Діти капітана Гранта - Сторінка 63

Здавалось, прослизнула якась тінь.

Підійшовши якомога ближче, дикун нараз метнув свою зброю, котра помчала понад землею на висоті двох футів. Пролетівши так футів із сорок, вона раптом, не торкаючись вемлі, стрімко піднялась сторч футів на сто вгору, збила понад десяток птахів і, накресливши в повітрі правильну [822] дугу, упала біля ніг мисливця. Гленарван і його товариші були просто ошелешені, вони не вірили власним очам.

— Це бумеранг, — пояснив Айртон.

— Бумеранг! —вигукнув Паганель. — Австралійський бумеранг!

І він кинувся піднімати цю чудодійну зброю — подивитися, наче дитина, що там у неї всередині.

Справді, видавалось, ніби бумеранг ховає в собі якийсь механізм або пружину, котра, раптово розпростуючись, змінює його керунок. Але там не було нічого.

Виявилось, що бумеранг — усього-но загнутий шмат міцного дерева з тридцять-сорок цалів завдовжки. Середина його в найширшому місці мала три цалі, обидва кінці — загострені. Один бік увігнутий, на другому, опуклому, виступало два гострих ребра. Це було так просто, як і незрозуміло.

— Так ось який він, славетний бумеранг! — мовив Паганель, уважно роздивляючись цей дивовижний пристрій. — Шматок дерева, та й край. Але чому ж, коли він летить поземно, то здіймається раптом угору, а тоді повертається до того, хто його кинув? Ані вчені, ані мандрівники досі не спромоглися пояснити цю загадку.

— Чи не те саме спостерігаємо ми, коли серсо, кинуте певним способом, повертається до своєї вихідної точки? — спитав Джон Манглс.

— Або, скорше, це схоже на зворотний рух більярдної кулі від удару кия, — додав Гленарван.

— Анітрохи, — відповів Паганель. — В обох випадках зворотний рух обумовлює точка опору: для серсо це земля, для кулі — борт більярда. Але в бумеранга немає точки опору, він не торкається землі, а проте піднімається на чималу височінь.

— Ну а як ви пояснюєте це явище, пане Паганелю? — спитала Гелена.

— Я не пояснюю його, а тільки засвідчую факт. Очевидно, все залежить від того способу, яким кидають бумеранг, і від його особливої форми. А цей спосіб — то вже таємниця австралійців.

— В усякому разі, це надто хитромудра вигадка... для мавп, — додала Гелена, глянувши на майора, котрий похитав головою, як людина, що її ще не зовсім переконали.

Однак час минав, і Гленарван вирішив, що далі затримуватися не слід; він хотів був попросити своїх супутниць увійти до фургона, коли раптом прибіг дикун і збуджено Щось вигукнув. [" 323]

— Ого, вони побачили казуарів! — сказав Айртон.

— Он як! Будуть на них полювати? — спитав Гле-нарван.

— О, це конче треба подивитися! — вигукнув Пага-нель. — Видовище, мабуть, дуже цікаве. Можливо, вони знову пустять бумеранг.

— А що ви скажете, Айртоне? — звернувся Гленарван до-боцмана.

— Я гадаю, сер, що це триватиме не довго, — відповів той.

Тубільці не гаяли ані хвилини. Адже забити казуарів — для. них справжнісіньке щастя. Племені на декілька днів стане їжі. Тому мисливці вдаються до найхитріших способів, аби захопити таку здобич. Але як без собак і рушниць спроможуться вони наздогнати й забити такого прудкого птаха? Оце й було найцікавіше в тому видовищі, що його зажадав побачити Паганель.

Ему, або казуар, а мовою тубільців "мурек", вже потроху зникає з австралійських степів. Це великий птах заввишки два з половиною фути, його біле м'ясо нагадує м'ясо індички. Голова в казуара вкрита роговидною лускою, очі брунатні, дзьоб чорний, загнутий донизу: пальці на ногах озброєні міцними кігтями. Крила — справжні цурпалки, літати він не може; пір'я, чи скорше шерсть, дещо темніше на шиї і груднині. Та хоч казуар і не літає, зате він так швидко бігає, що може перегнати й найбаскішого коня. Отож узяти його можна тільки хитрощами, та й самому треба бути надзвичайно хитрим!

На заклик дикуна кільканадцять стрільців одразу розсипалися ланцюжком між синіми квітами індиго, які рясно вкривали мальовничу рівнину. Мандрівники збились купкою на узліссі біля мімозового гайка.

З півдесятка казуарів, сполоханих мисливцями, кинулись врозтіч і відбігли на якусь милю. Тоді головний мисливець племені, розгледівши, де осіли птахи, подав знак товаришам зупинитися. І коли ті простяглись на землі, він витяг із сітки дві майстерно зшитих докупи казуарових шкури і притьмом почепив їх на себе. Піднявши правицю над головою і наслідуючи ходу казуара, котрий шукає поживи, він рушив до пташиної зграї. Часом він зупинявся, вдаючи, що дзьобає зерно; часом збивав ногами порох, і його огортала хмара куряви. Всі ці витівки були дуже вдалі. Приглушене бурчання мисливця так скидалося на казуарів голос, що самі птахи взяли його за справжнє. Та ось дикун опинився [324] серед безтурботної зграї. Раптом злетів угору його дубець — і п'ять казуарів із шістьох упали долі.

Мисливцеві поталанило. Лови закінчилися.

Гленарван, жінки, весь маленький загін попрощалися з тубільцями.

