Дівчинка з землі (збірка) - Сторінка 26

Помалу воно проясніло. Та ж самісінька галявина. От тільки трава побуріла, кущі осипалися, а листочки, що лишилися, пожовкли. Ні метеликів, ні бджіл — тоскно й похмуро. Із захмареного неба сипле ріденький сніг, але не лишається на землі, а поволі тане на травинках.

— Осінь, — здогадалась Аліса.

— Осінь, — згодився Зелений. Він підніс до дзеркала лупу і ска зав: — Простим оком не видно, проте дуже цікаво дивитися, як сні жинки з'являються на кущах і злітають у небо.

Ми всі по черзі подивилися на сніжинки-навпаки. Навіть індикатор поглянув і взявся салатним кольором від здивування.

— Скільки часу від осені минуло? — спитав мене Зелений.

— Зараз літо, — відповів я. — Рік тут трохи більший як чотирнадцять земних місяців. Отже, приблизно наш рік.

— Так, — мовив Зелений і дістав із невеличкої шафи мікрометр. — Тепер, — сказав він, — ми зможемо точно визначити, скільки дзеркалу років і…

— …і скільки нам треба зняти з нього, щоб побачити галявину, якою вона була чотири роки тому, — закінчила за нього фразу Аліса.

— Спершу, — почав Зелений, — зріжемо із дзеркала трохи менше, як чотири роки.

— Чи не забагато? — спитав я. — Адже варто зрізати більше, і ми проґавимо той момент, коли тут був Другий капітан.

— Проґавимо — не страшно, — відповів Зелений, позначаючи товщину шару, — ми ще маємо цілий букет.

Поки він говорив, я краєм ока побачив, що алмазна черепашка хутенько тупцяє до виходу з лабораторії. Проклята непосида знову вилізла із сейфа. Я хотів наздогнати її, але потім передумав — шкода було пропустити ту мить, коли Зелений зніме із дзеркала чотири роки.

— Як у вас справи? — спитав по рації Полосков, який досі ще чаклував із металорозвідником.

— Усе гаразд, — відповів я.

— Тоді я сам полечу на розвіднику. Не хочу його самого відпускати. Щось ненадійно він працює.

— Коли шукатимеш "Синю чайку", — попередив я, — не забудь, що на планеті може виявитися ще один корабель.

— Не забуду.

— Залиш лінію зв'язку ввімкненою. Раптом що, відразу зв'яжися з нами.

— Пам'ятаю.

— Можливо, до твого повернення у нас буде сюрприз.

— Чудово! Тільки я люблю гарні сюрпризи. Поганих сюрпризів терпіти не можу.

Полосков полетів. Чути було, як задзижчав розвідник, підіймаючись у повітря.

— Готово, професоре, — сказав Зелений. — Ризикнемо?

Утретє Зелений зняв шар із дзеркала. Цього разу такий товстий, що ледве втримав його в руці. Пелюстки квітки осипалися, і на столі лежала лише кругла, ввігнута, наче тарілка, середина квітки.

Вона довго не хотіла світлішати. Вже дуже давно на неї не потрапляло світло. А коли нарешті з'явилося зображення, ми збагнули, що галявина зовсім не така на вигляд, якою ми її бачили тепер. Круг посередині, що поріс зараз травою, був голий, сірий, наче бетонна накривка гігантського люка. Можна було навіть розгледіти круглу щілину, що відділяла накривку від довколишньої землі.

— Бачиш! — аж сяяла Аліса. — Це правильна галявина!

— Тепер обережно, — попередив я. — Найголовніше — не врізати зайвого.

— Розумію, — мовив Зелений, — не маленький.

Але точно зрізати не вдалося. Плямистий, світлий, майже прозорий від нетерпіння й жагучої цікавості індикатор у найвідповідальніший момент ненароком підштовхнув Зеленого в лікоть. Вібробритва ковзнула по площині і врізалася глибоко всередину. Дзеркало розкололось і впало зі столу на підлогу.

