Діти капітана Гранта - Сторінка 29

— Ні, ви помиляєтесь. Ми точно знаємо, коли сталася катастрофа. "Британія" загинула в червні 1862 року. Отже, ще немає і двох років.

— Ні, сер, багато більше.

— Не може бути! — вигукнув Пагаиель.

— Ні, точнісінько так. Це було тоді, коли народився Пене. їх було двоє...

— Ні, троє! — заперечив Гленарван.

— Двоє, — упевнено наполягав сержант.

— Двоє! — повторив украй здивований Гленарван. — . Двоє англійців!

— Зовсім ні! — відповів сержант. — Які там англійці? Ні... один француз, а інший — італієць...

— Італієць, що його забили індіанці з племені пойу-че? — вигукнув Паганель.

— Так... я дізнався про це пізніше. Француз урятувався...

— Врятувався! — скрикнув Роберт таким голосом, немов усе його життя залежало від цих слів.

— Так, він утік з індіянського полону, — відповів Мануель.

Всі глянули на Паганеля, що в розпачі бив себе долонею в чоло.

— О, розумію! — вигукнув він нарешті. — Все, все, ясно!

— Але про що ж ідеться? — нетерпляче й занепокоєно снитав Гленарван. [149]

— Друзі мої, — відповів Паганель, беручи руки Роберта в свої, — доведеться погодитися з тим, що нас спіткала велика невдача. Ми йшли хибним шляхом! Тут мова йде зовсім не про капітана Гранта, але про мого співвітчизника, чий товариш, Марко Вазелло, справді був забитий індіанцями з племені пойуче. А французові, змушеному частенько супроводжувати цих жорстоких індіанців аж до берегів Колорадо, врешті пощастило втекти з полону й повернутися до Франції. Ми вважали, що йдемо слідами Гаррі Гранта, а насправді натрапили на сліди молодого Гінара (46).

Запала глибока мовчанка. Помилка була цілком очевидна. Подробиці, про які повідомив сержант — національність полоненого, вбивство його товариша, втеча, — все пов'язувалось між собою, щоб наочно її ствердити.

Гленарван розгублено дивився на Талькава. Той звернувся до сержанта:

— Ви не чули коли-небудь про трьох полонених англійців?

— Ніколи. В Танділі знали б... я чув би про це. Ні, такого не було...

Отже, мандрівникам не було чого далі залишатись тут. Вони подякували сержантові, потиснули йому на прощання руку і пішли з форту.

Гленарван, усвідомлюючи, що всі їхні надії розбилися вщент, впав у розпач. Роберт мовчки йшов поруч з ним, очі його були повні сліз. Гленарван не знаходив жодного слова, аби розрадити хлопця. Паганель говорив сам до себе, вимахуючи руками. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, здавалось, його самолюбство індіанця було діткнуте тим, що він водив людей хибними шляхами. Нікому, однак, не спадало на думку дорікати йому за таку цілком оправдану помилку.

(46) Гінар справді з 1856 до 1859 року був у індіанському полоні. Він мужньо витримав страшні тортури й злигодні і врешті втік, перебравшись через Кордільєри вузькою ущелиною Упсальята. Він повернувся до Франції 1861 року, нині — член Географічного товариства, колега Паганеля. (Прим, автора.)

Вони повернулися до заїзду. Вечеря минула сумно. Звичайно, жодний поміж цих відважних і самовідданих людей не нарікав, що надаремно зазнав стільки злигоднів, марно наражався на небезпеки. Але кожний був вражений тим, що за якусь мить димом здиміли всі їхні сподівання. Справді, хіба могли вони надіятись, що натраплять на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Звичайно, ні. Коли б [150] якийсь європеєць попався в руки індіанцям поблизу берегів Атлантичного океану, сержант Мануель безперечно знав би про це. Така подія обов'язково привернула б увагу тубільців, які їздять у торгових справах з Танділя до Кармена, до гирла ріки Ріо-Негро. Торговці аргентінської рівнини завжди все знають. Отже, мандрівникам залишалось тільки одне: не гаючись, прямувати до "Дункана", котрий чекав на них біля мису Меданос.

