Діти капітана Гранта - Сторінка 57

Його вимова нагадувала вимову французів, коли вони говорять по-англійському.

— Як тебе звати? — спитала Гелена.

— Толіне, — відповів юний австралієць.

— О, Толіне! — вигукнув Паганель. — Якщо я не помиляюсь, по-австралійському це означає "деревна кора".

Толіне ствердно хитнув головою і знову став роздивлятися на мандрівниць.

— Відкіля ти їдеш? — розпитувала його далі Гелена.

— З Мельбурна, я їхав у Сендхорстському поїзді.

— Ти був у тому поїзді, що зазнав аварії біля Кемден-ського мосту? — запитав Гленарван.

— Так, пане, — відповів Толіне, — але біблійний бог мене врятував.

— Ти подорожуєш сам?

— Сам. Превелебний отець Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, та бідолашний кондуктор загинув.

. — У цьому поїзді ти, крім нього, нікого не знав?

— Нікого, пане, але бог дбає про дітей і ніколи не залишає їх у біді.

Толіне говорив таким, щирим зворушливим голоском, що розчулив усі серця. Коли він згадував бога, мова його ставала поважна, очі починали блищати, в усьому відчувалась палка віра, яка гніздилася в цій дитячій душі. Релігійний запал в створінні такого ніжного віку пояснювався просто. Дитина була з числа тих молодих тубільців, котрих англійські місіонери охрестили й виховали в суворих обрядах і звичаях методистської церкви. Охайний вигляд хлоп-Ця, темне вбрання, поважні відповіді робили його схожим на маленького панотця.

Але куди простував хлопчина, чому він покинув Кемден-Брідж? Про це й спитала його Гелена. [293]

— Я повертаюсь до свого племені в Лаклан, — відповів хлопчик. — Мені хочеться побачити своїх родичів.

— Вони австралійці? — спитав Джон' Манглс.

— Австралійці з Лаклану, — відповів Толіне.

— В тебе є батько, мати? — спитав Роберт Грант.

— Є, брате мій, — відповів Толіне, простягаючи йому руку. Роберта так зворушило це слово, що він поцілував маленького австралійця, й хлопчики одразу стали друзями.

Тим часом мандрівники, зацікавлені відповідями маленького дикуна, один за одним посідали навколо, щоб його послухати. Сонце за високими деревами вже схилялось до обрію. Місце здавалось вигідне для. зупинки, а кілька зайвих миль, що їх можна було зробити ще до вечора, важили небагато, — отож Гленарван дав наказа стати тут табором на ніч. Айртон розпряг биків, спутав і пустив пастися, як їм заманеться. Напнули намета. Олбінет подав вечерю. Толіне погодився взяти в ній участь, хоч і з певними церемоніями, дарма що добре зголоднів. Посідали до столу, обидва хлопчики поруч. Роберт вибирав ласі шматочки й пригощав свого нового приятеля, а Толіне приймав їх з боязким і чарівним збентеженням.

Точилася жвава розмова. Всі цікавилися хлопчиком, всі розпитували. Кожному хотілося взнати його історію. Вона була нескладна. Доля Толіне — звичайна доля тих бідолах-тубільців, котрих ще в ранньому дитинстві сусідні з колоніями племена віддавали на виховання благодійним товариствам. Австралійці мають лагідну вдачу. Вони не виявляють до англійських загарбників тої лютої ненависті, що властива новозеландцям і ще, може, деяким племенам Північної Австралії. Тубільців можна частенько зустріти по великих міста, в Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні, вони походжають вулицями в своєму невибагливому одязі, торгують дрібними кустарними виробами, мисливським і рибальським знаряддям, зброєю, а деякі ватажки племен, звичайно, з економічних міркувань, охоче дозволяють своїм дітям користатися вигодами англійської освіти.

