Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми) - Сторінка 8

Окрім мене і старого пугача Флімнеа ніхто про це не знає. Дивися, і ти не проговорися нікому. Та тримай дудочку міцніше, не упусти. Ще до сходу сонця пугач Флімнеа повинен повернути її гному. Гном і так не хотів давати дудочку, коли почув, що вона потрапить до твоїх рук. Уже пугач умовляв його, аж кланявся… Ледь умовив. І за віщо це гном так сердиться на тебе?

Нільс нічого не відповів. Він прикинувся, що не почув останніх слів Акки. Насправді ж він чудово все чув і дуже злякався.

"Отже, гном все ще пам'ятає про мою витівку! — похмуро роздумував Нільс. — Мало того, що я його в сачок зловив, та ще й так обдурив! Лише б він Ацці нічого не сказав. Вона строга, справедлива, дізнається — одразу ж прожене мене зі зграї. Що зі мною тоді буде? Куди я такий подінуся?" — І він важко зітхнув.

— Чого це ти зітхаєш? — запитала Акка.

— Та я просто позіхнув. Щось спати хочеться.

Він і справді скоро заснув, та так міцно, що навіть не почув, як вони спустилися на землю. Вся зграя з шумом і криком оточила їх. А Мартін розштовхав усіх, зняв Нільса зі спини старої гуски і дбайливо заховав у себе під крилом.

— Ідіть, ідіть, — проганяв він усіх геть. — Дайте людині виспатися!

Але довго спати Нільсові не довелося.

Ще не зійшло сонце, а до диких гусей прилетів лелека Ерменріх. Він неодмінно хотів побачити Нільса і висловити йому подяку від свого імені та від імені всього свого сімейства.

Потім з'явилися кажани. У звичні дні удосвіта вони лягають спати. Ранок у них — увечері, а вечір — уранці. І ніхто не зуміє їх переконати, що це непорядок. Але сьогодні навіть вони облишили свої звички.

Услід за кажанами прибігла кішка, весело помахуючи уцілілим хвостом.

Усі хотіли подивитися на Нільса, всі хотіли привітати його — безстрашного воїна, переможця сірих щурів.

Розділ шостий. Свято на горі Кулаберг

1

Не встигла зграя заспокоїтися після нічних подій, як уже пора було збиратися на Кулаберг.

— Тобі пощастило! — казали дикі гуси Мартіну. — Тільки раз на рік сходяться разом усі звірі та птахи. Які ігри вони затівають! Які танці заводять!

— Щось я ніколи не чув про це свято, — сказав Нільс. — Адже я вчився в школі цілих три роки.

— Немає нічого дивного, що про це свято ти не чув, — сказала стара Акка. — Про велике свято птахів і звірів не чула жодна людина. І жодна людина не повинна знати дороги, яка веде на Кулаберг.

Й Акка Кебнекайсе пильно подивилася на Нільса.

"Гадаю, вона не візьме мене з собою, — подумав Нільс. — Адже все-таки я людина".

Але він ні про що не запитав Акку.

Тим часом гуси ретельно готувалися до свята. Пригладжували на собі пір'їнки, щоб лежали як годиться, мили лапи, до блиску начищали піском дзьоби.

Тільки Мартін і Нільс сиділи осторонь і намагалися не звертати увагу на всі ці збори. Вони ні про що не говорили, але чудово один одного розуміли.

Нільс думав про те, що йому, звичайно, не побувати на Кулабергу, а Мартін думав про те, що йому, звісно, доведеться залишитися з Нільсом. Не кидати ж товариша самого!

Близько полудня знову прилетів лелека Ерменріх.

Від самого ранку йому не сиділось на місці. Він уже разів п'ять літав на болото і приніс стільки жаб, що пані Ерменріх не знала, куди їх дівати.

Тепер, дивлячись на пана Ерменріха, ніхто б не сказав, що він відкриває дзьоба тільки для того, щоб нарікати на долю. Кожним своїм рухом він, здавалося, засвідчував, що немає на світі лелеки, щасливішого за нього.

Коли пан Ерменріх завершив усі свої поклони, вітання і присідання, Акка Кебнекайсе відвела його вбік і сказала:

— Мені потрібно з вами серйозно поговорити, пане Ерменріху. Сьогодні ми всі вирушаємо на Кулаберг. Ви знаєте, з нашою зграєю летить білий гусак і… — тут стара Акка затнулася, — і його приятель. — Акка Кебнекайсе все-таки не зважилася назвати Нільса людиною. — Так от, я хотіла б, щоби він теж вирушив з нами. Раніше я сама ставилася до нього підозріло, але тепер я готова ручатися за нього, як за будь-кого зі своєї зграї. Я знаю, що він ніколи не видасть нас людям. Я навіть гадаю…

Але лелека не дав їй закінчити.

— Шановна Акко Кебнекайсе, — поважно промовив лелека. — Наскільки я розумію, ви ведете мову про Нільса, який урятував від пошесті Гліммінгенський замок? Про того самого Нільса, який став на герць із полчищами сірих щурів? Про великого Нільса, який, ризикуючи власним життям, урятував життя моїй дружині і моїм дітям? Про Нільса, який…

— Так, так, про нього, — перервала Акка Кебнекайсе велемовного лелеку Ерменріха. — То що ж ви порадите?

— Пані Кебнекайсе, — урочисто сказав лелека і так енергійно стукнув дзьобом по каменю, що той розколовся, наче порожній горішок. — Пані Кебнекайсе, я вважаю за честь для себе, якщо наш рятівник Нільс разом із нами вирушить на Кулаберг. Досі я не можу пробачити собі, що вчора так нешанобливо обійшовся з ним. І щоб загладити свою вину — мимовільну, прошу вас пам'ятати! — я сам понесу його, зрозуміло, не в дзьобі, а на своїй спині.

Пан Ерменріх струсонув головою і з виглядом непохитної рішучості зметнув свого дзьоба, наче списа, до неба.

Коли Нільс дізнався, що його беруть на Кулаберг і що сам лелека хоче нести його, він був ладен стрибати вище голови. Це, можливо, й не дуже високо, але вище власної голови не стрибнути жодній людині.

Нарешті всі збори та приготування були закінчені.

Лелека підставив Нільсові свого дзьоба, і Нільс видерся по ньому на спину пана Ерменріха. Й уся зграя разом із лелекою, Нільсом і Мартіном вирушила в путь.

Тільки тепер Нільс по-справжньому зрозумів, що таке літати.

Дикі гуси не встигали за лелекою так само, як колись Мартін не міг догнати диких гусей.

До того ж пан Ерменріх хотів зробити Нільсові якомога більшу приємність. Тому він весь час проробляв в повітрі різні фокуси і просто перевершив самого себе: то злітав до самісіньких хмар і, розпрямивши крила, нерухомо зависав у повітрі, то каменем падав униз, та так, що здавалося, він от-от розіб'ється об землю. А то взявся описувати в повітрі кола — спочатку широкі, потім дедалі вужчі, спочатку плавно, потім дедалі швидше, — так, що Нільсові дух захоплювало.

Так, це був справжній політ!

Нільс ледь устигав озиратися, щоб відшукати поглядом зграю Акки Кебнекайсе.

Зграя, як завжди, летіла в строгому порядку. Гуси розмірено змахували крильми. І, не відстаючи від інших, як справжній дикий гусак, летів Мартін.

2

Круті схили гірського хребта Кулаберг височіють прямо з моря. Біля підніжжя Кулабергу немає ні смужки землі чи піску, яка захищала б його від лютих хвиль. Тисячі років уперті хвилі б'ються об кам'яні брили, розсипаючись шипучою піною. По камінчику, по піщинці хвилі вирили глибокі печери, пробили в скелястих уступах склепінчасті ворота, врізалися вглиб гір широкими затоками. Море і його помічник вітер витесали тут високі стіни, без єдиної щербинки, без єдиної зморшки, такі гладесенькі, що навіть найкращий каменяр у світі і той би їм позаздрив.

