Діти капітана Гранта - Сторінка 73

Протягом перших п'ятнадцяти брасів усе йшло гаразд. Вільсон не давав плоту збочувати. Але швидко пліт потрапив у нурти й закрутився, обертаючись навколо себе. Ні стерном, ні веслом не вдавалося його втримати. Попри всі зусилля Джона Манглса й Вільсона повернути пліт, він ішов кормою вперед, і гребти стало неможливо.

Довелося скоритися. Жодного способу не було виборсатися з коловороту, в якому пліт кружляв обертом з карколомною швидкістю. Поволі течія односила його вбік.

Джон Манглс стояв блідий, зціпивши зуби, пильно вдивляючись у воду, що вирувала навкруг. Однак течія винесла пліт на середину річки, і він спустився вже на півми-лі вниз. Тут проходив найдужчий потік, але він перемагав коловороти, і це зробило пліт дещо тривкішим.

Джон Манглс і Вільсон знов узялися за весла й спробували скерувати пліт навкіс через Снові. Вони стали наближатися до лівого берега й були вже за якихось п'ятдесят брасів од нього, коли раптом стернове весло Вільсона зламалось навпіл. Нічим не стримуваний пліт знов підхопила течія. Джон Манглс, ризикуючи зламати й своє вес-. ло, намагався скерувати його до берега. Вільсоп допомагав йому закривавленими руками.

Врешті вони домоглись свого, і пліт після більш ніж півгодинної переправи налетів на стрімкий лівий берег. Од дужого поштовху мотузки тріснули, колоди розсунулися, й вода ринула, шумуючи, на пліт. Мандрівники ледве встигли вхопитися за звисле гілля прибережних кущів. Похапцем витягли на крутий берег Мюльреді й напівпро-моклих жінок. Врятувалися всі, але чимало харчів і зброю, за винятком майорового карабіна, віднесло водою на уламках плоту.

Мандрівники опинилися за тридцять п'ять миль од найближчого міста — Делегіта, серед дикої відлюдної глушини вікторіанського прикордоння. Це незаселений край, де не було ні колоністів, ані скватерів, хіба що самі грабіжники. [372]

Вирішили не длятися й вирушати негайно. Мюльреді бачив — він стане всім на заваді, і просив залишити його тут очікувати вислану з Делегіта допомогу.

Гленарван на це не пристав. Вони могли дістатися до Делегіта не раніше як за три дні, на узбережжя — за п'ять, тобто тільки 26 січня. А "Дункан", напевно,.покинув Мельбурн днів десять тому. Що важили тешзр цих кілька годин затримки?

— Ні, мій голубе, — сказав Гленарван, — я нікого тут не залишу. Зробимо ноші й понесемо тебе по черзі.

Ноші змайстрували з евкаліптового гілля, вкрили його листям, і хоч-не-хоч Мюльреді довелось на них лягти. Гле-нарван забажав першим нести свого матроса. Він узявся за ноші з одного кінця, Вільсон — з другого, і загін вирушив.

Яке сумне видовище, як нещасливо закінчилась ця подорож, що мала такий добрий початок! Тепер мандрівники вже не розшукували Гаррі Гранта. Цей суходіл, де його не було, де він ніколи й не був, загрожував стати рокова-ним для тих, хто прагнув знайти тут його сліди. І коли відважним мандрівникам пощастить дістатися до австралійського узбережжя, вони не знайдуть там навіть "Дункана", щоб на ньому повернутися на батьківщину!

Перший день подорожі минув у гнітючому мовчанні. Кожних десять хвилин змінялися ті, хто ніс пораненого, і ніхто не скаржився на втому, хоч вона ще й більшала через нестерпну спеку.

Пройшовши лише п'ять миль, стали увечері табором у гайку камедних дерев. Повечеряли рештками врятованих од води харчів. Надалі всі надії покладали тільки на майорів карабін.

Спали кепсько, до того ж уночі пішов дощ. День ніби десь забарився. Ледве дочекалися ранку й знову рушили в дорогу. Майорові не випало жодної нагоди хоч раз бахау-ти з рушниці. Цей лихий край гірший за пустелю, бо його уникали навіть звірі. На щастя, Роберт знайшов гніздо дрохви, а в ньому — дванадцятеро величезних яєць, котрі Ол-бінет одразу ж заходився пекти в гарячому приску. Ці печені яйця та ще кілька пучечків зірваного в ярку портулакового зілля — ото й увесь сніданок 22 січня.

Дорога ставала дедалі важча: піскуваті рівнини поросли, немов наїжачились, колючою травою "спініфекс", що її в Австралії звуть "їжатка". Вона роздирала одіж на клоччя, а ноги — в кров. Однак відважні жінки не скаржились; [373] вони мужньо. йшли вперед, подаючи іншим приклад, під| бадьорюючи то одного, то другого поглядом чи словом. і

Увечері зупинились під горою Булла-Булла, на березі невеликої річки Юнгалла. Вечеря була б дуже вбога, якоя Мак-Наббс не підстрелив, врешті, земляного щура, який зажив тут доброї слави за свої поживні якості. Олбінет засмажив тварину і всі шкодували тільки за тим, що вона завбільшки не така, як баран.

23 січня мандрівники, потомлені, але сповнені енергії, внову пустилися в дорогу. Обминувши підніжжя гори, вони попрямували довжелезними луками, вкритими шпичкуватою травою, котра скидалася на китовий' вус. Колючій! щільно переплелися між собою, створивши живий заслон, гострих багнетів; дорогу крізь них прокладали сокирою або! вогнем. ;.

