Доктор Фаустус - Сторінка 93

Ви, звичайно, думаєте, що я насамперед маю на увазі вашу сувору дисципліну et que vous enchainez votre art dans un système de règles inexorables et néo-classiques [211], змушуючи себе рухатися в цих тяжких путах якщо не граційно, то принаймні натхненно й сміливо. Але коли я це мав на увазі, то одночасно мав на увазі й щось більше: коли я казав про вашу qualité d'Allemand [212], то мав на увазі — як би його краще сказати? — певну незграбність, ритмічну важкуватість, неповороткість, grossièrete [213], споконвіку властиві німцям, — en effet, entre no [214], їх можна знайти вже в Баха. Ви не розгніваєтеся за мою критику? Non, j'en suis sùr! [215] Ви надто велика людина для цього. Ваші теми майже завжди складаються з цілих часток, половин, чвертей, восьмин, і хоч вони синкоповані й наскрізь пов'язані, а проте їм бракує елегантності й рухливості, їхній ритм ніби хтось відбиває ногою чи молотком, і часто вони працюють машинально. C'est "boche" dans un degré fascinal [216]. Сподіваюся, ви не думаєте, що я ганю її! Це просто énormément caractéristique [217], і серії концертів інтернаціональної музики, яку я готую, ця нота вкрай необхідна…

Бачите, я вже розстеляю свій чарівний плащ. Я понесу вас на ньому в Париж, у Брюссель, Антверпен, Венецію, Копенгаген. Вас приймуть з величезним інтересом. До ваших послуг будуть найкращі оркестри й солісти, я подбаю про це. Ви диригуватимете "Phosphorescence", уривками з "Love's Labour's Lost", своєю "Symphonie Cosmologique" [218], акомпануватимете на роялі своїм пісням на слова французьких і англійських поетів, і цілий світ буде захоплений тим, що німець, учорашній ворог, виявив таку великодушність у виборі текстів — ce cosmopolitisme généreux et versatile! [219] Моя приятелька пані Майя де Строцці-Печіч, хорватка, на сьогодні, мабуть, найкраще сопрано обох півкуль, вважатиме за честь для себе виконувати ваші пісні. Для інструментальної партії гімнів на слова Кітса я запрошу квартет Флонзалі з Женеви або брюссельський квартет "Pro Arte" [220] — найкраще з найкращого. Ви задоволені?

Як, ви не диригуєте? Ні? І як піаніст також не хочете виступити? Відмовляєтесь акомпанувати власним пісням? Я розумію. Cher maitre, je vous comprende à demi mot! [221] Ви не любите повертатися до закінчених уже речей. Для вас створення музичної п'єси означає її виконання, коли її записано на нотному папері, для вас вона вже закінчена. Ви не граєте її, не диригуєте нею, бо зразу ж почали б міняти її, розчиняти у варіантах і варіаціях, розвивати і, може, псувати. Як я вас розумію! Mais c'est dommage, pourtant [222]. Концерти, позбавлені особистого чару творця, багато втрачають. А втім, ми знайдемо раду! Пошукаємо chefs d'orchestre [223] зі світовим ім'ям — довго шукати не доведеться! Постійний акомпаніатор пані де Строцці-Печіч візьме на себе супровід пісень, і якщо ви, maitre, згодитесь приїхати, аби тільки бути присутнім і показатися публіці, то нічого не втрачено, перемога буде за нами.

Це обов'язкова умова, — ah, non? [224] Ви не повинні надавати мені право виконання ваших творів in absentia! [225] Ваша присутність необхідна, particulièrement à Paris [226], де музичну славу роблять у трьох чи чотирьох салонах. Чи вам важко кілька разів сказати: "Tout le monde sait, madame, que votre jugement musical est infaillible" [227]. He важко, a задоволення від того ви матимете величезне. Мої концерти за своїм успіхом серед публіки йдуть зразу після прем'єр "Ballet Russe" [228] пана Дягілєва290 — якщо взагалі поступаються їм. Вас щовечора кудись запрошуватимуть. Воно-то нема нічого важчого, як пробитися в паризьке вище товариство, але для митця нема нічого легшого — навіть коли він не досяг іще вершини слави, скандальної слави. Цікавість ламає всі бар'єри, переступає через правила обраності…

Але нащо я вам стільки балакаю про вище товариство та його цікавість! Я добре бачу, що цими балачками мені не пощастить розпалити вашу цікавість, cher maitre. Та що я мав робити? Я й сам не дуже сподівався, що ця спроба мені вдасться. Що вам до вищого товариства? Entre nous [229], що й мені до нього? Як для ділової людини воно для мене важливе. Але духовно? Не дуже. Це milieu [230], цей Пфайферінг і перебування з вами, maitre, неабияк допомагають мені усвідомити своє байдуже, зневажливе ставлення до того світу поверхової фривольності. Dites-moi donc [231]: ви родом із Кайзерсашерна на Заале? Яка поважна, достойна батьківщина! Ну, а я називаю своїм рідним містом Люблін, також достойне, старовинне місто, воно дає на ціле життя запас sévérité, un état d'àme solennel et un peù gauche… [232] Ох, не мені вихваляти перед вами вище товариство. Але Париж дасть вам нагоду зав'язати дуже цікаві, дуже важливі для вашої праці знайомства серед ваших побратимів у служінні Аполлонові, ваших сподвижників і перів — художників, письменників, зірок балету, а насамперед музикантів. Провідні сили європейської культури й мистецького експерименту — мої друзі, і вони готові стати вашими друзями. Поет Жан Кокто291, танцмейстер М'ясін292, композитор де Фалья, Les Six [233], шестеро велетнів293 нової музики — вся ця висока й цікава сфера ризикованого виклику чекає на вас, варто вам тільки захотіти, і ви належатимете до неї…

