Доктор Фаустус - Сторінка 72

Бо під Аррасом, під час другого періоду боїв за цей твердий горішок, які тривали від початку травня аж до середини липня 1915 року, дезинсекційна служба явно працювала погано: підхопивши плямистий тиф, я потрапив на кілька тижнів у тифозний барак, а тоді ще на місяць у санаторій для виведених із лав вояків у Таунусі, аж поки перестав опиратися думці, що я виконав свій патріотичний обов'язок і зроблю краще, віддаючи свою силу освіті на давньому місці.

Так і вчинивши, я знов став чоловіком і батьком у цьому скромному домі, стіни й до кожної цяточки знайомі предмети якого, можливо, приречені на знищення від бомби, ще й досі обрамлюють моє відлюдне, спорожніле існування. Дозволю собі ще раз сказати, звичайно, не для того, щоб похвалитися, а просто констатуючи факт, що все своє власне життя, хоч і не занедбуючи його, я прожив неначе мимохідь, напівсили, приділяючи йому лише половину своєї уваги, і що справжні мої зацікавлення, турботи, тривоги стосувалися товариша дитинства, з яким я знов, на превелику свою радість, почав жити в сусідстві,— якщо слово "радість" можна поєднати з тією тихою, холодною, страхітливою відірваністю від усього світу, якою віяло від його дедалі більше поглинутої творчістю самоти. "Не спускати його з ока", охороняти його незвичайне, загадкове життя — таке, здавалося мені, було моє справжнє і невідкладне життєве завдання; в цьому полягав для мене дійсний сенс існування, тому я й кажу про своє спорожніле теперішнє буття.

Домівку собі — а за якимось дивним, трохи моторошним законом повторності це справді була немовби його рідна домівка — Адріан, хвалити Бога, вибрав досить вдало. В роки занепаду й дедалі гостріших нестатків він був у своїх господарів, селян Нічичирків, непогано забезпечений усім необхідним, хоч сам того до пуття не знав і не цінував, майже не зачеплений нищівними змінами, яким улягала блокована й оточена країна, що все ще не відмовилася від своїх далекосяжних воєнних планів. Він сприймав свій добробут як щось звичайнісіньке, не варте уваги, таке, що виходить від нього самого й приналежне до його природи, яка, завдяки своїй силі опору й покликанню до semper idem [157], сама собою впорається з зовнішніми обставинами, його прості дієтичні звички господарство Нічичирків завжди могло задовольнити. До того ж зразу після повернення з фронту я його застав під опікою двох осіб жіночої статі, що зблизилися з ним і, цілком незалежно одна від одної, стали його приятельками й постачальницями. Ці дами були Мета Некеді й Кунігунда Розенштіль, одна — вчителька музики, а друга — діяльна співвласниця кишкового підприємства, тобто закладу, що виготовляв оболонки для ковбас. Цікава річ: ранню езотеричну славу, цілком невідому широкій масі, як та, що її почало набувати ім'я Леверкюна, створюють і усвідомлюють у колі втаємничених, серед верхівки знавців, ознакою чого, скажімо, був згадуваний вище лист із Парижа; проте, мабуть, одночасно вона відлунює і в скромніших, нижчих сферах, у бідних, спраглих душах, які через свою тонку чутливість, що прибирає вигляду "вищих поривань", а походить від самотності й страждання, відокремлюються від маси і знаходять щастя в шануванні чогось, цінного ще й тим, що переважно це шанування чогось рідкісного. В тому, що це завжди жінки, а саме: неодружені жінки, дівчата, немає нічого дивного, бо людська невдоволеність, безперечно, стає джерелом пророчої інтуїції, ціну якій нітрохи не зменшує таке жалюгідне походження. Було цілком ясно, що безпосередньо особисте грало тут чималу, навіть більшу роль, ніж духовне, яке й так в обох випадках могло бути збагнуте й оцінене лише в приблизних обрисах, інстинктивно і підсвідомо. Та чи маю бодай найменше право я, чоловік, чий розум і серце хтозна-відколи підпали під владу Адріанового холодного, загадкового, замкнутого в собі існування, — чи маю я право глузувати з цих жінок, яких зачарувала його самотність, незвичайність його життя?

Некеді, хаплива особа років тридцяти, яка вічно червоніла, щомиті паленіла з сорому, яка, сама говорячи або слухаючи співбесідника, судомно блимала привітними очима за скельцями пенсне, кивала головою і морщила носа, — ця Некеді одного разу, коли Адріан був у місті, опинилася поряд із ним на передньому помістку трамвая, а помітивши це, стрімголов пурхнула через повний трамвай на задній помісток, але, за якусь мить опанувавши себе, повернулася назад, заговорила до нього, то червоніючи, то бліднучи, назвала його на прізвище, повідомила йому своє, додала щось іще про себе і сказала, що обожнює його музику; все це було вдячно взято до відома. Звідти й почалося їхнє знайомство, яке Мета завела не для того, щоб на цьому все й скінчити: вже через кілька днів вона поновила його, склавши візит шани до Пфайферінга з букетом квіток, і відтоді весь час підтримувала — у відвертому, під'юджуваному обопільною ревністю, змаганні з Розенштіль, що взялася до справи інакше.

