Дитинство, хлоп'яцтво і юнацтво - Сторінка 4

- Лев Толстой -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Завжди одна й та сама історія...

Видко було, що матуся мала зовсім іншу думку щодо цього і не хотіла сперечатись.

— Передай мені, будь ласка, пиріжок,—сказала вона. — Що, чи добрі вони сьогодні?

— Ні, мене гнівить,—говорив тато, взявши пиріжок в руку, але тримаючи його на такому віддаленні, щоб maman не могла його дістати,—ні, мене гнівить, коли я бачу, що люди розумні й освічені допускаються омани.

І він стукнув виделкою по столу.

— Я просила тебе передати мені пиріжок,—повторила вона, простягаючи руку.

— І чудово роблять,—говорив далі тато, одсуиаючи руку,— що таких людей беруть до поліції. Вони дають ту лише користь, що псують і без того слабі нерви деяких осіб, — додав він з усмішкою, і, помітивши, що ця розмова дуже не подобаються матусі, подав їй пиріжок.

— Я на це тобі тільки одне скажу: важко повірити, щоб чоловік, який, дарма що мас п'ятдесят два роки, зиму й літо ходить босий і, не знімаючи, носить під одежею заліза на два пуди завважки, і який не раз відмовлявся від пропозицій жити спокійно й на всьому готовому, — важко повірити, щоб такий чоловік все це робив тільки з лінощів. Щодо віщувань, — додала вона, зідхаючи й помовчавши трохи: —je suis payée pour y croire; я тобі казала, здасться, як Кирило день у день, година в годину провістив покійному татові його смерть.

— Ой, що ти зі мною зробила!—сказав татко, усміхаючись і приставивши руку до рота з тісї сторони, де сиділа Мімі (Коли він це робив, я завжди слухав надзвичайно уважно, чекаючи чогонебудь смішного).—Нащо ти мені нагадала за його ноги? Я подивився й тепер їсти нічого не буду.

Обід кінчався. Любочка й Катруся безперестанку підморгували нам, крутились на своїх стільцях і взагалі дуже непокоїлися. Підморгування це визначало: "чого ж ви не просите, щоб нас узяли на полювання?" Я штовхнув ліктем Володю. Володя штовхнув мене і, нарешті, наважився: спочатку несміливим голосом, а потім досить твердо й голосно, він пояснив, що як ми сьогодні масмо їхати, то бажали 6, щоб дівчатка разом із нами поїхали на полювання, лінійкою. По коротенькій нараді між дорослими, питання це розв'язане було на нашу користь і—що було ще приємніше—maman сказала, що вона сама поїде з нами.

VI. ГОТУВАННЯ ДО ЛОВІВ

Підчас солодкого покликано Якова й дано накази щодо лінійки, собак та верхових коней, — все якнайдокладніше, називаючи кожного коня на ймення. Володин кінь кульгав; тато звелів засідлати для нього мисливського. Ці слова — ((мисливський кінь" якось чудно бриніли у вухах maman; їй здавалося, що мисливський кінь це ніби якийсь скажений звір і що він неодмінно понесе і вб'д Володю. Незважаючи на умовляння тата й Володі, який навдивовижу по-молодецькому говорив, що це нічого і що він дуже любить, коли кінь несе, бідолашна maman говорила одне, що вона підчас усього полювання мучитиметься.