Так зробили й батьки Толіне, дикуни з Лаклану, величезного краю, що простягся по той бік Муррею. Толіне вже п'ять років жив у Мельбурні й не бачився з родичами. Проте невикорінна любов до свого роду повсякчас жила в його серці, і він не злякався важкої подорожі крізь пустелю, аби знову побачити своє плем'я, можливо, розсіяне вже по країні, свою родину, напевно вже менш численну.

— А після побачення з кревними ти знову повернешся до Мельбурна, мій хлопчику? — спитала його Гелена. [294]

— Так, пані, — відповів Толіне, дивлячись на молоду жінку з щирим захватом.

— А що ти робитимеш, коли виростеш?

— Я хочу вирвати моїх братів із злиднів і темряви, навчити їх пізнати й любити бога. Я хочу бути місіонером!

З цих палких слів в устах восьмирічного хлоп'яти насміялись би люди легковажні й глузливі; але їх серйозно сприйняли й зрозуміли поважні шотландці. Паганель, до краю зворушений, відчув щиру приязнь до маленького австралійця. Правду кажучи, спершу цей дикун в європейському вбранні не викликав у нього найменшої симпатії. Адже Паганель поїхав до Австралії не для того, щоб дивитись на австралійців у сурдутах. Він волів би бачити на них саме татуювання. "Пристойний" одяг хлопчика сплутав ці уявлення вченого. Та почувши захоплені слова Толіне, географ одмовився від свого упередження й проголосив, що став прихильником маленького австралійця. А кінець розмови між ними обернув шановного вченого на кращого друга Толіне.

Відповідаючи леді Гелені, Толіне сказав, що він учень Нормальної школи в Мельбурні, якою керує превелебний отець Пакстон.

— А чого навчають тебе в цій школі? — спитала леді Гленарван.

— Навчають закону божого, математики, географії...

— Он як, географії! — жваво вигукнув Паганель.

— Так, пане, — відповів Толіне. — Я навіть дістав першу нагороду з географії перед зимовими вакаціями.

— Ти маєш нагороду з географії, мій хлопчику?

— Ось вона, пане, — мовив Толіне, витягаючи з— кишені якусь книгу.

То була біблія в гарній палітурці. На першій сторінці стояв напис: "Нормальна школа в Мельбурні. Перша нагорода з географії учневі Толіне з Лаклану".

І Паганель не витримав! Австралієць, що знається на географії, це ж чудесно! Він розцілував Толіне в обидві щоки, наче сам превелебний отець Пакстон, коли роздавав нагороди. А втім, Паганель, напевне, знав: таке трапляється частенько в австралійських школах. Юні тубільці мають хист до географічної науки й залюбки її студіюють, а математику засвоюють поволі й важко.

Що ж до Толіне, йому було й невтямки, чому вчений так розчулився. Гелена пояснила хлопчикові, що Паганель — славетний географ, а до того ж — видатний професор. [295]

— Професор географії! — вигукнув Толіне. — О, пане,; попитайте мене! .

— Попитати тебе, мій хлопчику, — сказав Паганельл-І та я нічого іншого й не бажаю. Саме це я й хотів зробити, попри твоє прохання. Мені дуже цікаво дізнатися, як викладають географію в Мельбурнській нормальній школі.

— А що, як Толіне візьме гору над вами, Паганелю? — сказав Мак-Наббс.

— Наді мною, секретарем Французького географічного товариства?! Де ж пак! — вигукнув Паганель і, приладнавши зручніше окуляри, випроставшись на весь' свій довгий зріст, поважним голосом, як то й належить учителеві, розпочав іспит.

— Учню Толіне, встаньте!

Толіне, що стояв перед ним, не міг виконати цього наказу. Він прибрав скромну позу й очікував запитань географа.

— Учню Толіне, — мовив Паганель знову, — назвіть мені п'ять частин світу.

— Океанія, Азія, Африка, Америка й Європа, — відповів Толіне.

— Відмінно! Почнемо з Океанії, бо зараз ми тут перебуваємо. Які її головні складові частини?