Цього ранку про снідання й' мови не мовилось. Ніщо, вдавалось, не могло бути безживніше, ніж ця неродюча; вемля, всіяна кварцовими уламками. Люди знемагали нв| тільки з голоду, але й зі спраги. їхні тортури були ще до-; пшульніші через безжальну спеку. За годину ледве робили-півмилі. Якби ця нестача води й харчів тривала до вечо-і ра, вони попадали б на дорозі й вже не звелися б.

Та коли людині всього бракує, коли вона опиниться у важкій скруті й відчуває, що вже дійшла краю, — її рятує і щасливий випадок. і

Мандрівників напоїли коралюваті кущі цефалоту, які; зустрілись їм дорогою, — на його вітах гойдались квітки-кеч| лихи, повні живодайної вологи. Вдовольнивши спрагу, вони* відчули: до них повертається життя. А за харч їм послу-' жила рослина, що нею живляться тубільці, коли вони не можуть добути ні дичини, ні комах, ні вужів. Паганель знайшов її в якомусь висхлому річищі; про чудові властивості цієї рослини він знав од колег з Географічного товариства.

Це безквіткова рослина нарду, та сама, що підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії, Під її листям, схожим на листя конюшини, ростуть сухі' спори, завбільшки як сочевиця. Ці спори розмололи між двома каменями й дістали своєрідне борошно. З нього випекли простацьку хлібину й так-сяк затамували голод. В цьому місці нарду {іосло дуже рясно, й Олбінет настачив його на кілька днів.

Наступного дня, 24 січня, Мюльреді спромігся частину дороги пройти пішки. Рана його вже загоїлась. До Делегі-та лишалось не більше десяти миль, і надвечір вони сталя [374] табором під сто сорок дев'ятим градусом довготи на самісінькій межі провінції Новий Південний Уельс. Дрібна пронизувата мжичка безперестанку сіялась кілька годин, мов із сита, сховатись було ніде, та врятував становище Джон Манглс, який випадком натрапив на пів-" розвалену хижку з гілля й соломи, покинуту дроворубами^ Мандрівники мусили задовольнитися цією жалюгідною ха^ лупою. Вільсон хотів розкласти багаття, щоб спекти хліба^ й назбирав чимало хмизу, який валявся навколо. Але роз-j палити вогонь він так і не спромігся, бо в дереві було за-| багато галунових речовин. Це було вогнетривке дерево, npqj нього згадував Паганель у своєму переліку різних австраї лійських див. Отож довелося перебутися без вогню, без хлі4 ба й переспати в мокрій одежі. А птахи-пересмішники, за"| ховавшись у верховітті, здавалось, глузували з цих невдах подорожніх.

Однак стражданням Гленарванового загону надходив уже край. Жінки робили героїчні зусилля, але щогодини; вони підупадали на силі і вже не йшли, а ледве пленталися.

Назавтра вирушили в дорогу вдосвіта. Об одинадцятій годині показався Делегіт, невелике місто графства Велслей, розташоване за п'ятдесят миль од Туфолдської затоки. В місті швидко знайшли коней і повіз. Відчуваючи близькість океанського узбережжя, Гленарван піднісся душею.; Може, "Дункан" справді трохи затримався і вони його випередять! За якусь добу вони дістануться до Туфолдської затоки.

Опівдні, добре попоївши, мандрівники покинули Делегіт у просторій поштовій кареті, яку чвалом помчали п'ятеро дебелих коней. Справна дорога не чинила ніяких перешкод, погонич і форейтори, заохочені обіцянкою щедрої винагороди, гнали щодуху й не гаяли часу, перепрягаючи коней через кожних десять миль. Здавалось, вони запалили-" ся Гленарвановим завзяттям.

Роблячи шість миль на годину, коні мчали їх отак цілий день і ніч. На світанні приглушене рокотання хвиль звістило близькість Індійського океану. Ще тільки обігнути затоку — і вони доберуться до тридцять сьомої паралелі, тобто до того місця на узбережжі, де Том Остін мав дожидати мандрівників.

Щойно перед ними розіслалося море, всі погляди звернулися на його безмежну гладінь, звернулися запитливо з надією. Може, якимсь чудом врятований "Дункан" [376]

опинився тут і курсує вздовж берегів, як місяць тому біля мису Коріентес, поблизу Аргентінського узбережжя?

Але на морі нічого не було видно. Вода й небо зливались на обрії, і жодне вітрило не бентежило широкого океанського простору.

Залишалася ще одна надія; можливо, Том Остін вирішив стати на якір в самій Туфолдській затоці, бо ж море хвилювалося й судно не могло почувати себе в безпеці біля відкритих берегів.

— До їдена! — наказав Гленарван.

Карета повернула праворуч на кружну дорогу, огинаючи берегом затоку, і помчала до невеличкого міста їдена,, яке лежало відсіля за п'ять миль.

Погонич зупинив коней поблизу маяка, що підносився біля входу до порту. На рейді стояло кілька суден, та ял жодному з них не майорів прапор Малькольма.

Гленарван, Джон Манглс і Паганель вистрибнули з каг рети й побігли до митниці. Вони розпиталися в службовців і переглянули відомості прибуття суден за кілька останніх днів. Виявилось, за минулий тиждень жодне судне не увіходило ні до затоки, ні до порту.

— Може, "Дункан" ще не вирушив з Мельбурна? — вигукнув Гленарван, що, через властивий людській вдачі душевний порух, не хотів утрачати останньої надії. — Може, ми його випередили?

Джон Манглс похитав головою. Він знав Тома Остіна. Ні за яких обставин не міг його помічник опізнитися на цілих десять днів з виконанням наказу.

— Я хочу знати, на що сподіватися, — сказав Гленарван. — Краще гірка правда, ніж непевність.

За чверть години надіслали телеграму начальникові Мельбурнського порту.