Діти капітана Гранта - Сторінка 46

Паганель сам це визнав у розмові з майором Мак-Наббсом.

Стало очевидно — згадані в документі градуси стосувалися тільки місця катастрофи, отже й пляшку закинуто в море там, де розбилась "Британія", на західному узбережжі Австралії.

Проте, як справедливо зауважив Гленарван, нове тлумачення документа аж ніяк не виключало того, що капітан Грант перебував у полоні. Він сам вказує на імовірність цього: "...де вони потраплять у полон до жорстоких тубільців". Тому немає жодної підстави шукати їх саме на тридцять сьомій паралелі.

Про це довго сперечались і врешті дійшли такого висновку: коли вони не знайдуть на мисі Бернуїллі слідів "Британії", то Гленарванові залишається одне єдине — повернутися до Європи. Хоч його розшуки не досягли успіху, але він мужньо й сумлінно виконав свій обов'язок.

Проте це рішення вельми засмутило пасажирів яхти і вкинуло в розпач Мері й Роберта Грант. Виряджаючись на [238] берег разом із Гленарваном і його дружиною, Дзконом Манглсом, майором і Паганелем, діти капітана Гранта казали собі: питання про те, чи врятувався їхній батько, тепер буде вирішено безповоротно. Так, безповоротно! Адже Па-ганель довів якось, що розшуки слід провадити тільки на західному березі, бо потерпілі давно вже добулись би додому, коли б катастрофа сталася на східному узбережжі Австралії.

— Не втрачайте надії! Ніколи не втрачайте надії! — казала Гелена молодій дівчині, сидячи поруч з нею у човні, який ішов до берега. — Бог не залишить нас!

Берег швидко наближався; положисті схили мису, котрий виступав милі на дві у море, доходили до самої води. Човен причалив у маленькій природній бухточці, що, її створили дві коралові одмілини — ті одмілини, які згодом, поширюючись, мали охопити поясом з рифів усю Південну Австралію. Та й тепер вони були небезпечні, судна розбивались на них ущент, як, можливо, сталося і з "Британією".

Пасажири "Дункана" без жодних перешкод висіли на пустельний берег. Стрімчасті шаруваті скелі, заввишки від шістдесяти до вісімдесяти футів, смугою тяглися вздовж узбережжя. їм би не здолати без драбин і гаків ці природні укріплення, якби, на щастя, Джон Манглс не знайшов за півмилі на південь проломину. Напевно, море безупинно било хвилями у цей крихкий туф, надто лютуючи під час рівнодення, що й спричинилось врешті до обвалу горішніх шарів породи.

Гленарван і його супутники заглибились в ущелину й доволі крутим схилом зійшли на вершину скелі. Роберт, наче те кошеня, перший видерся аж до самого шпиля, і Паганель вдався у розпач, опинившись у свої сорок років у стані переможеного дванадцятилітнім хлопчиком, нев-важаючи на його, Паганеля, довгі ноги! Зате він випередив безтурботного майора, якому було до цього байдужісінько.

Невдовзі маленький загін, згуртувавшись на вершечку скелі, став оглядати рівнину, що розіслалась перед їхніми очима.

Вони побачили широкий розліг необробленої землі, де-не-де вкритий миршавими кущиками або й чагарником, убогу місцевість, що її Гленарван порівняв із гленами низинної Шотландії, а Паганель — з неродючими бретонськими ландами. Та коли узбережжя видавалось незаселеним, то будови, які виднілися вдалині, промовисто говорили про [240] цивілізацію — їх-бо звела не рука дикуна, а трудящої культурної людини.

— Онде млин! — вигукнув Роберт.

Справді, милі за три крутились крила вітряка.

— Еге ж, млин, — ствердив Паганель, глянувши крізь свою підзорну трубу. — Ця невеличка споруда, скромна й корисна, завжди тішить моє око.

— Він скидається на дзвіницю, — сказала Гелена.

— Атож, пані, і якщо перший меле хліб для тіла, то друга меле хліб для душі. З цього погляду вони також подібні між собою.

— Ходімо до млина, — сказав Гленарван.

Вирушили в дорогу. За півгодини опинились на землі, обробленій людськими руками. Перехід од голої рівнини до культивованих полів був разючий. Замість диких чагарів перед очима виник зелений живопліт, який оточував свіжо-викорчувану ділянку; кілька биків і щось із п'ятеро коней паслися на луці, обсадженій могутніми акаціями, завезеними сюди з величезних розсадників острова Кенгуру. Потім показалися ниви, де місцями золотіло наїжачене колосся, стіжки сіна, що виструнчились, немов величезні вулики, ряди "фруктових дерев за новою огорожею; далі прегарний _ сад, гідний Горація, де приємне поєднувалось з корисним; за ним — зручно розташовані сараї й повітки; нарешті — простий і вигідний будиночок, над яким, пестячи його рухливою тінню своїх довжелезних крил, вивишався привітний гостроверхий вітряк.

На гавкіт чотирьох собак, що сповістили про появу чужинців, з дому вийшов чоловік років п'ятдесяти, приємний з лиця. За ним ішли п'ятеро гарних дужих хлопців, його синів, і висока огрядна жінка, їхня мати. Не було жодного сумніву — цей чоловік, оточений своєю славною родиною, серед своїх ще нових будівель, в майже незайманій місцевості, репрезентував викінчений тип колоніста-ірландця, котрий, втомившись од злиднів на батьківщині, подався шукати щастя й добробуту за океаном.

Гленарван і його супутники не встигли ще відрекомендуватися, як почули щире вітання:

— Чужоземці, ласкаво просимо вас до господи Падді

О'Мура!

