Дивовижний монгол - Сторінка 3

А батько дуже розгнівався: чому я так довго тримав усе в секреті? Але, по-моєму, він теж не хотів (хоч і дорікнув мені за умисне мовчання), щоб сюди наїхало багато людей і сполохали дикий табун.

Якщо в нас на літніх пасовиськах хто-небудь захворіє, лікарі добираються туди вертольотом. Коли прилетів наш лікар, він сказав, що в мене струс мозку і розтягнені спинні м'язи, тому мені треба полежати кілька тижнів.

І от саме в цей час до нас звідусіль почали прибувати вчені. Я сказав би — цілі сотні вчених, але тітонька Сероглі каже, що перебільшують тільки некультурні люди. Спершу приїхали професори з Улан-Батора, нашої столиці. Потім — кілька чоловік з Москви, двоє з Праги, один із Стокгольма і один з Гамбурга.

Звичайно, всі закидали мене запитаннями. Як вдалося мені виявити дикий табун? А як поводилися коні? Чи помітили мене? А які вони на вигляд, здорові? Скільки їх було? Скільки жеребців, лошат, лошиць?

Я відповідав на всі запитання відверто, не криючись, лише про Таха не сказав ані слова. Я побоювався, що коли вони довідаються про його надзвичайну кмітливість та хоробрість, то спеціально займуться ним.

— Ви збираєтесь переслідувати диких коней і хочете зловити їх? допитувався я у вчених.

— Та ні, — в один голос заспокоювали вони мене. — Зовсім ні. Ми приїхали, щоб захистити їх. Вони надзвичайно цінні. І ми хочемо, щоб увесь табун вижив.

— І ви не заберете їх у зоопарки?

— Звичайно, ні. Ми хочемо, щоб ці коні лишилися дикими. Ми просто хочемо провести наукові спостереження.

— Вони до смерті наполохаються, якщо хтось наблизиться до них, — застерігав я. — І втечуть іще далі в гори, де мало трави й води. Або взагалі підуть у пустелю па неминучу загибель.

— Не тривожся, — розраджували мене вчені. — Ми зовсім не сполохаємо їх.

Проте я гадаю, що вони небагато знали про поведінку в горах коней, диких чи домашніх — байдуже. Їм,

звичайно, відомо багато, дуже багато. Але вони не знають, що це таке,— жити поміж коней і щодня спостерігати за ними. Тітонька картає мене за нешанобливість. А я ж лише хочу сказати, що треба пожити серед коней, поводити табун, дізнатися, про що коні думають, і тільки тоді можна зрозуміти, як вони почувають себе і як поводяться.

Отож, коли вчені поїхали шукати дикий табун без мене, я сподівався, що вони не знайдуть його, і так воно й вийшло!

— Не поталанило, — сказав мій брат Інж, коли за два дні вони повернулися ні з чим. — Ну й хитрющий цей старий вожак!

Я нічого не відповів йому. Хто — хто, а я знав, що це Тах був такий мудрий. Деякі професори почали сумніватися в правдивості моєї історії, а мене це і сердило і тішило водночас.

Проте наші монгольські вчені не хотіли відступати. Вони викликали вертоліт і на ньому переправили чотирьох вершників (мого батька та моїх дядьків) через гірський хребет, а друга група подалася на розшуки по нашому боці. Ну а двом злагодженим групам знайти табун було вже не так складно. Невсипущий Тах завів його у звивистий виярок, де коні вдень ховались, а ночами спокійно поскубували травичку на схилах і пили воду з гірських джерел. (Чи знаєш ти, що в наших горах коні, коли пасуться вночі, вбирають багато води разом із зарошеною травою?)

Дикий табун, певна річ, знайшли. Коли всі повернулися до наших юрт, Інж розповів мені, що професори всіляко намагались не сполохати табуна, а тільки пильнували його.