По схилах Кулабергу, вчепившись у каміння міцним корінням, ростуть дерева. Морський вітер б'є їх, пригинає донизу, не дає підняти голови. Але дерева не здаються. Вони припадають до самої гори, і листя їх стелиться плющем по голому камінню.

У глибині цього неприступного гірського кряжа, невидимий і недоступний жодній людині, знаходиться майданчик такий рівний, наче хтось зрізав гігантським ножем вершину гори.

Один раз на рік, ранньою весною, сюди сходяться всі чотириногі й пернаті на великі ігрища птахів і звірів.

День для цих зборів обирають журавлі. Вони чудово передбачають погоду і наперед знають, коли буде дощ, а коли небо буде ясне.

За старовинним звичаєм, звірі та птахи на весь час свята укладають між собою перемир'я. Зайченя цього дня може спокійно прогулюватися поряд з вороном, і жоден із крилатих розбійників не посміє на нього навіть каркнути. А дикі гуси можуть безпечно походжати під самим носом у лисиць, і жодна навіть не гляне на них. І все-таки звірі тримаються зграями — так уже повелося упродовж віків.

Перш ніж вибрати собі місце, гуси гарненько роззирнулися довкола.

Зовсім поряд з ними здіймався цілий ліс гіллястих рогів, — тут розмістилися стада оленів. Неподалік виднівся вогненно-рудий лисячий пагорб. Ще далі — сірий пухнастий пагорб; тут збилися в гурт зайці.

Хоч гуси і знали, що їм не загрожує жодна небезпека, вони все-таки вибрали для себе місцинку подалі від лисиць.

Усі з нетерпінням чекали початку свята. Та найбільше хотілося цього Нільсові. Адже він був першою і єдиною людиною, якій випала честь побачити ігрища звірів і птахів.

Але свято не починалося, тому що, крім зграї Акки Кебнекайсе, ніхто з пернатих ще не завітав на Кулаберг. Нільс пильно видивлявся, чи не летять пташині зграї. Сидячи на спині пана Ерменріха, він бачив усе небо.

Але птахи наче забули про нинішнє свято.

Небо було погідне, тільки ген-ген над самим обрієм зависла невелика темна хмаринка. Ця хмаринка ставала дедалі більшою. Вона рухалася прямо на Кулаберг і над самим майданчиком, де зібралися звірі, закружляла на місці.

І вся хмара співала, свистіла, щебетала. Вона то підіймалася, то опускалася, звук то затихав, то бростився. Раптом ця співуча хмара разом упала на землю — й уся земля запістрявіла червоно-сіро-зеленими щиглями, жайворонками, зябликами.

Услід за першою хмарою показалася друга. Де вона пропливала — над сільським хутором чи над міським майданом, над садибою, копальнею чи заводом, — звідусіль до неї піднімалися із землі наче цівки сірого пилу. Хмара росла, ширилася, і, коли вона наблизилася до Кулабергу ринула справжня гороб'яча злива.

А крайнебо вже оснувала чорно-синя грозова хмара. Вона насувалася на Кулаберг, наганяючи на всіх жах. Жоден сонячний промінь не міг проникнути крізь цю щільну завісу. Стало темно, як уночі. Зловісний, скрипучий гуркіт перекочувався по хмарі з кінця в кінець, і раптом чорний град упав на Кулаберг. Коли він пройшов, сонце знову засяяло в небі, а по майданчику ходили, ляскаючи крильми і каркаючи, чорні ґави, галки й інший воронячий народ.

А потім небо покрилося сотнею крапок і рисок, які складалися то в рівний трикутник, то витягувалися, наче по лінійці, в пряму лінію, то викреслювали в небі півкола. Це летіли з навколишніх лісів і боліт качки, гуси, журавлі, глухарі…

Як заведено на Кулабергу споконвіку, ігри починалися польотом ворон.

З двох найвіддаленіших кінців майданчика ворони летіли назустріч одна одній і, зіткнувшись у повітрі, знову розліталися в різні сторони.