Домашнє вогнище - Сторінка 5

Містер Гюберт глипнув на дядька Кумпана. Дядько Кумпан стукнув кісточками пальців об стіл.

І та сама коричнева рука знов дала містерові Гюберту карту — ще одну трійку і дядькові Кумпану дала карту — четвірку. Містер Гюберт глипнув на нього самого, а дядько Кумпан знову стукнув кісточками пальців об стіл.

— Здавай,— кинув містер Гюберт.

І та сама коричнева рука знов дала йому туза, а дядькові Кумпану п'ятірку, і тепер містер Гюберт сидів, як у камені. Він не рухався цілу хвилину; тільки сидів на місці й мов заворожений дивився, як дядько Кумпан уперше, відколи тасував, кладе одну руку на стіл, двома пальцями

пощипує ріжок своєї незасвіченої карти й заглядає під той ріжок і знов опускає руку на коліна.

— Я чекаю,— нагадав містер Гюберт.

— І на додачу ті два негри,— озвався дядько Кумпан. Він теж не ворушився. Сидів на своєму місці, достоту як на возі, коли їхав з Касом до містера Гюберта, або на коні чи в кріслі-гойдалці за кухарюванням.

— Проти чого? — спитав містер Гюберт.

— Проти трьохсот доларів, що Тіофілес заборгував тобі за Тенні, і тих трьохсот, у які ви з Тіофілесом оцінили Терла.

— Ха! —вигукнув містер Гюберт, тільки цим разом далеко не так голосно й навіть не уривчасто. И вигукнув знову: — Ха-ха-хаІ — теж неголосно. Потім сказав: — Гаразд.—

І сказав знову: — Гаразд, гаразд.— І нарешті: — Ще хвильку почекаймо. Якщо мій виграш — ви берете Сібі без посагу разом з двома неграми і я нічого не винен Філесові. Якщо твій виграш...

— ...Тіофілес вільний і ти заплатиш йому триста доларів за Терла,— докінчив дядько Кумпан.

— Так буде, якщо я зажадаю від тебе засвітити карти,— сказав містер Гюберт.— Якщо ж ні, Філес не винен мені нічого, а я йому, хіба що куплю цього чорного, хоч я вже стільки років намагаюся втовкмачити тобі й Філесові, вам обом, що він мені приший кобилі хвіст. Тобто вертаємося до вихідного пункту всієї цієї безглуздої історії з невеличкою поправкою. А отже: або я мушу віддати чорну, або піти на ризик купити чорного, що його, як ви самі вже визнали, вам і так несила втримати вдома.

Він замовк. Якусь хвилину стояла така тиша, ніби обидва поснули. Потім містер Гюберт підніс свою незасвічену карту й перевернув її. То була ще одна трійка, й містер Гюберт сидів тепер, дивлячись кудись у простір, тарабанячи пальцем по столу, неквапом, розмірено, не надто гучно.

— Хм! — хмикнув він.— А тобі потрібна саме трійка. В колоді лише чотири трійки, і з них я маю три. Тасував ти. Я знімав колоду. Якщо я зажадаю від тебе засвітити карти, мені доведеться купувати негра. Хто здавав карти, Емодіесе?

Та на відповідь він не чекав. Простяг руку й повернув дашок лампи так, іідо світло ковзнуло по руках Томіного Терла, що мали бути чорні, а були трохи не білі, і по його святковій сорочці, що мала бути біла, а була трохи не чорна, тій сорочці, яку він надягав щоразу, коли тікав з дому, достоту, як дядько Ферт чіпляв краватку щоразу,

коли їздив по нього, і ковзнуло по його обличчю; тримаючи отак дашок, містер Гюберт сидів за столом і дивився на Томіного Терла. