Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми) - Сторінка 3

Нільс сполотнів од жаху…

Невже Мартін помре? Адже в Нільса не було тепер жодної близької душі, крім цього гусака.

— Мартіне! Чуєш, Мартіне! — тормосив його Нільс.

Гусак наче не чув його.

Тоді Нільс схопив Мартіна обома руками за шию і потягнув до води.

Це було нелегко. Гусак був найкращий у їх господарстві, і мати відгодувала його на славу. А Нільса тепер годі на землі побачити. І все-таки він дотягнув Мартіна до самісінького озера і засунув його голову просто в студену воду.

Спочатку Мартін лежав нерухомо. Та ось він розплющив очі, зробив ковток-другий і ледь звівся на лапи. Якусь мить він постояв, похитуючись з боку на бік, потім заліз в озеро по самісіньку шию і поволі поплив між крижинами. Раз у раз він занурював дзьоба у воду, а потім, закинувши голову, жадібно ковтав водорості.

"Йому пощастило, — із заздрістю подумав Нільс, — а я ж теж від ранку нічого не їв".

Й от Мартін підплив до берега. У дзьобі він стискав малесенького червоноокого карасика.

Гусак поклав рибину перед Нільсом і сказав:

— Удома ми не були з тобою друзями. Але ти виручив мене в біді, і я хочу віддячити тобі.

Нільс ледь не кинувся обіймати Мартіна. Щоправда, він ніколи ще не куштував сирої риби. Та що поробиш, треба звикати! Іншої вечері не одержиш.

Він порився в кишенях, розшукуючи складаного ножика. Ножик, як завжди, лежав з правого боку, тільки став завбільшки зі шпильку, — а втім, саме по кишені.

Нільс розкрив ножика і заходився потрошити рибу.

Раптом почувся якийсь шум і плескіт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикі гуси.

— Гляди ж, не зізнайся, що ти людина, — прошепотів Нільсові Мартін і виступив вперед, шанобливо вітаючи зграю.

Тепер можна було як слід розглянути всю компанію. Щиро кажучи, красою вони не вирізнялися, ці дикі гуси. І зростом не вийшли, і шатами не могли похизуватися. Всі як на добір сірі, наче пилом притрушені, — хоча б у когось була одна біла пір'їнка!

А ходять як! Підстрибцем, підскоком, ступають куди попало, не дивлячись під ноги. Мартін од здивування навіть розвів крильми. Хіба так ходять порядні гуси? Ходити треба поволі, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А ці шкандибають, наче кульгаві.

Попереду всіх виступала стара-старезна гуска. О, що це була за красуня! Шия худа, з-під пір'я кістки випинають, а крила наче хтось обгриз. Зате її жовті очі виблискували, як дві палаючі вуглинки. Всі гуси шанобливо дивилися на неї, не сміючи заговорити, поки гуска перша не скаже своє слово.

Це була Акка Кебнекайсе, предводителька зграї.

Сто разів уже водила вона гусей на північ і сто разів поверталася з ними з півночі на південь. Кожен кущик, кожен острівець на озері, кожну галяву в лісі знала Акка Кебнекайсе. Ніхто не вмів вибрати для ночівлі краще місце, ніж Акка Кебнекайсе; ніхто не вмів краще, ніж вона, сховатися від хитрих ворогів, що підстерігають гусей у дорозі.

Акка довго розглядала Мартіна від кінчика дзьоба до кінчика хвоста і нарешті сказала:

— Наша зграя не може приймати до себе кожного зустрічного. Всі, кого ти бачиш перед собою, належать до найкращих гусячих сімейств. А ти навіть літати як слід не вмієш. Що ти за гусак, якого роду й племені?

— Моя історія не довга, — сумно сказав Мартін. — Я народився торік у містечку Сванегольм, а восени мене продали Хольгеру Нільсону — в сусіднє село Вестменхег. Там я і жив донині.

— Як же ж ти наважився летіти з нами? — запитала Акка Кебнекайсе.