Невже я й цього разу читаю якийсь опір у ваших очах? Але ж тут, cher maitre, будь-яка несміливість, будь-яке embarras [234] справді недоречні, хоч би яка була причина такого прагнення до самоізоляції. Я не дошукуюся, що то за причина, боронь Боже, я шаную її, я б сказав: освічене врахування того, що вона є — це все, що я можу собі дозволити. Цей Пфайферінг, ce refuge étrange et érémitique [235] — з ним напевне у вас пов'язані якісь цікаві душевні переживання, з цим Пфайферінгом. Я не питаю, які саме, поминаю будь-яку можливість довідатися про них, щиросердо зважаю на всі мотиви, навіть найхимерніші. Eh bien [236], і що далі? Хіба це причина для embarras перед сферою цілковитої волі від забобонів — волі, що також має свої вагомі причини? О, звичайно ж, такий гурток геніальних законодавців смаку й модних корифеїв мистецтва складається з самих лише demi-fous excentriques [237], стомлених душ і потовчених життям гріховод. Імпресаріо — c'est une espèce d'infirmier, voilà! [238]

A тепер ви бачите, як погано я веду свої справи. Dans quelle manière tout à fait maladroite! [239] Одне мене виправдує: що я сам це бачу. Гадаючи підбадьорити вас, я вразив вашу гордість, вочевидь собі на шкоду. Бо я, звичайно, сам собі кажу, що такі, як ви, — але чого це я кажу про таких, як ви, треба говорити тільки про вас, — отже, ви вважаєте своє життя, свою destin [240] чимось неповторним, надто священним, щоб порівнювати її з іншими долями. Ви не хочете нічого знати про інші destinées, вас цікавить тільки своя власна як щось єдине в світі — я знаю це і розумію. Вам здається бридким і принизливим будь-яке узагальнення, порівняння, співставлення. Ви наполягаєте на непорівняльності індивідуального випадку. Ви прихильник індивідуалістичної, гордовитої самоти, мабуть, по-своєму виправданої. "Хіба можна жити, коли живуть інші?" Десь я вичитав таке запитання, не пам'ятаю, де саме, але напевне в якомусь дуже авторитетному виданні. Вголос чи про себе ви всі ставите це запитання, з самої лише ввічливості і більше про людське око помічаєте один одного, якщо взагалі помічаєте. Вольф, Брамс і Брукнер роками жили в тому самому місті, у Відні, але весь час уникали один одного, і жоден із них, наскільки мені відомо, так ніколи й не зустрівся з другим. Та їм було б і pénible [241] зустрітися, якщо брати до уваги те, що вони казали один про одного. Критичної колегіальності в їхніх відгуках не було, саме лише заперечення, anéantissement, щоб стояти самотою. Брамс мав за ніщо Брукнерові симфонії, називав їх велетенськими безформними гадюками. І, навпаки, Брукнер був дуже низької думки про Брамса. Першу тему концерту ре-мінор він вважав досить доброю, але казав, що Брамсові більше ніколи в житті не вдалося створити нічого хоч приблизно рівноцінного їй. Вони не хотіли нічого знати один про одного. Для Вольфа Брамс був le dernier ennui [242]. А ви читали коли-небудь його критичний відгук у віденському "Салонному журналі" на Сьому симфонію Брукнера? В ньому він дає загальну оцінку творчості Брукнера. Закидає йому "брак інтелігентності" — avec quelque raison [243], бо Брукнер був, як то кажуть, наївною дитиною, заглибленою у свою величну музику, де панує генерал-бас, і цілковитим ідіотом у питаннях європейської культури. Та коли натрапляєш на деякі листовні зауваження Вольфа про Достоєвського, qui sont simplement stupéfiants [244], то мимоволі питаєш себе, що в нього за каша була в голові. Лібретто до його так і не закінченої опери "Мануель Венегас", що його написав якийсь доктор Гернес, він називав шедевром, рівним Шекспірові, вершиною поезії, і негарно, злісно лаявся, коли друзі висловлювали сумнів щодо цього. До речі, мало того, що він написав гімн для чоловічого хору "Батьківщині", йому ще й заманулося присвятити його імператорові. Як вам це подобається? Його прохання, послане безпосередньо імператорові, було відхилене! Tout cela est un peu embarrassant, n'est-ce pas? Une confusion tragique [245].

Tragique, messieurs [246]. Я так кажу про це, бо, по-моєму, всі лиха на світі походять від роз'єднаності сфери духу, від дурості, нерозуміння, що розділяє її на частини. Вагнер називав мазаниною імпресіонізм у сучасному йому живописі, бо в цій царині був великим консерватором. А тим часом його власні гармонійні досягнення мають багато спільного з імпресіонізмом, беруть початок із нього, а своїми дисонансами часто вже й випереджають його. Паризьким мазіям він протиставляв Тіціана: ось, мовляв, справжній художник. A la bonne heure [247]. А насправді в малярстві його смаки хиталися десь між Пілоті й Макартом294, винахідником декоративного букету, а Тіціан був ближчий Ленбахові295, який, зі свого боку, так добре розумівся на Вагнерові, що називав "Парсіфаля" нісенітницею — та ще й просто у вічі авторові.