— Там був один молодий жеребець, — вів далі брат,— який спонукував табун бігти прямісінько на нас. Він, мабуть, зметикував, що це єдиний можливий шлях до втечі. Але ніхто не пішов за ним, коні схарапуджено кидалися на всі боки. Та що казати, вони були в такій паніці, що всі професори подалися геть, щоб тільки табун заспокоївся.

А хтось із учених запримітив його? Я маю на увазі молодого жеребця.

— Якщо вони хоч трохи знаються на конях, то, певне, запримітили.

В кожному разі, тепер ученим стало відомо, скільки в табуні жеребців, лошиць та лошат. Після повернення

усі були страшенно збуджені й вирішили, що варто лишити когось з нами пильнувати табун. Чи точніше, іти слідом за ним.

— Бар'юте, — звернувся до мене батько — Коли ти знову зможеш їздити верхи, то будеш супроводжувати вченого, який зостанеться тут, покажеш йому найзручніші стежки в горах. І навчиш його, як стежити за табуном.

— Гаразд, батьку, — відповів я.

З нами лишився молодий монгольський зоолог Гріт, він щойно закінчив університет в Улан-Баторі. Тільки наприкінці літа я зміг вирушити з ним у гори й показати йому, як треба ховатися, нечутно пересуватися (пішки й верхи), навчив його обминати пастки та спускатися на коні вниз по схилу. Я показав йому все, що вмів. А він розповів мені багато нового й цікавого про диких коней. Відверто кажучи, Гріт знав про них більше, ніж я. Він повідав мені їхню історію, історію всіх коней у цілому світі, згадав про нечисленних диких коней, яких пощастило зберегти в деяких зоопарках за кордоном. Я дізнався, що іноді дикий жеребець убиває свійську лошицю, якщо їх тримати разом у маленькій вольєрі. Хоч би ваш заповідник в Уельсі виявився просторим! А то боюсь, що Тах може скривдити твою маленьку лошичку Пташку.

Невдовзі ми з Грітом так приловчились, що стежили за табуном зовсім непомітно. Але Таха я йому не показував. Частенько, коли Тах відчував нашу присутність, він починав кусати й хвицати своїх товаришів, спонукуючи їх до втечі. Проте йому корилися тільки тоді, коли старий ватажок давав на це дозвіл, і табун покладався на Таха, на його гострі очі, чутливі вуха та витончений нюх. У всьому ж іншому старий ватажок і далі лишався повновладним господарем, який міг приборкати Таха з допомогою решти жеребців.

І от саме тоді мені знову довелося розлучитися з табуном, час було до школи. Не буду розповідати тобі про те, що відбулося за дні моєї відсутності, скажу тільки, що коли я повернувся сюди на канікули, то застав тут п'ятьох учених, котрі готувалися відловити дві пари диких коней.

Я розгнівано звернувся до мого друга зоолога Гріта:

— Ти ж обіцяв, ти присягався, що ви не зачепите жодного дикого коня.

— На жаль, це необхідно, Бар'юте, — сумно відповів він.

— Але чому? Навіщо?

— Ми хочемо спробувати завести ще кілька диких табунів.

— Але ж ти казав, що жодного коня ви не віддасте в зоопарк. Сам же мені доводив, що в усіх диких коней, яких тримають там, змінюється норов, і взагалі вони стають зовсім іншими. Навіщо ж ви хочете захопити в неволю наших диких коней і відправити їх у зоопарки?

— Та не в зоопарки, — терпляче пояснював Гріт. Він дуже спокійний і врівноважений монгол, а ніколи не їздив верхи, поки не опинився в нас. (Уяви собі. Батько в нього — шахтар!) — Ми відправляємо коней у спеціальні заповідники для диких тварин, де природні умови максимально наближені до наших. Першого жеребця повезуть у Радянський Союз, на заповідний острівець в Аральському морі (щоправда, це не море, а величезне озеро). Одна лошиця помандрує до Німеччини, друга — в Прагу. А ще один жеребець поїде в Англію, де на нього вже чекає чудовий заповідник в Уельсі.

