Діти морозу (збірка) - Сторінка 7

Чоловіки глибокодумно бурмотіли, що їм усе ясно, коли це Кугах, відхиливши назад свою сиву голову, голосно засміявся.

— Хо-хо-хо! Ну й дурна ж це штука, отой великий човен! Найдурніша в світі! Іграшка вітрові! Куди вітер, туди й вона. Жодна людина не скаже, куди він пристане. Він пливе за вітром, а вітер дме, куди йому заманеться, і невідомо, куди він подме через хвилину.

— Авжеж, це так, — повагом промовив Опі-Кван, — за вітром, звісно, легко пливти, але проти вітру доводиться добре гребти, а вони навіть і весел для цього не мають! Їм, цим людям на човні, і боротися нічим.

— Та й потреби такої нема! — сердито вигукнув Нам-Бок. — Шхуна однаково легко йде і проти вітру.

— А яка, ти кажеш, сила примушує цю саму шх… шхуну плисти? — спитав Кугах, навмисно затинаючись на незнайомому слові.

— Вітер, — була нетерпляча відповідь.

— Так! Вітер, виходить, жене цю шх… шхуну проти вітру? — старий Кугах підморгнув Опі-Кванові і серед загального сміху провадив далі: — Вітер дме з півдня і жене шхуну на південь. Вітер — проти вітру, вітер дме разом і в той, і в протилежний бік. Дуже просто. Ми розуміємо, Нам-Боку. Аж надто добре розуміємо.

— Ти дурень!

— Правду мовлять твої уста, — лагідно відповів Кугах, — я довго не міг збагнути, а виявилося, що це звичайна річ.

Обличчя Нам-Бокові спохмурніло. Він швидко вимовив кілька слів, яких люди його племені досі ніколи не чули. Чоловіки знову взялися різьбити, а жінки — чистити шкури. Але Нам-Бок сидів, міцно стуливши губи. Йому не вірили, і він не хотів більше розповідати.

— Цю шх… шхуну, — байдуже спитав Кугах, — зроблено, мабуть, з дуже великого дерева?

3 багатьох дерев, — коротко відрубав Нам-Бок, — вона була дуже велика.

Він знову понуро замовк. Ватаг штовхнув ліктем Кугаха, той, зачудований, помалу похитав головою і тихенько пробурмотів:

— Дуже, дуже дивно!

Нам-Бок дався спійматись на гачок.

— Це ще абищиця! — жваво сказав він. — А от подивилися б ви на пароплав! Як піщинка проти байдарки, а байдарка проти шхуни — так само шхуна проти пароплава. До того ще він зроблений з заліза, геть увесь із заліза.

— Ні, ні, Нам-Боку, — вигукнув Опі-Кван, — подумай сам, як це може бути? Залізо завше тоне. Ось послухай: я виторгував собі залізного ножа у ватажка з сусіднього селища. Учора він якось вислизнув у мене з рук і пішов униз, аж на саме дно моря. Для всього є свій закон. Це ми всі знаємо. А крім того, всі речі, зроблені з чогось одного, мають і один закон. Отож і всі речі з заліза мають один закон. Зречися своїх слів, Нам-Боку, щоб ми не перестали тебе поважати.

— А проте це так, — наполягав Нам-Бок, — пароплав увесь залізний, і не тоне.

— Ні, ні, цього не може бути!

— Я бачив на свої власні очі.

— Це суперечить природі речей.

— Скажи мені, Нам-Боку, — утрутився Кугах, боячись, що той так і не розповість більш нічого, — скажи мені, а яким же це чином оті люди знають свій шлях у морі, коли не видко землі?

— Їм показує шлях сонце.

— Але як?

— Опівдні ватажок шхуни бере таку собі річ і крізь неї одним оком дивиться на сонце, а потім змушує сонце спускатися з неба на край землі.

— Та це ж чари! — скрикнув Опі-Кван, жахаючись такого святотатства. Перелякані чоловіки піднесли руки вгору, а жінки аж застогнали. — Це чари! Недобре відхиляти з шляху велике сонце, що проганяє ніч, дає нам тюленя, лосося і теплу погоду.

