Доктор Фаустус - Сторінка 80

Вони привозили квітки, варення, м'ятне драже чи що там іще могли дістати за тодішньої скрути. Їх пускали до Адріана не завжди, навіть дуже рідко, що жодну з них не бентежило. Кунігунда, коли її не приймали, винагороджувала себе особливо гарно складеними, написаними найчистішою і найдобірнішою німецькою мовою листами. Некеді, правда, не мала такої втіхи.

Я радів, коли до Пфайферінга приїздив Рюдігер Збройносек, Адріанів приятель з такими, як у нього, очима. Його присутність дуже заспокоювала хворого, підіймала в нього настрій, — аби ж тільки він навідувався частіше! Проте Адріанова хвороба була одним із тих тяжких випадків, які паралізували послужливість у Рюдігера, — ми ж бо знаємо, що коли його десь дуже хотіли, він, відчувши це, ставав затятий і скупий на ласку й уважливість. А відмовок, тобто можливостей виправдати таку дивну рису своєї вдачі, йому не бракувало: впряжений у своє літературне заробітчанство, перекладацьку каторгу, він справді рідко мав вільну хвилину, а крім того, й сам був не дуже здоровий через погане харчування; йому часто допікав катар кишок, і коли він з'являвся у Пфайферінзі — а він там зрідка все-таки з'являвся, — на ньому був фланелевий начеревник або навіть вологий компрес з гутаперчевою обгорткою, джерело гіркого гумору й англосаксонських jokes [160] для нього самого, а також веселої розваги для Адріана, що ні з ким не вмів так невимушено жартувати й сміятися з тілесних страждань, як із Рюдігером.

Сенаторша Роде також, звичайно, подеколи приходила сюди зі свого переповненого міщанськими меблями притулку, щоб довідатись про Адріанове здоров'я в пані Нічичирк, якщо вже їй не вдавалося побачити його самого. Коли Адріан її приймав або коли вони зустрічалися поза домом, вона йому розповідала про своїх дочок, прикриваючи губами, як сміялася, щербину в передніх зубах, бо й це, не лише коси на чолі, завдавало сенаторші тепер клопоту і спонукало її уникати людей. Клариса, казала вона, дуже любила свій артистичний фах і втішалася працею в театрі, незважаючи на деякий холодок публіки, чіпляння критики й жорстоке зухвальство того чи іншого режисера, що намагався зіпсувати їй настрій, гукаючи з-за лаштунків: "Темп! Темп!" — коли вона з задоволенням доводила до кінця якусь сольну роль. Її дебютний ангажемент у Целле скінчився, а наступним вона не піднялася вище: грала тепер молодих коханок у далекому Ельбінзі, в Східній Пруссії, але мала надію отримати місце на заході, а саме, в Пфорцгаймі, звідки вже був один крок до кону в Карлсруе чи Штутгарті. Якщо вже робиш артистичну кар'єру, то важливо не застрягнути в провінції, а вчасно зачепитися в театрі якогось великого міста або на приватній столичній сцені, що має певний вплив на духовне життя країни. Клариса сподівалась домогтися цього. Але з її листів, принаймні з адресованих сестрі, випливало, що її успіхи мали радше особистий, тобто еротичний, аніж мистецький характер. Чимало енергії їй доводилося витрачати на те, щоб холодно, глузливо відхиляти домагання залицяльників, з якими ті на неї напосідалися. Не просто матері, а Інес вона написала, що якийсь багатий власник крамниці, правда, вже старий, але ще пристойний на вигляд і при силі, хотів зробити її своєю коханкою, обіцяючи їй розкішне помешкання, власний екіпаж і туалети, — якби вона погодилась, то й режисерові з його нахабним "Темп! Темп!" заціпило б, і критика заспівала б інакшої, але вона була надто горда, щоб будувати своє життя на таких підвалинах. Їй ішлося про свою особистість, а не про свою особу, крамар дістав відкоша, а Клариса поїхала в Ельбінг наново розпочинати боротьбу.

Про свою мюнхенську дочку Інститоріс сенаторша розповідала скупіше: та ж бо начебто жила нормальніше й певніше, не так тривожно й ризиковано, якщо дивитися поверхово, а пані Роде явно хотілось дивитися саме так, тобто вона зображала заміжжя Інес щасливим, в чому, звичайно, була чимала пайка добромисної поверховості. Тоді саме народилися близнята, і сенаторша зі щирим зворушенням говорила про цю подію — про трьох білявеньких пестунок, яких вона часом відвідувала в їхній ідеальній дитячій кімнаті. Вона гордо й наполегливо хвалила свою старшу дочку за бездоганний лад у її домі, який та непохитно зберігала, незважаючи на вкрай несприятливі обставини. Важко було збагнути, чи справді вона не знала того, про що гуло ціле місто, — історії зі Швердтфегером, чи тільки вдавала, що нічого не знає. Адріан, як читачеві вже відомо, завдяки мені про все це довідався. Одного разу — диво дивне — він почув про цей роман навіть від самого Рудольфа.