Обід скінчився; дорослі пішли до кабінету пити каву, а ми побігли в сад човгати ногами по алеях, укритих зів'ялим листям, і розмовляти. Почалися балачки про те, що Володя поїде мисливським конем, про те, як соромно, що Любочка тихше бігає, ніж Катруся, про те, що цікаво було б подивитись на Грицеві заліза і т. інш., про те ж, що ми розлучаймось, і слова не було сказано. Розмову нашу перебив гуркіт лінійки, що під'їхала, маючи коло кожної ресори по двірському хлопчикові * За лінійкою їхали мисливці з собаками, за мисливцями — кучер Гнат на призначеному для Володі коневі і вів на поводі мого старовинного клепера. Спочатку ми всі кинулись до паркану, від якого видко було всі ці цікаві речі, а потім з вереском і тупотінням побігли нагору одягатись, і одягатись так, щоб якнайбільше скидатись на мисливців. Один із найголовніших способів до того—було всовувати штани в чоботи. Ніяк не гаючи часу, ми заходились коло цієї справи, поспішаючи якнайшвидче закінчити її й бігти на ґанок милуватись собаками та кіньми й розмовляти з мисливцями.

День був душний. Білі, химерні хмарки зранку показались на виднокрузі; шЛім усе ближче й ближче почав зганяти їх маленький вітрець, так що подеколи вони закривали сонце. Але хоч як ходили й чорніли хмари, очевидьки не судилося їм зібратись у грозу і востаннє перебити нам нашу розвагу. Надвечір вони знов почали розходитись; які зблідли, подовшали й бігли до обрію; які, над самою головою, перетворилися на білу прозору луску; одна лише чорна, велика хмара спинилася на сході. Карл Іванович завжди знав, куди яка хмара піде; він пояснив, що ця хмара піде на Маслівку, що дощу не буде й погода буде чудова.

Фока, дарма що був підстаркуватий, збіг зі сходів дуже спритно й швидко, крикнув: ((Давай!" і, розчепіривши ноги, міцно став посеред під'їзду, між тим місцем, куди мав підвезти лінійку кучер, і порогом, у позиції людини, якій не треба нагадувати за її обов'язки. Панії зійшли й після невеличкої дискусії про те, кому з якого боку сісти й за кого держатись (хоч, здаються мені, зовсім не треба було держатись), сіли, розкрили парасолі й поїхали. Коли бричка рушила, maman, указуючи на ((мисливського коня", спитала тримтячим голосом у кучера:

— Це для Володимира Петровича кінь?

І коли кучер відповів, вона махнула рукою й одвернулася. Мене дуже брала нетерплячка: я зліз на свого коника, дивився йому між вуха й виробляв по двору різні еволюції.

— Собак, паничу, щоб якось не подавити, — сказав мені якийсь мисливець.

— Заспокойся: мені не первина,—відповів я спогорда. Володя, хоч і мав сміливу вдачу, сів на свого "мисливського

коня" не без страху і, поглаясуючи його, кілька разів спитав:

— Чи він смирний?

На коневі ж він був дуже гарний — наче дорослий. Обтягнені стегна його лежали на сідлі так хороше, що мене завидки брали, — особливо через те, що, як видко мені було на тіні, я далеко не мав такого чудового вигляду.

От почулися татові кроки на сходах; вижлятник підігнав гончаків, що порозбігались були; мисливці з хортами підізвали своїх і почали сідати. Стременний підвів коня до ґанку; собаки таткової швори, що раніше лежали в різних мальовничих позах коло нього, кинулись до тата. Слідом за ним, у бісерному нашийнику, побрязкуючи залізячкою, весело вибігла Милка. Вона, виходячи, завжди здоровкалась із псарними собаками: з якими пограються, з якими понюхаються та погарчить, а в яких пошукаю блох.

Тато сів на коня, і ми поїхали.

VII. ПОЛЮВАННЯ

Доїжджачий, що його звали Турка, на голубому горбоносому коні, в лахматій шапці, з величезним рогом за плечима й ножем на поясі, їхав поперед усіх. Коли подивитись на похмурий та лютий вигляд цього чоловіка, то можна було б швидче подумати, що він їде на смертельний бій, ніж на полювання. Коло задніх ніг його коня строкатим хвилястим клубком бігли з'єднані по двою гончаки. Жалко було дивитись, якої долі за-

Знавав той нещасний собака, якому спадало на думку відстати. Йому треба було тягти з усієї сили, щоб перетягти свого товариша, а коли він доходив свого, — один із псарів, що їхав ззаду, обов'язково хльоскав його гарапникам, приказуючи: а До купи!" Виїхавши за ворота, тато звелів мисливцям і нам їхати, шляхом, а сам звернув у жито.