— Ви назвали нас жалюгідними курми, і я вирішив довести вам, диким гусям, що й ми, домашні гуси, на щось здатні, — відповів Мартін.

— На що ж ви, домашні гуси, здатні? — знову запитала Акка Кебнекайсе. — Як ти літаєш, ми вже пересвідчились, але, може, ти відмінний плавець?

— І цим я не можу похизуватися, — сумно сказав Мартін. — Мені доводилося плавати тільки в ставку за селом, але, щиро кажучи, цей ставок хіба що ледь більший за найбільшу калюжу.

— Ну, тоді ти, звісно ж, мастак стрибати?

— Стрибати? Жоден поважний домашній гусак не дозволить собі стрибати, — сказав Мартін.

І раптом спохопився. Він згадав, як кумедно підстрибують дикі гуси, і зрозумів, що бовкнув зайве.

Тепер Мартін був упевнений, що Акка Кебнекайсе негайно прожене його зі своєї зграї.

Але Акка Кебнекайсе сказала:

— Мені подобається, що ти висловлюєшся так сміливо. Хто сміливий, той буде вірним товаришем. Ну, а навчитися того, чого не вмієш, ніколи не пізно. Якщо хочеш, залишайся з нами.

— Дуже хочу! — відповів Мартін.

Раптом Акка Кебнекайсе помітила Нільса.

— А це ще хто з тобою? Таких, як він, я ніколи не бачила.

Мартін знітився на мить.

— Це мій товариш… — невпевнено сказав він.

Тут Нільс виступив вперед і рішуче заявив:

— Мене звати Нільс Хольгерсон. Мій батько — Хольгер Нільсон — селянин, і донині я був людиною, але сьогодні вранці…

Доказати йому не вдалося. Щойно він вимовив слово "людина", як гуси позадкували і, витягши шиї, злісно зашипіли, заґелґотали, залопотіли крильми.

— Людині не місце серед диких гусей, — сказала стара гуска. — Люди були, є і будуть нашими ворогами. Ти повинен негайно покинути зграю.

Тепер уже Мартін не вдержався і втрутився:

— Але ж його й людиною годі назвати! Бачте, який він малесенький! Я ручаюся, що він не заподіє вам ніякого лиха. Дозвольте йому залишитися хоча б на одну ніч.

Акка допитливо подивилася на Нільса, потім на Мартіна, і нарешті сказала:

— Наші діди, прадіди і прапрадіди заповідали нам ніколи не довірятися людині, хоч якою б вона була: маленькою чи великою. Але якщо ти поручаєшся за нього, так і бути — сьогодні хай він залишиться з нами. Ми ночуємо на великій крижині посеред озера. А завтра вранці він повинен покинути нас.

З цими словами вона піднялася в повітря. За нею полетіла вся зграя.

— Послухай, Мартіне, — боязко запитав Нільс, — ти що ж, залишишся з ними?

— Ну звичайно! — з гордістю сказав Мартін. — Не щодня домашньому гусакові випадає така честь — летіти в зграї Акки Кебнекайсе.

— А як же я? — знову запитав Нільс. — Я не в змозі сам дістатися додому. Я зараз і в траві заблукаю, не те що в цьому лісі.

— Додому тебе відносити мені ніколи, сам розумієш, — сказав Мартін. — Але от що я можу тобі запропонувати: летімо разом зі всіма. Побачимо, що це за Лапландія така, а потім і додому повернемося. Акку я вже якось умовлю, а не умовлю, то обдурю. Ти тепер маленький, заховати тебе неважко. Але годі базікати! Назбирай хутко сухої трави. Та побільше!

Коли Нільс набрав цілий оберемок торішньої трави, Мартін обережно підхопив його за комір сорочки і переніс на велику крижину. Дикі гуси вже спали, підгорнувши голови під крила.

— Розклади траву, — скомандував Мартін, — а то без підстилки у мене, чого доброго, лапи до льоду примерзнуть.

Підстилка хоч і вийшла тоненькою (чи багато Нільс міг трави прихопити!), але все-таки кригу абияк прикривала.