Під час загострення хвороби нашого приятеля скрипаль виявив себе надзвичайно співчутливим, вірним і відданим, здавалося, що він хоче у зв'язку з цією подією показати, як багато для нього важить Адріанове добре самопочуття і його прихильність, ба навіть у мене склалося враження, що він вирішив скористатися Адріановим страдницьким, безсилим і, як він, мабуть, вважав, до певної міри безпорадним станом, щоб, мобілізувавши всю свою незламну, підсилену великим особистим чаром послужливість, перебороти його холодну замкнутість, іронічну неприступність, яка з більш або менш поважних причин чи то зачіпала Рудольфа, чи то кривдила, чи вражала його самолюбство, чи справді ранила його почуття, — бог його знає, як там воно було! Коли говориш про Рудольфову вдачу, в якій горує пристрасть до залицяння, — як про неї належить говорити, — є небезпека сказати більше, ніж менше. Але не можна сказати й надто мало, і для мене особисто ця вдача, кожен її вияв, завжди поставала в світлі якогось цілком наївного, дитинячого, ба навіть казкового демонізму, що, здавалося мені, часом весело прозирав у його дуже гарних синіх очах.

Одне слово, як я сказав, Швердтфегер брав близько до серця Адріанову недугу. Він часто питав по телефону пані Нічичирк, як хворий себе почуває, і казав, що хотів би відвідати його, якщо тільки той може такі відвідини витримати і якщо це хоч трохи розважить його. Невдовзі, коли хвороба трохи відлягла, йому дозволили приїхати. Він симпатично продемонстрував, як його втішила зустріч, на початку своїх відвідин двічі назвав Адріана на "ти" і аж за третім разом, коли той не пішов йому назустріч, виправився і перейшов на "ви", задовольнившись звертанням на ім'я. Адріан, наче для того, щоб потішити його, і задля спроби теж часом називав його на ім'я, вживаючи, правда, не інтимно-здрібнілу його форму, як усі в розмові зі Швердтфегером, а повну, тобто Рудольф, але відразу ж знов переходив на прізвище. До речі, він привітав скрипаля з великим успіхом, якого той останнім часом досяг. Він дав самостійний концерт у Нюрнберзі й чудовим виконанням сюїти мі-мажор Баха (для самої скрипки) здобув схвальні відгуки публіки і преси. Наслідком цього був виступ солістом на одному з мюнхенських академічних концертів, де всім надзвичайно сподобалася його чиста, правильна, технічно досконала інтерпретація Тартіні255. З його слабким звуком змирилися. Він міг надолужити цю ваду своїми музичними (та й людськими) якостями. Його призначення на посаду концертмейстера цапфенштесерського оркестру, яке звільнилося, бо попередник Руді хотів цілком присвятити себе педагогічній діяльності, було, незважаючи на його молодість, — а він мав вигляд багато молодшого за свій вік і навіть якимось дивом молодшого, ніж на початку мого знайомства з ним, — це почесне призначення було тепер вирішеною справою.

З усім тим Руді здавався пригніченим певними обставинами свого особистого життя — зв'язком з Інес Інститоріс, про який він довірливо розповів віч-на-віч Адріанові. А втім, вислів "віч-на-віч"— не цілком правильний, він не віддає всіх обставин, бо розмова відбувалася в затемненій кімнаті й Руді з Адріаном або взагалі не бачили один одного, або бачили дуже невиразно, що, безперечно, підбадьорювало Руді й через що йому легше було признаватися. То був надзвичайно ясний, сонячно-блакитний, білосніжний січневий день 1919 року, і в Адріана зразу після Рудольфового приїзду, після перших вітальних слів надворі так заболіла голова, що він попросив свого гостя посидіти з ним бодай трохи в темряві, яка, він уже знав, діяла на нього добре й заспокійливо. Отже, вони із зали з Нікою, де були спершу розташувалися, перейшли до абатського покою і віконницями та завісами так затулили його від світла, що в ньому запанувала знайома вже мені пітьма: спочатку очі взагалі нічого не бачили, а потім починали розрізняти нечіткі обриси меблів і тьмяний, відблиск на стінах зовнішнього світла, яке ледь пробивалося знадвору. Адріан, сівши у своє оксамитове крісло, ще раз проказав у темряву вибачення за таку пропозицію, але Рудольф, влаштувавшись на саванаролівському стільці коло письмового столу, цілком її схвалив. Якщо Адріанові від цього легше, — а він дуже добре може уявити собі, як така темрява має допомагати, — то йому також нічого кращого не треба. Говорили вони приглушено; майже тихо, і через Адріанів стан, і тому, що в темряві мимоволі притишуєш голос. Пітьма навіть викликає бажання помовчати, припинити розмову, але Швердтфегерове дрезденське виховання і світська школа не зносили пауз, він без угаву балакав, не давав розмові завмерти, незважаючи на те, що не знав реакції слухача, як звичайно в темряві. Вони торкнулися відчайдушного політичного становища, боїв у Берліні, потім зайшла мова про найновішу музику, і Рудольф дуже чисто просвистів щось із "Ночей в іспанських садах" де Фальї256 і з сонати для флейти, скрипки й арфи Дебюссі. Далі просвистів ще бурре з "Love's Labour's Lost" в цілком правильній тональності, а зразу після нього — комічну тему собачки, що плаче, з п'єси для лялькового театру "Про безбожне лукавство", не маючи змоги з'ясувати, чи Адріан задоволений цим, чи ні. Нарешті він зітхнув і сказав, що йому тепер зовсім не до свисту, в нього тяжко на серці, чи, якщо не тяжко, то принаймні сердито, прикро, неспокійно, тривожно, отже, все-таки тяжко. Чому? Відповісти на це, звичайно, не легко, навіть не випадає таке говорити, хіба що приятелеві, з яким не так суворо дотримуються заповіді скромності, кавалерської заповіді, яка наказує тримати в таємниці любовні пригоди і яку він, звичайно, завжди виконує, він же не базікало.