Паганель знову попросив у Гленарвана документ, звірившись якому, вони узялись за ці нещасливі розшуки. Вчений перечитував його з неприхованим гнівом, немов силкуючись видерти в нього якесь нове тлумачення.

— Але ж документ цілком ясний, — казав йому Гленарван. — Тут зазначається в найпевніший спосіб і дата загибелі "Британії", і місце, де перебуває в полоні капітан Грант!

— Ні! — вигукнув географ, ударивши об стіл кулаком. — Сто разів — ні! Бо ж коли Гаррі Гранта немає у пампі, то його взагалі немає в Америці! А де він — про це повинен сказати документ, і він скаже це, мої друзі, або ж я не буду Жак Паганель!

Розділ XXII ПОВІНЬ

Од форту Незалежний до берегів Атлантичного океану щонайбільше сто п'ятдесят миль. Коли не станеться нічого непередбаченого — а таке було малоймовірне, — Гленарван гадав за чотири дні дістатися до "Дункана". Але повернутися на яхту без капітана Гранта, зазнавши повної невдачі з розшуках, — він не міг погодитися з цією думкою. Тому наступного дня* він не квапився ладнатися в дорогу. Довелось майорові подбати замість нього, щоб сідлали коней, запаслися харчами, розпиталися, в якому напрямку їхати. Завдяки його піклуванням маленький загін о восьмій годині ранку вже спускався зеленими схилами Сьєрра-Танділь у долину.

Гленарван мовчки їхав обіч Роберта. Його відважна й рішуча вдача поставала проти цієї поразки. Голова йому палала, серце прискорено билось. Паганель, роздратований невдачею, так і сяк повертав у думках загадкові слова документа, намагаючись видобути з них якийсь новий зміст. Мовчазний Талькав, кинувши повіддя, поклався на Тауку. [151]

Майор тримався впевнено й поважно, як людина, що не відає зневіри. Том Остін і матроси їхали невеселі, поділяючи досаду свого хазяїна. Коли гірську стежку перетнув перед верхівцями полохливий кролик, марновірні шотландці пе-резирнулись.

— Кепська прикмета, — сказав Вільсон.

— Еге ж, у Шотландії, — відповів Мюльреді.

— Що погано в Шотландії, погано й тут, — озвався повчальним тоном Вільсон.

Опівдні, подолавши кряж Сьєрра-Танділь, мандрівники знову опинились на безкраїй горбистій рівнині, що простяг-лась до самого моря. На кожному кроці вони натрапляли на прозорі струмки, які зрошували ці родючі грунти й губились у буйних травах пасовища. Потроху земля, наче океан після бурі, ставала дедалі рівнішою. Останні гірські ланцюги ар-гентінської пампи залишились позаду, й коні топтали тепер одноманітний зелений килим прерії.

Досі стояло на годині, але цього дня небо похмурніло. Сила випарів, що зібрались через кількаденну спеку, згустилися в щільні хмари й загрожували пролитися потоками на землю. Крім того, близькість Атлантичного океану й постійний західний вітер робили місцевість дуже вологою. Про це свідчили й родючість грунтів, і розкіш пасовищ, і темно-зелений колір рослинності. Однак удень важкі хмари ще не прорвалися дощем, і коні, легко пробігши сорок миль, стали увечері край "каньядас" — величезних і глибоких природних рівчаків, ущерть повних води. Жодного захистку не було. Полягали на землі, загорнувшись у пончо, які правили водночас за намети і за ковдри. Поснули просто неба, що загрожувало зливою, та, на щастя, своєї загрози не виконало.