— Ви ірландець? — запитав Гленарван, потискуючи

руку, що її простягав колоніст.

— У минулому — ірландець, — відповів Падді О'Мур. — Тепер я австралієць. Заходьте, хто б ви не були, панове, наш дім — ваш дім. [241] Залишалось тільки скористатися без всяких умовностей цим гостинним запрошенням. Місіс О'Мур повела Гелену й Мері Грант у будинок, а колоністові сини допомогли гостям зняти зброю.

На першому поверсі будинку, зведеного з міцного брусся, містилася простора зала, прохолодна й світла. її прикрашали кілька дерев'яних лав, приладнаних до стін, щось із десяток ослінчиків, дві низьких дубових шафи, де стояв білий порцеляновий посуд і блискучі олов'яні глечики, нарешті, широкий і довгий стіл, за яким і двадцятеро почували б себе вільно. Всі меблі якнайкраще пасували до міцної будови дому і його дужих кремезних мешканців.

Опівдні накрили обідній стіл. Миска з запашною юшкою парувала поміж ростбіфом і баранячою печенею, а навколо розмістилися великі тарілки з оливами, виноградом, помаранчами. Господар і господиня запрошували так щиро, так привітно, широкий стіл виглядав так спокусливо, що було б нечемно відмовлятися. Прийшли й робітники, котрі працювали на фермі, і сіли до столу нарівні з господарями. Падді О'Мур вказав рукою на місця, призначені для гостей.

— Я чекав на вас, — сказав він просто Гленарванові.

— На нас? — вельми здивувався той.

— Еге ж, я завжди чекаю на тих, хто приходить, — відповів ірландець.

Потім він повагом прочитав передобідню молитву, яку всі шанобливо вислухали, стоячи навкруг столу.

Гелену дуже зворушила ця патріархальна простота звичаїв. Глянувши на чоловіка, вона зрозуміла, що він почуває те саме.

Почався обід, всі присутні віддали належне смачним наїдкам. За столом точилася щира спільна розмова. Бо ж ірландці й шотландці — близькі друзі. Річка Твід(71), завширшки кілька туазів, утворює набагато глибшу прірву мі;к Шотландією й Англією, ніж двадцять льє Ірландського каналу, що відмежовують стару Каледонію від зеленого Еріну (72).

Падді О'Мур розповів про себе. Це була звичайна історія всіх емігрантів, котрих постійні нестатки змушують покинути батьківщину. Багатьох, хто шукав на чужині щастя, спіткали горе й злидні. І вони нарікають на долю, забуваючи звинуватити власну нерозумність, свої лінощі й вадп.

(71) Річка Твід становить кордон між Англією і Шотландією. (Прим, автора.)

(72) Е р і н — старовинна поетична назва Ірландії. [242]

Але мужні, тямущі, хазяйновиті й працелюбні досягають успіху. Такий був завжди й тепер Падді О'Мур. Він покинув Дундалк, де конав з голоду, й подався з усією родиною до Австралії. Прибувши до Аделаїди, він знехтував високими зарібками гірника й обрав хоч нелегку, та надійнішу працю хлібороба. За два місяці він уже обробляв ті лани, що стали нині такі квітучі.

Всю земельну площу Південної Австралії поділено на окремі ділянки вісімдесят акрів кожна. Уряд передає їх колоністам у власність, і працьовитий фермер, вирощуючи врожай, не тільки живе з своєї ділянки, але й відкладає чималі заощадження.

Падді О'Мур це знав, і тепер дуже придався його досвід у сільському господарстві. Він працював, заощаджував, до перших ділянок додавав нові, придбані на зиск од господарства. Його родина, як і його земля, процвітала. Ірландський селянин став землевласником, і хоч його господарство не існувало ще й двох років, він мав уже п'ятсот акрів обробленої власними руками землі й чимало рогатої худоби. Він був сам собі хазяїн, цей учорашній раб європейців, і був незалежний, як тільки це можливо тут, у найвільні-шій в світі країні.

Розповідь Падді О'Мура викликала в його гостей сердечні побажання дальших успіхів цьому славному ірландцеві-працелюбу. Закінчивши свою історію, Падді О'Мур чекав, безперечно, щоб йому відповіли відвертістю на відвертість, але сам до цього не спонукав. Він належав до тих скромних людей, котрі нібито кажуть: "Я — ось такий, а які ви, я не питаю". Гленарванові хотілося насамперед розказати про "Дункан", про те, що привело їх до мису Бернуїллі, про їхні невтомні й вперті розшуки.

Як людина, що ніколи не забуває про свою головну мету, він передовсім запитав Падді О'Мура про загибель "Британії".

Відповідь ірландця не потішила його гостей. Він нічого не чув про "Британію". Протягом двох останніх років тут не розбивалось жодне судно, ані вище, ані нижче мису Бернуїллі. А що від часу катастрофи минуло ледве два роки, то він міг ствердити: ніхто з команди "Британії" не потрапив сюди, до західного узбережжя.

— А тепер, пане, — мовив ірландець, — скажіть мені, будь ласка, чому вас цікавить це питання? Адже я розповів вам усе по щирості.

Тоді Гленарван розповів колоністові історію документа, розказав про мандрування на яхті, про їхні спроби розшукати[243] капітана Гранта. Він не приховав того, що рішуча негативна відповідь ірландця знищила всі його надії і тепер він не сподівається будь-коли розшукати потерпілих з "Британії".

Гленарванові слова всіх пригнітили. В Роберта й Мері на очах забриніли сльози. Навіть Паганель не міг знайти жодного слова, аби їх розрадити.