Розділ XVII СКОТАРІ-МІЛЬЙОНЕРИ

Ніч мандрівники перебули спокійно і 6 січня, о сьомій годині ранку, вирушили далі через неосяжні простори округи Муррей. Вони їхали на схід, і їхні сліди тяглися степом прямо-прямісінько. Двічі вони перетинали стежки, про-' кладені скватерами, що простували на північ, і ці різні сліди неминуче б переплутались, якби підкови Гленарваново-го коня не полишали на піску чіткого відбитку трилисника — прикмети Блек-Пойнта.

Рівнину подеколи борознили порослі по берегах букшпаном примхливі річки, частенько зовсім висхлі. Вони брали початок на схилах Буффало-Ренгс, невисокого, але мальовничого тірського пасма, яке хвилястою смугою вирізнялося на видноколі.

Ухвалили дістатися туди до ночі. Айртон погнав биків, і, подолавши за день тридцять п'ять миль, вони дійшли, хоч і добре пристали, до підніжжя гірського кряжа. Під крислатими деревами напнули намета. Спала ніч. Повечеряли швидкома: після важкого перегону мріяли не так про вечерю, як про відпочинок.

Пагаиелеві випало вартувати першому, й він не лягав. З карабіном за плечима він назирав за табором, проходжуючись туди й сюди, щоб не закуняти. Ніч була безмісячна, але ясна, бо яскраво сяли південні зорі. Вчений розважався, читаючи в неозорій відкритій книзі небозводу, такій цікавій тому, хто її розуміє. Природа спочивала, безгоміння порушував тільки брязкіт заліза на ногах спутаних цепом коней.

Паганель, поринувши в астрономічні роздуми, захопився більше небесними, ніж земними справами, коли раптом якийсь звук, долинувши здалеку, збудив його від мрійливості. Вчений нашорошив вуха і, на превелике своє здивування, розпізнав звуки рояля; дужі акорди гучно лунали, сягаючи аж до нього трепетними хвилями.

"Рояль у пустелі! — мовив сам до себе Паганель. — Такого я не можу збагнути".

[325]

Справді, це було просто неймовірно, і Паганель узяв за ліпше припустити, що то якийсь дивовижний австралійський птах наслідує плейєлівський чи ерарівський рояль, на зразок того, як інші тутешні птахи удають цокання годинника чи шумок точильної машини.

Але в цю мить забринів чистий свіжий голос: до піаніста долучився співець. Паганель слухав, не дозволяючи себе переконати. Проте за хвилину він мусив визнати, що піднесена мелодія, котра так його вразила — арія "II mio tesoro tanto" з "Дон-Жуана".

"Хай йому чорт! Хоч які дивовижні австралійські птахи, хоч місцеві папуги — найкращі музики в світі, не можуть же вони проспівати арію з опери Моцарта!" — палко вигукнув Паганель і прослухав до кінця чудову мелодію геніального майстра. Невимовне було враження від цієї чарівної арії, яка лунала серед ясної австралійської ночі. Чари тривали довго, аж поки голос замовк і тиша знову огорнула все навкруги.

Коли Вільсон прийшов заступити на варті Паганеля, той сидів у глибокій задумі. Але вчений нічого не сказав матросові; він поклав собі розповісти завтра Гленарванові про цю дивну пригоду й пішов до намету спати.

Ранком мандрівників збудив несподіваний собачий гавкіт. Гленарван одразу підхопився. На узліссі перед невеличким гайком стрибали, граючись, двійко чудових пойнтерів у фут заввишки — досконалий взірець англійської породи мисливських собак. Запримітивши людей, що наближались до них, собаки відбігли за дерева й загавкали дужче.

— Напевно, десь поблизу є поселення, — мовив Гленарван, — і там живуть мисливці, бо ж онде — мисливські пси.

Паганель уже розтулив рота, аби розповісти про таємничий спів минулої ночі, коли раптом з-за дерев виїхало двоє верхівців на гарних чистокровних конях-гунтерах. Молоді джентльмени в доладному мисливському вбранні зупинились, угледівши подорожніх, котрі розташувались табором, неначе цигани. Здавалось, вони запитували себе, що означає присутність у цих краях озброєних чужинців, та, уздрівши мандрівниць, які саме виходили з фургона, вони зійшли з коней і, скинувши капелюхи, попрямували до жінок. Гленарван пішов назустріч молодикам і, як годиться зайшлій людині, перший назвав своє прізвище й звання. Ті вклонилися, й старший поміж них сказав:

— Сер, чи не забажають ваші дами, ваші супутники й ви зробити нам честь і відпочити в нашій господі?

— З ким маю за честь говорити? — спитав Гленарван. [326]

— Мішель і Сенді Патерсони, власники господарства Готтем. Ви перебуваєте на землі нашої скотарської станції, і відсіль до будинку якихось чверть милі.

— Дякуємо вам, панове, за люб'язність, але я не хотів би зловживати вашою гостинністю, — почав Гленарван та Мішель Патерсон не дав йому докінчити.

— Сер, — сказав він, — погодившись, ви зробите нам, бідним вигнанцям, величезну приємність, і ми будемо вельми вдячні й щасливі прийняти вас у себе в цій пустелі.

Гленарван уклонився на знак згоди.

— Сер, — звернувся по тому Паганель до Мішеля Па-терсона, — чи не візьмете за нескромність з мого боку попитати вас — це ви співали вчора арію божественного Моцарта?

— Так, пане, я співав, і мені акомпанував мій брат Сенді.

— Коли так, прийміть щирі вітання від француза, палкого прихильника музики! — і Паганель простяг руку молодому джентльменові, йотру той по-дружньому потиснув. По тому Мішель ПатерсоН вивів гостей на дорогу, що тяглась праворуч. Коней доручили Айртонові й матросам. А мандрівники, жваво розмовляючи й милуючись краєвидами, подались— пішки до садиби Готтем.

В чудовому маєтку братів Патерсонів панували суворий лад і охайність, властиві англійським паркам.