— Отже, кожен з них житиме в самотині...

Це лише спершу. Трохи згодом ми пришлемо для них диких товаришів. А зараз ми просто хочемо перевірити, чи приживуться вони в умовах заповідника. Наша мета — виростити їх справжніми дикими кіньми, а не зоопарковими. Отож, Бар'юте, сам бачиш, ми робимо для них усе можливе.

— Але ж тут їхня батьківщина, — не вгавав я. — А коні люблять жити у рідній країні. І наші коні так само. Вони не хочуть покидати рідні місця, не хочуть розлучатися з нашими горами. Вони, напевно, помруть від страждань.

— Все може трапитись,— погодився Гріт.— Але з другого боку, таким чином ми забезпечимо виживання цієї породи.

Я знав, що Гріт та інші вчені докладають величезних зусиль, щоб зберегти диких коней, і через те більше не сперечався. Мені лишалось єдине — благати долю, щоб їм не попав до рук Тах. У глибині душі я твердо вірив: його не спіймають, він перехитрить їх усіх. Проте я не зміг усього передбачити.

Четвірку диких коней вирішили ловити так: загнати їх у підхожий видолинок, а там поцілити спеціальними снодійними кулями. Мій батько спершу пропонував скористатися нашим звичним засобом — арканом. Аркан — це мотузяний зашморг, який прикріплюють до кінця дов

16

гої жердини. Вершник з арканом женеться за конем і накидає йому зашморг на шию. Цьому ми навчаємося

змалечку.

Але професори доводили, що снодійні кулі безпечніші, кращі й діють швидше; до того ж вони не так наполохають решту коней. А щоб загнати табун у глухий видолинок, буде потрібно не менше двадцяти наших табунників.

І ось нарешті ми вирушили. Два моїх дядьки з рушницями, зарядженими снодійними кулями, і з нами ще чотири професори.

Ми знали, що дикий табун переховується у невеличкому видолинку поблизу довгої, широкої долини. Цей виярок видавався розлогим там, де з'єднувався з долиною; дедалі вужчаючи, він з другого краю упирався у височезну кам'яну стіну. Кращої природної пастки годі шукати. Нам лишалося тільки перекрити диким коням вихід у долину, бо там їм буде легше втекти від нас.

— Ти, Бар'юте, знаєш найзручніші стежки в горах, — сказав батько. — Тому вирушай разом із першою групою. І в усьому слухайся дядька Рефа, зрозуміло?

— Авжеж, тату.

— Спробуй допомогти їм,— додав він стиха.— А то вони можуть загнати диких коней або наполохати їх до смерті. Мені здається, вони не зовсім усвідомлюють, якої шкоди може завдати табунові надмірний переполох.

— Зрозуміло батьку, — відповів я. Відверто кажучи, в .цю мить мене найбільше хвилювала доля Таха.

— Їм потрібні добірні жеребці та лошиці, — вів далі батько.— Допоможи їм вибрати найкращих.

Тут я промовчав, бо в глибині душі твердо знав: Таха я не допомагатиму ловити нізащо в світі.

В долину ми добулися вночі, і я гадав, що вдосвіта зненацька заскочимо дикий табун; але Гріт пояснив, що чекати доведеться аж до полудня.

— О цій порі вони саме відпочиватимуть, — спокійно, як завжди, пояснював мені Гріт, — після того, як паслись цілу ніч.

Ми розділилися на невеличкі групи. Я їхав з Грітом та дядьком Рефом, котрий повинен був стріляти снодійними кулями в двох жеребців. Інший мій дядько повинен був стріляти у двох молодих лошиць. А Гріт мав показати Рефу, в яких саме жеребців стріляти,

— А коли снодійна куля влучить у коня, що тоді? — розпитував я Гріта дорогою.