Доктор Фаустус - Сторінка 68

Від нього можна сподіватися і справді гидотних, страшних фраз, наприклад, він колись сказав: "Нещасних на світі повно!" Вона чула це на власні вуха. Хтось жартома застеріг його, щоб він не зробив нещасною якусь дівчину чи, може, й одружену жінку, і Рудольф дійсно зазнайкувато відповів: "Ет, нещасних на світі повно!" Малося, звичайно, на увазі лише одне: "Хай про них Бог подбає, а не я! Смішно й ганебно бути нещасним!"

А втім, вона не хоче бути надто сувора, може, й дарма вона вжила слово "ганебно". Вона не хоче, щоб я зрозумів її хибно: безперечно, в натурі Рудольфа є й щось шляхетне. Іноді в товаристві його можна приглушеним голосом, одним-однісіньким тихим, далеким від того гамору поглядом вивести з настрою, що звичайно панує на тих вечірках, якоюсь мірою навернути до поважніших речей. О, іноді здається, що він справді до них навернувся, він-бо так легко піддається впливові. Лангевіші, Рольвагени і як їх там ще звуть зразу неначе стають для нього далекими тінями. Але, звичайно, досить йому подихати іншим повітрям, підпасти під інший вплив, як довір'я і взаємозрозуміння заступає цілковита відчуженість, безнадійна віддаленість. Рудольф тоді відчуває це, бо ж він чутливий, і, каючись, пробує затерти свою провину. Смішно і зворушливо слухати, як він, щоб поновити добрі стосунки, повторює, наприклад, якесь більш-менш вдале слово, або твоє власне, або запозичене з якоїсь книжки і колись випадково при ньому вжите, на ознаку того, що він не забув його і розуміється на вищих матеріях. А взагалі від усього цього плакати хочеться. Чи, нарешті, його прощання, коли вечірка скінчиться, — тоді теж, мабуть, видно, що він ладен покаятися і виправити помилку. Він підходить до тебе і прощається якоюсь простацькою примовкою, від якої тільки морщишся, а коли на тебе налягає втома, то, може, й дратуєшся. Та потім, обійшовши всіх і всім подавши руку, він ще раз повертається і каже щиро й просто: "До побачення", на що, звичайно, вже отримує теплішу відповідь. Так він домагається доброго кінця, бо добрий кінець йому необхідний. Потім він побуває ще на двох вечірках і, мабуть, поведеться на них так само…

Чи не годі вже? Це не роман, пишучи який, автор відкриває читачеві серця своїх персонажів не безпосередньо, а через сценічне зображення їх. Мені ж як біографові належить називати речі своїми іменами і просто констатувати факти психічного стану, що мали вплив на життєвий шлях того, про кого я розповідаю. Проте після дивних висловлювань, які мені щойно продиктувала пам'ять, висловлювань, я б сказав, винятково яскравих, факт, який я тепер повідомлю, мабуть, не викличе жодних сумнівів. Інес Роде кохала молодого Швердтфегера, і щодо цього виникає лише двоє питань: по-перше, чи вона усвідомлювала це, і по-друге, коли, якої миті її спочатку сестринсько-товариське ставлення до скрипаля набуло цього палкого й болісного характеру.

На перше питання я відповідав собі ствердно. Така начитана дівчина, як вона, що, можна сказати, тонко розуміється на психології і поетично контролює свої переживання, безперечно, спостерегла розвиток своїх почуттів, — хоч яким разючим і неймовірним той розвиток, мабуть, здався їй спочатку. Позірна наївність, з якою вона відкрила переді мною серце, аж ніяк не заперечувала її знання, бо те, що скидалося на простодушність, було частково виявом непогамовної потреби відкритися комусь, а частково ознакою довіри до мене, дивно замаскованої довіри, бо ж вона якоюсь мірою прикидалася, буцімто вважає мене досить обмеженим, щоб нічого не помітити, що також було своєрідною довірою, але, властиво, знала, що я зрозумію правду, і хотіла цього, бо — що робить мені честь — вважала мене надійним охоронцем її таємниці. В цьому немає ніякого сумніву. Вона могла бути певна в моєму гуманному й мовчазному співчутті, хоч як важко чоловікові за самою своєю природою збагнути душу жінки, що запалала коханням до людини його статі. Звичайно, нам багато легше зрозуміти почуття чоловіка до жінки, хоч сам ти до неї цілком байдужий, ніж ужитися в палке почуття особи іншої статі до представника своєї власної. "Зрозуміти" цього, власне, неможливо, таке почуття просто беруть на віру, з об'єктивної пошани до закону природи, до того ж чоловік звичайно в таких випадках поводиться доброзичливіше й толерантніше, ніж жінка, яка, довідавшись, що до особи її статі запалало почуттям якесь чоловіче серце, дивиться на неї здебільшого лихим оком, навіть якщо сама до того серця байдужісінька.

Отже, в мене не бракувало дружнього співчуття й доброї волі до зрозуміння, хоч по-справжньому зрозуміти її, ввійти в її душевний стан природа мені не дала. Боже мій, той недозрілий Швердтфегер! Зрештою, в його обличчі справді було щось мопсяче, голос він мав глухий і здавався швидше хлопчаком, аніж чоловіком, хоч я ладен був визнати красу його синіх очей, гарний зріст, дуже добру гру на скрипці та свист і взагалі його чар. Отже, Інес Роде кохала його, кохала не сліпо, але тим глибше страждаючи; внутрішньо я дивився на це так само, як її глузлива сестра Клариса, що ставилась дуже зверхньо до протилежної статі,— мені також хотілося сказати йому "давай": "Ну давайте, чоловіче, чого ви роздумуєте? Кров з носа, здобудьте її!"