— А що з того, коли це навіть і чари? — розлютовано вигукнув Нам-Бок. — Я так само дивився крізь цю штуку на сонце і так само примусив його спуститися з неба.

Рибалки, що сиділи ближче до Нам-Бока, відсунулися далі, а жінка, що тримала коло грудей дитину, квапливо закрила її, щоб часом не впав на неї погляд Нам-Боків.

— А що ж було того ранку, на четвертий день, о Нам-Боку, — нагадав Кугах, — того ранку, коли шх… шхуна підійшла до тебе?

— У мене вже так мало лишилося сили, що я не міг відпливти від неї. Мене взяли на шхуну, влили мені в рот води і добре нагодували. Браття мої, ви лише двічі бачили білу людину. А на шхуні були самі білі люди, і стільки їх було, скільки в мене пальців на руках та на ногах. Вони буди дуже добрі до мене, я підбадьорився і поклав собі, що потім розповім вам про все, що бачив. Вони навчили мене своєї роботи, добре годували і дали мені місце, де спати.

Минали дні по днях, а ми все пливли морем. Щодня ватажок спускав сонце з неба і примушував його казати, де ми. Коли хвилі були не дуже сердиті, ми ловили котиків, і я дуже дивувався, що вони викидали геть м'ясо й сало, а лишали собі тільки шкури.

Опі-Кван аж рота скривив від обурення — він саме намірився був висловити свою думку щодо такого марнотратства, коли це Кугах штовхнув його, щоб він мовчав.

— Так ми працювали, поки сонце зникло і став дошкуляти мороз. Тоді ватажок повернув ніс шхуни на південь. Знову потяглися дні за днями, ми все пливли на південь і на схід, не бачивши ніде й познаку землі. Коли ми були недалеко від того селища, звідки всі ці люди були родом…

— А відки ви знали, що воно було недалеко? — спитав Опі-Кван, не маючи більше сили стримуватись. — Адже землі не було видно?

Нам-Бок оскаженіло подивився на нього.

— Хіба я не сказав, що ватажок примушував сонце спускатися з неба?

Кугах втрутився і заспокоїв їх. Нам-Бок розповідав далі:

— Отже, коли ми були вже недалеко від цього селища, знялася велика буря. Уночі ми були зовсім безпорадні і не знали, де ми.

— А ти ж допіру казав, що той ватажок знав…

— Заспокойся, Опі-Кване! Ти дурень і нічого не можеш втямити. Отож я сказав, що вночі ми були зовсім безпорадні, коли враз крізь бурю я почув, як море б'ється в береги. Із страшенним гуркотом ми вдарилися в берег, я опинився у воді й поплив. Увесь берег був скелястий. На багато миль виднів один тільки клаптик улогої землі. Я знав, що єдиний порятунок — це закопатися руками в пісок, щоб прибій не змив мене. Решту людей порозбивало об скелі. Крім ватажка, нікого навіть не викинуло на берег, та й того я пізнав тільки по каблучці на пальці.

Коли настав день, від шхуни не лишилося й сліду. Я повернувся спиною до моря і пішов у глиб країни, щоб роздобути собі їсти і хоч подивитися на людські обличчя. Незабаром я прийшов до якогось будинку, мене впустили й нагодували, бо я вмів уже говорити мовою білих людей, а вони завжди привітні. Будинок же цей був більший за всі наші будинки і за будинки наших батьків.

— Мабуть, величезний був будинок! — зауважив Кугах, ховаючи свою недовіру під подив.

— І багато дерева, мабуть, пішло, щоб збудувати такий будинок, — в тон йому підхопив Опі-Кван.

— Це ще абищиця! — зневажливо знизав плечима Нам-Бок. — Які наші хатки проти того будинку, такий і він проти інших, що мені довелося пізніше бачити.

— А люди були також дуже великі?

