, показувались невисокі лісові зарості, де на тлі темного верховіття вирізнялися ясними плямами ріжкові дерева, які мають стручкуваті плоди, відсвіжні, солодкі й приємні на смак. Вряди-годи зустрічались терпетинові гайки, купи ча-нари й дикого дроку та всілякі колючі чагарники, миршавий вигляд яких промовисто свідчив про неродючість грунту.

26 жовтня випав важкий день. Конче треба було добратися до Ріо-Колорадо. Коні, підгарячувані верхівцями, бігли щодуху, й того ж таки вечора мандрівники прибули до берегів цієї найгарнішої в пампі річки. її індіанська назва Кобу-Лебу означає "велика ріка". Вона струмить свої хвилі крізь неозорі простори пампи й впадає в Атлантичний океан. Там, неподалік од гирла, спостерігається цікаве явище: що ближче до моря, то води в річці меншає — може, вологу всмоктує підґрунтя річкового дна, а може, вона випаровується, — причину цього феномена досі не з'ясовано.

Коли дістались до Колорадо, першою турботою Пага-неля було, як то належить географові, скупатися в її забарвлених червонястою глиною водах. Його здивувало, що річка була досить глибока — очевидно, під першим промінням літнього сонця почали вже танути сніги. Та й завширшки ріка була чимала, так що коні не могли її переплисти. На щастя, посуваючись берегом до верхоріччя, мандрівники натрапили на підвішаний, за індіанським звичаєм, місточок, сплетений з гілок, зв'язаних між собою ремінцями. Цим містком маленький загін перебрався на лівий берег і став там табором.

Перш ніж заснути, Паганель зажадав визначити в найточніший спосіб місце й напрям річки Колорадо і старанно накреслив її на карті — за браком Яру-Дзангбо-Чу, що, недосяжна для нього, котила свої води в горах Тібету.

Далі, 27 і 28 жовтня, подорож минала без пригод. Та сама рівна поверхня, ті самі неродючі землі. Ніколи ще краєвид не був такий одноманітний, а виднокруг такий сумний. Однак грунт ставав вологіший. Доводилось переходити [110] "каньядас" — пойняті водою низини, продиратись крізь захаращені водоростями лагуни — так звані "естерос". Пізно ввечері коні стали на березі великого озера, названого індіанцями Гірким озером через насиченість води мінеральними речовинами. 1862 року це озеро було свідком жорстокого винищення аргентінськими військами тубільців. Тут розташувались на відпочинок, і ніч минула б спокійно, якби навколо не було мавп сапажу й диких собак. Ці галасливі тварини виконували, безперечно, на честь європейців, але й на шкоду їхнім вухам одну з тих примітивних симфоній, якої, напевне, не зрікся б і будь-який композитор майбутнього.

Розділ XVII ПАМПА

Аргентінська пампа простяглась від тридцять четвертого до сорокового градуса південної широти. Слово "пампа" арауканського походження, воно означає "трависта рівнина" і цілком відповідає цій місцевості. Деревисті мімози на заході, розкішні трави на сході надають рівнині особливої своєрідності. Ці рослини сягають корінням у той шар землі, під яким лежить глинясто-піщане підґрунтя. Якби геологи поцікавились цими покладами третинної доби, то знайшли б незліченні багатства: там спочиває сила-силенна предковічних кістяків, що належать, як вважають індіанці, вже зниклій породі тату(42). Під їхнім тліном похована вся первісна історія країни.

Американська пампа — окрема географічна область, так само як савани Краю Великих озер або сибірські степи. Підсоння пампи більш континентальне, ніж підсоння провінції Буенос-Айрес; різкіші зміни спеки й холоду в пампі, як пояснив Паганель, спричинені тим, що океан влітку вбирає в себе маси тепла, котре поволі повертає взимку. Тому на островах, звичайно рівніша температура, ніж у глибині суходолу (43). Завдяки сусідству з Атлантичним океаном підсоння західної частини пампи не таке одноманітне, як на [111] узбережжі. На заході пампи спостерігаються різкі зміни температури — то жорстокі морози, то нестерпна спека. Восени, тобто в квітні й травні, тут часто йдуть ливні дощі. Але тепер погода стояла дуже суха, й сонце палило нещадно.