Індикатор від сорому зменшився удвічі, почорнів. Він хотів, щоб його вбили. Він метався по лабораторії, погладжуючи паличками ніжок розлюченого Зеленого, нарешті кинувся на підлогу і став зовсім чорним.

— Не засмучуйся, — вмовляла нещасного індикатора Аліса. — З кожним може статися. Ми знаємо, що ти ні в чому не винуватий.

Вона обернулася до Зеленого, який досі ще проклинав індикатора на всі заставки, і сказала:

— Зелений, не треба, будь ласка! Адже індикатори такі чутливі, що він може від переживання вмерти.

— І справді, — підтримав я її, — у нас іще цілий букет. Ти ж сам казав.

— Гаразд, — погодився Зелений. Він чоловік відхідливий і, загалом, не злий. — Шкода, скільки часу згаяли. Може, за хвилину ми вже мали розгадати таємницю Другого капітана.

Індикатор, почувши це, скулився ще дужче.

На чолі з Зеленим ми вернулися в кают-компанію. Індикатор плентався позаду, досі ще майже чорний, а капосні кущики витягали віти, щоб він спіткнувся і впав.

Ми навіть не встигли зайти до кают-компанії. Зелений зупинився на порозі і зойкнув тільки:

— Ой!

Я заглянув йому через плече.

Обидві вази були звалені на підлогу, а квіти пошматовані, розтоптані, знищені якоюсь, злісною силою. Жодного цілого дзеркала не лишилося. Пелюстки були розкидані по всій кімнаті.

До того ж знову зник говорун.

Розділ 18

ШПИГУН

Квіти було знищено. Говорун пропав. Ми опинилися над розбитим коритом. Як допомогти капітанові? Я простяг руку до мікрофона і викликав Полоскова.

— Геннадію, — почав я, — у нас тут ускладнення. Скажи, де ти знаходишся?

— Лечу над північним полюсом планети. Поки що нічого не виявив. А у вас що сталося?

— Зараз нема коли розповідати. Одне слово, нам пощастило з допомогою дзеркальних квітів дізнатися, що було тут чотири роки тому. Певніше, майже пощастило дізнатися. Та в цей момент хтось розбив усі дзеркала. Нам потрібні дзеркальні квіти. Скільки тобі летіти до галявини?

— Хвилин двадцять, — відповів Полосков. — Але потім ще стільки ж мені треба буде спускатися.

— Тоді не клопочися, — мовив я. — Лети далі.

— І не подумаю, — відповів Полосков. — Я повертаю до "Пегаса". Якщо хтось міг розбити квіти, то або на кораблі, або біля нього є вороги. Нічого не робіть без мене.

— Добре, — згодився я.

Коли я почепив мікрофон на місце, Аліса запропонувала:

— Біжімо мерщій на галявину.

— Чого? — спитав я.

— Невже незрозуміло? Зірвемо нові квіти. Напевно, їхня таємниця така важлива…

— Але…

— Давайте я поїду на всюдиході, — обізвався Зелений. — Нічого зі мною не станеться. Я зніму чотирьохрічний шар на місці і негайно сповіщу вам на корабель.

— Я з Зеленим, — сказала Аліса.

— Та стривайте ви! — заперечив я. — Зачекаємо Полоскова. У нього катер, і ми доберемося до галявини куди швидше, аніж на всюдиході. І ліпше нам тепер не розділятися. А поки що треба подивитись, як міг забратися на корабель той, хто розбив дзеркала.

Я вийшов у коридор і пішов до люка. Якщо люк закритий, то зловмисник ховається на "Пегасі". Якщо він відкритий, тоді хтось зайшов на "Пегас", накоїв біди і втік. У це я мало вірив. Ну коли йому було залізти на корабель, знайти дорогу в кают-компанію, навмисне знищити всі квіти? Чому він це вчинив саме тоді, коли ми заглянули на чотири роки назад? Як догадався? І я збагнув, що цей негідник ховається на кораблі й знає, що ми ось-ось розгадаємо таємницю Другого капітана. Це був хтось, хто бачив, що ми робимо… Але хто? В лабораторії були Зелений, Аліса і я. Якщо не рахувати індикатора. Ага, індикатор! Він штовхнув Зеленого під лікоть!.. Ні, бути не може. Індикатор хоч і надто чутлива істота, та він усе-таки звір, не більше. Навіть говорити не вміє. А може, не хоче?