— Ні, звичайні люди, такі, як ви та я, — відповів Нам-Бок. — Я вирізав собі кийка, щоб зручніше ходити, і, пам'ятаючи, що повинен буду розповісти вам про все, браття мої, я робив на ньому зарубки на кожного, хто там жив. Пробув я там багато днів. Мені давали роботу й платили гроші. Ви не знаєте, що воно таке гроші, але це — дуже добра штука.

Одного дня я розпрощався і пішов далі. Дорогою я здибав багато людей, і став робити уже маленькі зарубки, щоб усім стало місця. Коли це раз я натрапив на дивну річ: на землі переді мною лежала залізна штаба, така, як рука завтовшки, а за добрий крок від неї друга така сама.

— То ти, виходить, став багатою людиною, — сказав Опі-Кван, — залізо дорожче за все на світі. З нього можна було наробити багато ножів.

— Ні, воно було не моє.

— Ти його знайшов, і по закону воно твоє.

— Зовсім не так. Це залізо поклали білі люди. А крім того, ці штаби були такі довгі, що їх не міг би піднести жоден чоловік, — навіть кінця їм не було ніде видно.

— Нам-Боку, щось у тебе занадто багато заліза, — застеріг Опі-Кван.

— Мені самому було важко повірити своїм очам, але не вірити я не міг. І поки я стояв і дивився… — Він зразу повернувся до ватажка. — Опі-Кване, ти чув, як реве розгніваний морський лев? Уяви собі тепер, що морських левів стільки, скільки хвиль у морі, і уяви, що з них усіх зробили одного лева і що він заревів. Ось таке ревіння я тоді почув.

Рибалки з подиву голосно скрикнули, а в Опі-Квана як звисла пижня щелепа, так і лишилась.

— Здалеку вихопилося страховище, таке завбільшки, як тисяча китів, — оповідав далі Нам-Бок, — воно було однооке, блювало димом і страшенно голосно хропло. В мене з переляку затремтіли ноги, і я побіг стежкою між двома штабами. Але воно, це страховище, мчало за мною, як вітер, і коли я перескочив через залізну штабу, то вже відчував на обличчі його гарячий подих.

Опі-Кван опанував себе, його щелепа стала на місце.

— А потім, потім що, Нам-Боку?

— Воно промчало по залізних штабах, не зачепивши мене, а коли я знову зміг твердо стояти на ногах, страховище вже зникло з очей. У тій країні воно — звичайнісінька річ. Навіть жінки і діти не бояться його. Люди змушують їх, цих страховищ, працювати на себе.

— Так, як ми своїх собак? — спитав Кугах з іскоркою недовіри в очах.

— Авжеж, так, як ми примушуємо своїх собак.

— А як же вони розводять ці… ці страховища? — спитав Опі-Кван.

— Вони їх зовсім не розводять. Вони самі роблять їх з заліза, годують камінням і напувають водою. Каміння обертається в огонь, а вода — в пару. Ця пара з води диханням виходить їм з ніздрів і…

— Стривай, стривай, о Нам-Боку, — перепинив його Опі-Кван. — Розкажи нам краще про щось інше. Ми втомилися слухати про те, чого ми не можемо зрозуміти.

— Невже ви не розумієте? — спитав у розпачі Нам-Бок.

— Ні, ми не розуміємо, — скаржились і чоловіки, і жінки, — ми не можемо зрозуміти.

Нам-Бок подумав про складні жниварські машини, про машини, що показують образи живих людей і говорять їхніми голосами, і відчув, що його плем'я нічого цього но зрозуміє.

— А коли я скажу вам, що і я їздив цим самим страховищем по тій країні? — з гіркотою промовив він.

Опі-Кван підніс руки долонями вгору на знак своєї недовіри.

— Кажи далі! Оповідай, ми слухаємо.

— Я сів на те страховище і дав за це грошей…

— Ти ж сказав, що йому дають каміння.

— І ще раз ти дурень. Я казав вам, що гроші — така штука, про яку ви нічого не знаєте. То я тим страховищем об'їхав усю країну, минаючи багато селищ, і дістався до величезного селища, що стояло біля солоного морського рукава.