Саме були жнива. Безмежне, блискучо-жовте поле кінчалося лише з однієї сторони високим синявим лісом, що здавався мені тоді найдальшим таємничим місцем, за яким або кінчається світ, або починаються незалюднені країни. Все поле вкрите було полукіпками й народом. У високому густому житі можна було бачити подекуди на вижатому загоні зігнуту спину жниці, помах колосків, коли вона перекладала їх поміж пальцями, жінку в холодочку, похилену над колискою, і розкидані снопи на вкритій васильками стерні. З другого боку — мужики в самих сорочках, стоячи на возах, накладали полукіпки й збивали куряву на сухому, розпеченому полі. Староста, в чоботах і свитині наопашку, з карбами в руці, здалеку помітивши пана, зняв свого пояркового бриля, витирав руду бороду й покрикував на бабів. Руденький коник, що ним їхав тато, йшов легкою, грайливою ходою, іноді спускаючи голову до грудей, витягуючи поводи й зганяючи густим хвостом дроків та мух, що пожадливо липли до нього. Два хорти, напружено загнувши хвости серпом і високо піднімаючи ноги, граціозно скакали по високій стерні за ногами коня; Милка бігла попереду і, загнувши голову, чекала на підгодівлю. Гомін народу, тупотіння коней та возів, веселе свистіння перепелів, дзижчання комашні, що нерухомими зграйками вилася в повітрі, запах полину, соломи й кінського поту, тисячі різних фарб і тіней, що їх розливало пекуче сонце по ясно-жовтій стерні, синій далині лісу й 6ІЛО-фіялкових хмарках, біле павутиння, що літало в повітрі або лягало по стерні—все це я бачив, чув і відчував.

Під'їхавши до Калинового лісу, ми знайшли лінійку вже там і, цілком несподівано, побачили, що там ще стояв віз одним конем, а на возі сидів буфетник. З-під сіна видко було самовар, діжечку з формою для морозива і ще деякі принадні вузлики й коробочки. Не можна було помилитись: це був чай на вільному повітрі, морозиво й фрукти. Побачивши цей віз, ми дуже зраділи, бо пити чай у лісі на траві і взагалі на такому місці, де його ніхто ніколи не пив, вважалося за велику насолоду.

Турка під'їхав до острова, зупинився, уважно вислухав від тата докладне розпорядження, як рівняти і куди виходити (проте, він ніколи не вважав на ці розпорядження, а робив по-своєму), розпарував собак, повагом застібнув нашийники, сів на коня й, насвистуючи, зник за молодими березками.

Розпаровані гончаки перш за все замахали хвостами на знак свого вдоволення, стріпонулися, причепурились і потім у;;:е легеньким підтюпцем, принюхуючись і махаючи хвостами, побігли в різні сторони.

— є в тебе хустка? — спитав тато.

Я вийняв хустку з кешені й показав йому.

— Ну, так візьми на хустку цього сірого собаку...

— Жирана? — сказав я з виглядом знавця.

— Так, і біжи дорогою. Коли прибіжиш до галявини, зупинись і дивись: до мене без зайця не приходити.

Я обмотав хусткою лахмату Жиранову шию й прожогом кинувся бігти до призначеного місця. Тато сміявся й кричав мені навздогін:

— Швидче, швидче, а то спізнишся!

Жиран раз-у-раз зупинявся, піднімаючи вуха, і прислухався до цькування мисливців. Мені не вистачало сили стягти його З місця, і я починав кричати: "ату! ату!" Тоді Жиран рвався так сильно, що я насилу міг стримувати його, і не раз упав, поки добувся місця.