— Вона складається з Полінезії, Меланезії, Мегалоне-зії (80) й Мікронезії. Головні острови: Австралія, що належить англійцям, Нова Зеландія, що належить англійцям, Тасманія, що належить англійцям, острови Чатам, Окленд, Мака-рі, Кермадек, Макін, Маракі й інші, що теж належать англійцям.

— Добре, — мовив Паганель. — Ну, а Нова Каледонія, Сандвічеві острови, Мендана, Помоту?

— Ці острови перебувають під протекторатом Великобританії.

— Як! Під протекторатом Великобританії? — вигукнув Паганель. — Мені здається, що, навпаки, Франції...

— Франції? — здивувався хлопчина.

— Гай-гай! — мовив Паганель. — Так ось чого навчають вас у Мельбурнській нормальній школі!

— Так, пане професоре, хіба ж це зле?

— Це чудово! Вся Океанія належить Англії! З цим питанням закінчено. Перейдемо до інших.

Напівроздратований, напівздивований вигляд Паганеля дуже звеселяв майора.

(80) Мегалонезія— тут ідеться про Нову Зеландію. [296]

Іспит тривав.

— Розповідайте про Азію, — сказав географ.

— Азія, — почав Толіне, — величезна країна. Столиця Азії — Калькутта. Головні міста: Бомбей, Мадрас, Аден, Малакка, Сінгапур, Коломбо. Острови Лакадівські, Мальдівські й інші. Всі належать Англії.

— Добре, дуже добре, учню Толіне. А Африка?

— Африка складається з двох великих колоній: Капська колонія на півдні, столиця — місто Кейптаун; на заході англійські володіння з головним містом Сьєрра-Леоне.

— Прекрасна відповідь! — мовив Паганель, що вже трохи оговтався з цією англо-фантастичною географією. — То знамените викладання! Що ж до Алжіру, Марокко, Єгипту, то їх, певна річ, викреслено з англійських атласів! Ну, а тепер я залюбки поговорив би про Америку.

— Вона ділиться, — почав Толіне, — на Америку Північну й Америку Південну. В першій апглійцям належить Канада, Новий Брансвік, Нова Шотландія і Сполучені Штати під управлінням губернатора Джонсона.

— Губернатора Джонсона? — вигукнув Паганель. — Наступник великого доброго Лінкольна, вбитого божевільним фанатиком, прихильником рабства! Чудово! Ліпше й бути не може! Ну, а Південна Америка, її Гвіана, Шетландський архіпелаг, Георгія, Ямайка, Трінідад і решта — це теж англійські володіння? Я не сперечатимуся з тобою, але, Толіне, я дуже хотів би почути твою думку, чи, певніше, думку твоїх навчителів про Європу.

— Про Європу? — перепитав Толіне, що ніяк не міг збагнути, чому так розпалився географ.

— Так! Про Європу! Кому належить Європа?

— А певно, Європа належить англійцям, — відповів хлопчик переконано.

— Я теж так гадаю, — мовив Паганель. — Але що саме в Європі належить Англії?

— До її володінь увіходять Англія, Шотландія, Ірландія, Мальта, острови Джерсей і Гернсей, острови Іонійські, Гебрідські, Оркадські...

— Гаразд, гаразд, Толіне, але в Європі є інші держави, що про них ти забув згадати, мій хлопчику!

— Які, пане? — спитав Толіне, анітрохи не збентежений.

— Іспанія, Росія, Австрія, Пруссія, Франція...

— Та ж то провінції, а не держави, — мовив Толіне.

— Це щось нечуване! — вигукнув Паганель, зриваючи з носа окуляри. [298]

— Звичайно, провінції. Столиця Іспанії — Гібралтар.

— Чудесно! Незрівнянно! Бездоганно! Ну, а Франція? Як француз, я не від того, щоб дізнатись, кому ж я належу.

— Франція — англійська провінція, — спокійно відповів Толіне, — головне місто Кале.

— Кале! — заволав Паганель.