От тільки кров з носа здобути її, навіть якби Рудольф визнав за собою цей обов'язок, було не так просто. Бо ж існував Гельмут Інститоріс, наречений, чи наречений in spe [146], залицяльник, — і тут я повертаюся до питання, відколи сестринське ставлення Інес до Рудольфа обернулося в кохання. Моя людська здогадливість підказувала мені: це сталося тоді, коли доктор Гельмут наблизився до неї як чоловік до жінки й почав домагатися її руки. Я був певен і досі певен, що Інес ніколи не закохалася б у Швердтфегера, якби в її життя не ввійшов Інститоріс, залицяльник. Він домагався її, але робив це якоюсь мірою для другого. Бо хоч який він був стриманий, а міг своїм залицянням і пов'язаними з ним думками збудити в ній жінку, — наскільки його вистачило. Але збудити її для себе він не міг, хоч вона з розважності ладна була піти за ним, — на це його вже не вистачило. І її збуджена жіночість зразу ж звернулася на іншого, який так довго викликав у її серці тільки спокійні, напівсестринські почуття і до якого вона тепер запалала коханням. Не те, щоб вона його вважала за справжнього, гідного, — про це не могло бути й мови. Просто її меланхолія, що шукала нещастя, зупинилася на тому, від кого вона з огидою почула фразу: "Нещасних на світі повно!"

І — диво дивне! — вона взяла щось від захоплення свого неспроможного нареченого бездуховно-інстинктивним "життям", такого протилежного її поглядам, для своєї закоханості в іншого, немовби обдурюючи Інститоріса з допомогою його ж таки світогляду. Бо хіба в очах її мудрого смутку Рудольф не був самим життям?

Порівняно з Інститорісом, всього лише вчителем краси, на його боці була перевага самого мистецтва, яке живить пристрасть і просвітлює людське в людині. Бо особа закоханого, звичайно, звеличується, а почуття до нього, певна річ, отримують усе нову й нову поживу, коли образ його весь час пов'язаний з п'янкими мистецькими враженнями. Інес, властиво, зневажала гонитву за красою цього схибнутого на почуттях міста, в якому опинилася через материн потяг до вільніших звичаїв, але задля того, щоб мати спокій у своєму міщанському світі, брала участь у святах громадянства, що утворювало ніби одну велику мистецьку спілку, а саме це й загрожувало тому спокоєві, якого вона шукала. Моя пам'ять береже виразні й тривожні картини з тих часів. Я бачу, як ми — Роде, здається, ще Кнетеріхи і я сам — стоїмо в цапфенштесерській залі в перших рядах натовпу після особливо блискучого виконання симфонії Чайковського і аплодуємо. Диригент попросив оркестрантів. підвестися, щоб разом із ним прийняти подяку публіки за чудову гру. Розпашілий Швердтфегер стояв, сяючи, трохи ліворуч від концертмейстера (ця посада незабаром дісталася йому), зі скрипкою під пахвою, обличчям до зали, і кланявся з не зовсім дозволеною інтимністю особисто нам, а Інес, на яку я, не втримавшись, усе-таки позирнув, подавши вперед, трохи навскіс, голову і склавши губи дудочкою в непевно-лукавій усмішці, вперто дивилася кудись в інше місце, на диригента, ні, десь іще далі, на арфи. Або я бачу, як сам Рудольф, захоплений взірцевою грою якогось товариша по мистецтву, що приїхав на гастролі, стоїть перед стільцями вже майже порожньої зали й захоплено плескає в долоні, дивлячись на кін, де вже вдесяте розкланюється той віртуоз. За два кроки від нього, серед безладно позсовуваних стільців стоїть Інес, що того вечора, так само, як і всі ми, ще не бачилася з ним, дивиться на нього й чекає, щоб він перестав плескати, обернувся, помітив її і привітався. Та він не перестає плескати й не помічає її. Ба навіть краєчком ока дивиться на неї, чи, якщо це вже мовлено засильно, скажімо інакше: його сині очі не всю свою увагу приділяють героєві вечора на кону, вони не те щоб звернені, та все ж таки ледь скошені в той бік, де вона стоїть і чекає, але він не перестає виливати оплесками свій захват. Минає ще кілька секунд, і вона, бліда, з гнівно зведеними докупи бровами, рвучко обертається й поспішає до виходу. Він зразу ж перестає плескати світилові й кидається за нею. У дверях він наздоганяє її. Вона холодно вдає з себе здивовану, що він тут, що він взагалі існує на світі, і, не подавши йому руки, не глянувши на нього, не сказавши ні слова, швидко йде далі.

Визнаю, що мені не треба було наводити тут ці свої дрібні, другорядні спостереження. Їм не місце в книжці, вони можуть видатися читачеві банальними й нудними, і він поставить їх мені на карб. То хай же він хоч зарахує мені те, що я пропускаю сотню інших, таких самих промовистих подробиць, які також справили враження на мене, гуманну людину, співчутливу до чужих страждань, і яких я вже ніколи не забуду, бо вони всі разом спричинилися до трагедії. Я довгі роки спостерігав, як назрівала катастрофа, що була, правда, дуже незначною проти тодішніх світових подій, і ні з ким не ділився своїми висновками й тривогами. Тільки Адріанові я з самого початку сказав про це у Пфайферінзі, хоч узагалі не дуже любив, навіть трохи боявся говорити з ним, що жив у чернечій відокремленості від любовних справ, про такі події в громадському житті.