То була кістлява єврейка десь такого віку, як і Некеді, з неслухняними кучерявими косами й карими очима, вщерть повними прадавнього смутку через те, що в дочки Сіону відібрано честь, а її народ — немов череда без пастуха. Бадьора, ділова жінка в прозаїчній царині діяльності (бо фабрика ковбасних кишок — безперечно прозаїчний заклад), вона мала елегійну звичку в усній мові кожне речення починати з "Ах!", "Ах, так", "Ах, ні", "Ах, повірте мені", "Ах, чому ж ні", "Ах, я завтра їду в Нюрнберг", — казала вона низьким, хрипким, жалібним голосом, і навіть коли її питали: "Як живете?" — відповідала: "Ах, нічого". Писала ж вона зовсім інакше, і писати дуже любила. Бо Кунігунда була не тільки дуже музична, як майже всі євреї, а й мова в неї, хоч читала вона небагато, була чистіша й добірніша, ніж у пересічного німця чи навіть у більшості вчених, і знайомство з Адріаном, яке вона на свою відповідальність називала "приятелюванням" (а втім, хіба їхні стосунки не нагадували справді приятелювання?), почала з чудового листа — довгого, добре складеного, не якогось там навдивовижу цікавого, але витриманого в стилі кращих зразків давньої, гуманістичної Німеччини свідоцтва відданості, яке трохи вразило адресата і на яке, з огляду на його літературні вартості, не можна було не відповісти. Але й згодом вона часто писала йому листи у Пфайферінг, що аж ніяк не відбивалося на її численних особистих відвідинах; тими листами, докладними, не вельми конкретними й не надто змістовними, проте сумлінно написаними чистою, прозорою мовою — до речі, не від руки, а на конторській друкарській машинці з комерційним знаком замість "і", — вона висловлювала Адріанові свою шанобу, пояснити й мотивувати яку або соромилась, або не вміла; то була саме шаноба, інстинктивна, вірно сповідувана протягом багатьох років шаноба й відданість, і вже хоча б за неї, зовсім не беручи до уваги інших її гарних рис, ця чудова жінка заслуговувала глибокої поваги. Принаймні я поважав її і намагався плекати в душі таке саме почуття й до метушливої Некеді, хоч Адріан, з властивою його натурі неуважністю, лише терпів шанобу й подарунки цих своїх прихильниць. Та й, зрештою, хіба моя доля дуже відрізнялася від їхньої? Своє намагання бути доброзичливим до них (тим часом як самі вони примітивно ненавиділи одна одну і, зустрічаючись, обмінювались колючими поглядами) я можу поставити собі в заслугу, бо до певної міри також належав до їхньої корпорації і мене могла б дратувати така простацька, стародівоча копія мого власного ставлення до Адріана.

Отже, ті жінки завжди приїздили до нього з повними руками, приносили йому в голодні роки, крім основних продуктів харчування, ще й здобуті з-під поли ласощі, кращі за які в той час годі було уявити: цукор, чай, каву, шоколад, печиво, варення і різаний тютюн на цигарки, — стільки, що він міг ділитися цим добром зі мною, Збройносеном і Руді Швердтфегером, який і далі довірливо горнувся до нього, і ми часто згадували добрим словом тих його відданих прихильниць. Що стосується тютюну й сигарет, то Адріан відмовлявся від них лише тоді, коли не міг інакше, тобто в ті дні, як на нього, немов тяжкий напад морської хвороби, налягала мігрень і він лежав у затемненій кімнаті, що траплялося двічі або тричі на місяць, але взагалі він не міг обходитись без того, щоб не підбадьорити себе цим засобом, до якого призвичаївся досить пізно, аж у Лейпцігу, а вже й поготів не обходився без нього під час праці, якої, за його словами, так довго не витримав би, якби коли-не-коли не скручував цигарки й не затягувався тютюновим димом. А в працю на той час, коли я повернувся до цивільного життя, Адріан поринув із головою, — як мені здавалося, не тільки тому, що був захоплений речами, над якими саме працював, п'єсами на теми з "Gesta Romanorum", чи не тільки тому, але й тому, що хотів швидше впоратися з ними й бути знов готовим до вимог свого генія, які вже вчував серцем. На обрії, я певен цього, вже тоді, а може, й від самого початку війни, що для людини, обдарованої таким провидчим хистом, як у нього, стала великою межею, початком нової, бурхливої, переломної, сповненої неймовірних пригод і страждань доби, — на обрії його творчого життя мрів "Apocalypsis cum figuris" [158], твір, який дав тому життю карколомний імпульс і до якого — так принаймні я бачу цей процес — він в очікуванні заповнював свій час геніальними ляльковими гротесками.

З тією старовинною книжкою, перекладеною з латинської збіркою найдавніших християнських казок і легенд, яку вважають джерелом більшості романтичних міфів середньовіччя, Адріан познайомився завдяки Збройносенові — я охоче визнаю цю заслугу свого суперника, Адріанового улюбленця. Вони читали разом "Gesta Romanorum" не один вечір, і найбільше виправдувало те читання Адріанове почуття комічного, його просто-таки невситима любов до сміху. Він міг сміятися до сліз, і я, сухуватий від природи, ніколи не здатен був дати йому достатню поживу для того сміху, а ще моя полохлива душа вбачала в тих вибухах веселощів щось невідповідне вдачі людини, яку я любив такою тривожною, несміливою любов'ю. Рюдігер, мій суперник, анітрохи не поділяв цих побоювань, які я, зрештою, тримав у глибокій таємниці і які не заважали мені, коли випадали такі веселі хвилини, реготати разом з усіма.