Доктор Фаустус - Сторінка 38

То були консерваторці, художники, письменники, молоді видавці, адвокати-початківці, що не цуралися муз, кілька акторів Лейпцігського камерного театру, в якому дуже дбали про літературний бік вистав, і так далі. Рюдігер Збройносен, перекладач, чимало старший за нас — йому вже, мабуть, було десь років за тридцять, — як уже мовилося, теж належав до цього гурту, і оскільки він був єдиний, з ким Адріан підтримував тісніші стосунки, я також зблизився з ним і не одну годину провів у їхньому з Адріаном товаристві. Боюся, що моє критичне ставлення до людини, яку Адріан ушанував своєю приязню, буде помітним у першому її портреті, що його я хочу тут накреслити, хоч я намагатимуся й завжди намагався бути до неї справедливим.

Збройносен народився в невеликому сілезькому місті в сім'ї поштового службовця, що мав не рядову посаду, але й не таку, з якої можна було б піднятися справді до верхів, у сферу управління, куди брали людей лише з університетськими дипломами. Для такої посади, як була в нього, не треба ні атестата зрілості, ні юридичної освіти: досить набути певного стажу і скласти екзамен на старшого секретаря. Ось який шлях пройшов Збройносен-старший: а що він був чоловік вихований, з добрими манерами й не позбавлений громадського шанолюбства, а прусська ієрархія або не допускала його у високі кола міста, або, зробивши виняток і допустивши, принижувала там, то він завжди нарікав на свою долю, завжди був невдоволений, бурчав, а свій поганий настрій зганяв на родині, наче йому через неї так не щастило в житті. Рюдігер, поступаючись синівським пієтетом задля комізму, дуже виразно показував нам як батькове соціальне невдоволення отруювало життя йому, матері й решті дітей, — і тим відчутніше, що батько, бувши культурною людиною, виявляв його не брутальною лайкою, а витонченою демонстрацією свого страдництва, красномовними сценами самоспівчуття. Скажімо, коли він сідав до столу й починав їсти фруктову юшку, в якій плавали вишні, на зуб йому попадалася кісточка й псувала коронку. "От бачите, — казав він тремтячим голосом і розводив руки, — завжди мені так ведеться, зразу якась халепа, така вже моя доля, і ніде від неї не дінешся! Так хотів попоїсти, бо зголоднів, та й думав освіжитися холодною юшкою в таку спеку, і ось маєш. Ну що ж, самі бачите, що мені радість не судилася. Я не буду обідати. Йду до себе в кімнату. Смачного вам!" — казав він, ледве зводячи голос, і вставав з-за столу, добре знаючи, що обід дружині й дітям напевне не смакуватиме, що всі вони глибоко пригнічені.

Можна собі уявити, як тішило Адріана гіркувато-веселе відтворення таких сцен, пережитих колись із властивою молодості гостротою почуттів. Але нам доводилося трохи стримувати свій сміх, щоб і не вразити оповідача, бо, зрештою, ішлося ж про його батька. Рюдігер запевняв, що почуття соціальної неповноцінності від голови родини більшою чи меншою мірою передалося всім її членам, він теж залишив батьківський дім з по-своєму надламаною душею, але саме прикре усвідомлення цього, мабуть, було однією з причин, через які він не схотів надолужувати втрачене батьком, що сподівався бодай у синовій особі стати радником правління. Йому дали закінчити гімназію, послали його в університет. Проте він, навіть не склавши екзамену на асесора, віддався літературі й вирішив краще відмовитись від грошової допомоги з дому, ніж здійснювати ненависне йому батькове бажання. Він писав вірші вільним розміром, критичні статті й короткі оповідання пристойною прозою, але, чи то з матеріальних міркувань, чи тому, що натхнення в нього не било джерелом, працював переважно в галузі перекладу, саме зі своєї улюбленої мови, англійської. Він не тільки постачав низці видавництв німецькі версії англійської та американської белетристики, але й переклав на замовлення однієї мюнхенської фірми, що спеціалізувалася на розкішних виданнях творів, які давно стали рідкісними, дещо з давнього англійського письменства, драматичні мораліте Скелтона148, кілька п'єс Флетчера і Вебстера149, деякі дидактичні вірші Поупа150, а також здійснив чудові німецькі видання Свіфта й Річардсона151. До таких творів він додавав ґрунтовні передмови й виконував свою працю надзвичайно сумлінно, з відчуттям стилю і смаком, самовіддано дбаючи про вірність оригіналові, про еквівалентність вислову, дедалі більше улягаючи спокусливій звабі і труднощам перекладацтва. Але це викликало в нього настрій, подібний; хоч і в іншій площині, до настрою його батька. Бо він почував себе народженим для оригінальної творчості й гірко говорив про своє служіння чужому добру, що виснажує його й накладає на нього якесь образливе тавро. Він хотів бути поетом, вважав себе ним, і необхідність задля жалюгідного шматка хліба грати роль літератора-посередника викликала в нього негативно-критичне ставлення до здобутків інших письменників і була темою його щоденних нарікань.

— Якби я мав час і можливість працювати, а не гнути спину на інших, то я б їм показав! — нахвалявся він.

Адріан схильний був вірити йому, а мені — хоч, може, моя оцінка була надто сувора — ті його нарікання на брак часу завжди здавалися, властиво, бажаною відмовкою, за якою він сам від себе приховував відсутність природженого, нестримного творчого імпульсу.