Наступного дня мандрівники помітили: що рівнина понижувалася, то грунт ставав вологіший. Підґрунтова вода просочувалась крізь усі шпари землі. Незабаром дорогу почали дедалі частіше перетинати озерця, то повноводі, то мілкі, щойно утворені. Поки тяглись лагуни, невеликі водоймища, вільні від водоростей, коні легко їх долали; та коли натрапили на "пентаиос" — хистке драговиння, що ховалось під високою травою, — просуватися стало набагато важче; небезпеку можна було помітити, лише вступивши в драгву.

В таких водориях, певне, знайшла свою загибель не одна жива істота. Роберт, що випередив був загін на півмилі, повернувся чвалом назад, кричучи:

— Пане Паганелю! Пане Паганелю! Там цілий ліс рогів! [152]

— Як! — здивувався вчений. — Ти бачив ліс рогів?

— Так, так! Якщо не ліс, то принаймні парості!

— Парості! Тобі щось приверзлося, хлопче, — знизав плечима Паганель.

— Ні, не приверзлося, — наполягав Роберт, — ось ви самі зараз побачите. Який чудернацький край! Тут сіють роги, і вони ростуть, наче хліб на полі. Хотів би я мати таке насіння!

— Та він, здається, говорить серйозно, — мовив майор.

— Авжеж, пане майоре, ви зараз у цьому переконаєтесь. Роберт не помилявся: невдовзі мандрівники опинились перед величезним полем рогів, що тяглося аж до обрію. Це було справжнє паростя, низьке, густе й химерне.

— Ну, що? — спитав Роберт.

— Оце так чудасія, — сказав Паганель і повернувся до індіянина, прагнучи почути розгадку.

— Роги стирчась на поверхні, але бики залишаються в землі, — сказав Талькав.

— Як?! — вигукнув Паганель. — В цьому болоті загрузла ціла череда?

— Еге ж, — ствердив патагонець.

Справді, сотні биків знайшли собі тут смерть: хисткий грунт осів під їхньою вагою, вони загрузли й задихнулись у неосяжній трясовині. Таке вряди-годи трапляється в аргентінських рівнинах, і цим попередженням не слід було нехтувати. Загін обминув велетенську гекатомбу(47), що задовольнила б і найвимогливіших стародавніх богів, і за годину рогове поле залишилось на дві милі позаду.

Талькава, видимо, щось непокоїло, якесь незвичне явище, котре він спостерігав на рівнині. Він часто зупинявся і підводився на стременах. Височенний зріст дозволяв індія-нинові осягнути поглядом увесь широкий обрій; але, не зауваживши нічого, що могло б йому дати пояснення, він їхав далі. За якусь Милю він знову ставав, збочував з рівного шляху і віддалявся на кілька миль то на північ, то на південь, а повернувшись, їхав далі на чолі загону, ані слова не зронивши про свої сподівання чи про свої побоювання. Стривожений Гленарван попросив географа спитати індіанця, що його турбує.

(47) Гекатомба — жертвоприношення із ста биків у стародавніх греків.

Паганель зараз же звернувся до Талькава. Той відповів, що його дивує надзвичайна насиченість землі водою. Відтоді як він водить людей пампою, ще ніколи не бачив такого вологого [153] грунту. За його пам'яті, навіть коли наставала пора великих дощів, аргентінською рівниною завжди можна було проїхати.

— Але відкіля ж узялась ця вода? — спитав Паганель.

— Не знаю, — відповів Талькав. — Якби-то я знав!

— А хіба так не буває, щоб після дощів вода в гірських річках піднялася й вийшла з берегів?

— Буває інколи.

— Може, так сталося й тепер? — Може бути!

Паганель мусив задовольнитися цією непевною відповіддю й переказав усю розмову Гленарванові.

— Що ж він радить? — спитав Гленарван.

— А що його робити? — звернувся Паганель до Таль-кава.

— їхати якомога швидше, — відповів той.

Цю пораду легше було дати, ніж виконати.