І тут я підійшов до люка. Люк був відкритий навстіж.

Усі мої теорії розсипалися на друзки. Та й не могли не розсипатися. Якби я подумав ще трішечки, то згадав би, що індикатор ні на секунду від нас не відлучався і не міг розбити дзеркал у кают-компанії.

Люк був відкритий, і таємничий лиходій утік із корабля, прихопивши з собою нашого дорогоцінного говоруна. Можливо, взагалі останнього говоруна на світі.

На лужку перед кораблем сяяло сонце, зеленіли куші й співали птахи. Мир і благодать. Навіть важко повірити, що тут відбуваються не дуже приємні події. Я поглянув на небо. Чи не летить Полосков? Полоскова поки що не було. Лише високо-високо, аж під хмарами, кружляв собі птах Крок.

— На допомогу, капітани! — почув я раптом знайомий голос. — Тільки вперед, а там видно буде!

— Ти де, говоруне? — крикнув я. — Тобі потрібна допомога? Я поспішаю!

— "Три танкісти, — заспівав із кущів говорун голосом Першого капітана, — три веселих друга — екіпаж машини бойовий!" Я побіг на голос птаха, розсунув кущі й побачив говоруна. Говорун не міг летіти, бо котив поперед себе дзьобом важку алмазну черепашку. Він допомагав собі ногами, крилами, а вільним дзьобом виспівував пісні й кликав на допомогу.

— От спасибі тобі! — сказав я. — От спасибі! А ми вже почали непокоїтися, куди ти знову запропастився.

Говорун гордо випростався й акуратно згорнув крила. Він зробив свою справу.

Я підібрав черепашку.

— Молодчина! — похвалив я говоруна. — Побачив, що ця пусту ха знову тікає, кинувся за нею, догнав і притяг додому. Ти за це заро бив п'ять шматків цукру, не менше.

Я пішов назад до корабля. Говорун поволеньки йшов позаду і пишався собою.

— А ти, дурненька, — звернувся я до черепахи, — ти ж так заблудишся. Хто тебе тут годуватиме? Ти забула про те, що ти — рідкісна тварина і належиш Московському зоопарку? І тікати тобі нікуди не можна…

Тут я почув над собою шелест крил і за два кроки підскочив до люка. Я вже навчився вгадувати птаха Крока по польоту. Говорун залетів у люк разом зі мною, і ми закрили кришку. Потім усілися на підлогу перед люком, щоб перевести дух, а птах Крок тим часом стукав у кришку люка своїм залізним дзьобом.

Аліса із Зеленим зустріли нас у коридорі. Вони стривожилися, куди я міг подітись.

— Все добре, що виходить на добре, — сказав я їм. — Виявляєть ся, наш говорун — розумник.

Побачив, що алмазна черепашка знову подалася в мандри, наздогнав її і повернув додому. От де, мабуть, черепашка злякалася!

Черепашка відбивалася кігтями і намагалася вирватись із рук.

— А як же черепашка вилізла назовні? — здивувалась Аліса. — Адже люк був закритий.

— Нічого дивного, — відповів я, — той, хто поламав дзеркала, відкрив і люк.

— А звідки в нього ключ від корабля? І взагалі, де електронний ключ від "Пегаса"? Він же висів у кают-компанії.

— Цієї таємниці не з'ясувати й Шерлокові Холмсу, — сказав Зелений.

— А я з'ясую, — відповіла Аліса. — Я знаю.

— Ну, і що ти знаєш?

— Відгадка таємниці в тебе в руці.

Я подивився на свої руки. Вони тримали алмазну черепашку.

— Не розумію, — признався я.

— Поглянь, що вона ховає у дзьобі.

Голова черепашки була засунута під панцир, але кінчик електронного ключа від "Пегаса" виглядав назовні.