З усім тим не слід уявляти собі його похмурим і буркітливим, навпаки, він був дуже веселий, навіть пустотливий, обдарований суто англосаксонським почуттям гумору, в його вдачі було те, що англійці звуть "boyish" [71]. Він миттю знайомився з усіма синами Альбіону, що приїздили до Лейпціга туристами, з неробами, які волочаться по континенті, чи палкими шанувальниками музики, розмовляв із ними їхньою мовою, віртуозно пристосовуючись до вимови кожного з них, захоплено talking nonsense [72], і дуже смішно передражнював їхні спроби говорити німецькою, їхній акцент, їхні аж надто правильні звороти замість розмовних, їхню любов, властиву всім іноземцям, до книжних слів; наприклад, вони казали "огляньте цей об'єкт" замість "гляньте на це". Він і зовні скидався на них, — я ще нічого не сказав про його вигляд, дуже пристойний, навіть елегантний, спортивно-мужній, незважаючи на убогий, завжди однаковий одяг, який він носив через грошову скруту, у нього були характерні риси обличчя, просто шляхетні, коли б їх трохи не псувала форма рота, ніби роздертого й водночас занадто м'якого, що, за моїми спостереженнями, часто трапляється в сілезців. Високий на зріст, широкоплечий, вузький у стегнах, довгоногий, він день у день ходив у тих самих, досить уже поношених картатих бриджах, довгих вовняних шкарпетках, грубих жовтих черевиках, полотняній сорочці з розстебнутим коміром і в якій-небудь вилинялій куртці із закороткими рукавами. Але руки він мав гарні, з аристократично довгими пальцями, з красивими, овально-опуклими нігтями, і в усьому його вигляді було стільки справді джентльменського, що він міг собі дозволити у своєму зовсім не салонному, буденному вбранні з'являтися на вечори, де переважали вечірні туалети, — навіть так одягнений він дужче подобався жінкам, ніж його суперники в коректному чорному з білим, і на таких вечорах його можна було побачити оточеного відверто захопленими представницями прекрасної статі.

А проте! А все ж таки! Якщо його убога оболонка, яку виправдував банальний брак грошей, й не могла приховати джентльменства, що прозирало крізь неї, пробивалося назовні як правда його натури, то, знову ж таки, ця правда була трохи й ошуканством, у цьому розумінні Збройносен дурив своє оточення. Його спортивна зовнішність вводила в оману, бо він не займався ніяким спортом, хіба що трохи катався на лижах у Саксонській Швейцарії, куди їздив узимку зі своїми англійцями і звідки повертався з катаром кишечника, на мою думку, не таким уже й нешкідливим, бо, незважаючи на засмагле обличчя й широкі плечі, здоров'я в нього було не дуже міцне, замолоду він мав легеневу кровотечу, що свідчила про його схильність до сухот. Його успіх у жінок, як я спостеріг, не зовсім дорівнював успіхові, який вони мали в нього, — принаймні індивідуально, бо в сукупності жінки викликали в нього безумовне поклоніння, неозначено-загальне поклоніння, що стосувалося прекрасної статі як такої, всіх щасливих можливостей на світі, а в кожному окремому випадку виявлялося неактивним, скупим і стриманим. Здавалось, він задовольнявся тим, що міг скільки завгодно мати любовних пригод, і боявся кожного зв'язку з дійсністю, бо вбачав у ньому зазіхання на потенційне. Потенційне було його володінням, безмежний простір можливого — його царством, тут він був справді поетом. На основі свого прізвища він зробив висновок, що його предки були кінними зброєносцями лицарів та князів, і хоч ніколи не сидів у сідлі й не шукав нагоди сісти в нього, почував себе природженим вершником. Йому часто навіть снилася їзда верхи, і він приписував ці свої сни атавістичній пам'яті, покликові крові, надзвичайно переконливо показуючи нам, як звично його ліва рука тримала повід, а права поплескувала по шиї коня. Найдужче він любив слова "добре було б". Це була формула сумовитого зважування можливостей, здійснити які не вистачало рішучості. Добре було б зробити те або те, мати те або те. Добре було б написати роман про лейпцігське товариство; добре було б, хоча б і перемийником посуду, здійснити подорож навколо світу; добре було б вивчити фізику, астрономію, купити клапоть землі й працювати на ньому в поті чола. Коли ми купували в крамничці колоніальних товарів каву, він міг, виходячи з неї, задумливо кивнути головою і сказати: "Добре було б мати крамничку колоніальних товарів!"

Про Збройносенів потяг до незалежності я вже казав. Той потяг виявлявся хоча б у тому, що він не захотів готуватися до державної служби, а обрав вільний фах. Але, з іншого боку, він перед багатьма запобігав, і взагалі в ньому було щось від нахлібника. А втім, чого б йому, живучи в скруті, було й не скористатися своєю приємною зовнішністю і любов'ю до себе громади? Він залюбки приймав запрошення й часто обідав у різних лейпцігських домах, серед них і в багатих єврейських, хоч від нього можна було почути антисемітські висловлювання. Люди, що почувають себе скривдженими, не поцінованими так, як вони того заслуговують, а ще й до того мають шляхетну зовнішність, часто шукають задоволення в расовому марнославстві.