(42) Тату — тварини з породи беззубих ссавців, укриті роговим панциром; живуть у Південній Америці.

(43) Через це зима в Ісландії м'якша, ніж у Ломбардії. (Прим, автора.)

Загін вирушив у дорогу на зорі, перевіривши спочатку правильність напрямку. Земля, скута корінням дерев і кущів, була надзвичайно тверда; зникли піщані дюни, ба навіть дрібнесенький пил, що його вітер курявою здіймав у повітря. Коні бадьоро йшли крізь високу траву — "па-ха-брава", що росте переважно в пампі й дає притулок індіанцям під час грози. Подеколи траплялись водоймища, оточені вербами й місцевими рослинами gugnerium argen-teum, які полюбляють сусідство солодкої води. Щоразу зупиняючись в цих місцях, коні пили досхочу, немов прагнучи задовольнити спрагу й на майбутнє. Талькав їхав попереду, оглядаючи кущі, полохаючи "чолінас" — найнебезпечніших гадюк, що вбивають своїм укусом раніш ніж за годину й дужого бика. Спритна Таука стрибала через чагарі, допомагаючи своєму господареві прокладати шлях для коней.

Таким чином, подорожувати цими рівними одноманітними просторами було легко. Природа тут не звеселяла ока; жодного валуна, жодного камінця на сто миль навкруг! Неозора одноманітність, здолати яку, здавалось, несила! Ні гарних краєвидів, ані дорожніх пригод, ані цікавих несподіванок. Треба було бути Паганелем, уче-ним-ентузіастом, аби знаходити на цій дорозі щось варте уваги, захоплюватись найдрібнішими її деталями. Що ж його тішило? Хтозна. Може, якийсь кущик, може, якась бадилинка. Цього було досить, щоб викликати в нього нескінченні потоки слів і навчати Роберта, котрий залюбки його слухав.

29 жовтня цілий день перед очима мандрівників розгорталась та сама безкрайна однобарвна рівнина. Близько другої години під ногами коней забіліли якісь кістки. Схоже було, що полягла величезна череда, стільки зібралось тут кістяків. Та ці напівзотлілі рештки, побілілі од вітру й часу, не були розкидані навсібіч, як то звичайно буває, коли знеможені тварини падають одна по одній на шляху, а лежали величезною купою. Ніхто не знав причини такого нагромадження кістяків на відносно обмеженому просторі, й навіть Паганель не міг цього пояснити. Тоді він запитав Талькава, і той охоче відповів.

Слова "не може бути", котрі вихопились у Паганеля, [112] і знаки патагонця, що означали ствердження, збуршіи цікавість мандрівників,

— Що ж це таке? — спитали вони Паганеля.

— Небесний огонь! — відказав географ.

— Як! Блискавка спроможна наробити такого лиха! — вигукнув Том Остін. — Звалити на землю череду в п'ятсот голів!

— Талькав так гадає, і він не помиляється. Грози в пампі справді надзвичайні. Аби нам не довелось зазнати їхньої люті на собі!

— Сьогодні страшенно пече, — мовив Вільсон.

— Термометр показує тридцять градусів у затінку, — додав Паганель.

— Нема чого дивуватися, — сказав Гленарван. — Мене ніби проймає електричний струм. Напевне, така спека триватиме не довго.

— Ні, ні, — заперечив Паганель. — На зміну погоди не сподівайтеся. Адже на обрії — жодної хмаринки.

— Тим гірш, — сказав Гленарван, — бо коням дошкуляє спека. А тобі, хлопче, не дуже жарко? — спитав він Ро-берта.

— Ні, сер, — відповів той. — Я люблю жару, це приємно.

— Надто взимку, — глибокодумно зауважив майор, пихкаючи сигарою і пускаючи вгору закрутки диму.

Ввечері зупинились біля занедбаного ранчо — сплетеної з —гілок і обмазаної глиною халупи під солом'яною стріхою.