Мартін став на неї, знову схопив Нільса за комір і засунув собі під крило.

— На добраніч! — сказав Мартін і дужче притис крило, щоб Нільс не випав.

— На добраніч! — сказав Нільс, зарившись з головою в м'який і теплий гусячий пух.

Розділ третій. Нічний злодій

1

Коли всі птахи та звірі заснули міцним сном, з лісу вийшов лис Смірре.

Щоночі Смірре виходив на полювання, і непереливки було тому, хто безтурботно засинав, не встигнувши забратися на високе дерево або сховатись у глибокій норі.

М'якими, нечутними кроками підійшов лис Смірре до озера. Він давно вже вистежив зграю диких гусей і заздалегідь облизувався, думаючи про смачну гусятину.

Але широка темна смуга води відділяла Смірре від диких гусей. Смірре стояв на березі й од злості клацав зубами.

І раптом він помітив, що вітер поволі підганяє крижину до берега.

"Ага, здобич усе-таки моя!" — посміхнувся Смірре і, сівши на задні лапи, терпеляче чекав слушної миті.

Він чекав годину… Чекав дві години… три…

Чорна смужка води між берегом і крижиною ставала дедалі вужчою.

Ось до лиса донісся гусячий дух.

Смірре проковтнув слину.

З шелестінням і легким дзвоном крижина вдарилась об берег.

Смірре приловчився і стрибнув на лід.

Він підбирався до зграї так тихо, так обережно, що жодна птиця не почула наближення ворога. Але стара Акка почула. Різкий її крик знявся над озером, розбудив гусей, підняв усю зграю в повітря.

І все-таки Смірре встиг схопити одного гусака.

Від крику Акки Кебнекайсе прокинувся і Мартін. Сильним змахом він розгорнув крила і стрімко злетів угору. А Нільс так само стрімко полетів униз.

Він стукнувся об лід і розплющив очі. Спросоння Нільс навіть не зрозумів, де він і що з ним трапилося. І раптом він побачив лиса, що тікав із гусаком у зубах. Не вагаючись, Нільс кинувся навздогін.

Бідний гусак, що потрапив у пащу Смірре, почув тупіт дерев'яних черевичків і, вигнувши шию, з боязкою надією озирнувся назад.

"То ось хто це! — сумно подумав він. — Отже, пропав я. Куди такому впоратися з лисом!"

А Нільс геть забув, що лис, коли захоче, може розчавити його однією лапою. Він біг по п'ятах за нічним злодієм і твердив сам собі:

— Тільки б наздогнати! Тільки б наздогнати!

Лис перестрибнув на берег — Нільс за ним.

Лис кинувся до до лісу — Нільс за ним.

— Негайно відпусти гусака! Чуєш? — закричав Нільс. — А то я тебе так одлупцюю, що й сам себе не впізнаєш!

— Хто це там пищить? — здивувався Смірре.

Він був цікавий, як усі лиси на світі, й тому зупинився ш повернув морду.

Спочатку він навіть нікого не побачив.

Тільки коли Нільс підбіг ближче, Смірре роздивився свого страшного ворога.

Лисові стало так смішно, що він ледь не упустив здобич.

— Кажу ж тобі, віддай мого гусака! — кричав Нільс.

Смірре поклав птицю на землю, притис передніми лапами і сказав:

— То це твій гусак? Тим краще. Можеш помилуватися, як я з ним упораюся!

"Цей рудий злодюга, здається, і за людину мене не вважає!" — подумав Нільс і кинувся вперед.

Обома руками він учепився за лисячий хвіст і смикнув що було сили.

Від несподіванки Смірре випустив гусака. Тільки на секунду. Але й секунди вистачило. Не гаючи часу, гусак рвонув угору Він дуже хотів би допомогти Нільсові. Але що ж він міг зробити? Одне крило у нього було зім'яте, з другого Смірре встиг повисмикувати пір'я. До того ж у темряві гусак майже нічого не бачив. Може, Акка Кебнекайсе що-небудь придумає? Треба швидше летіти до зграї.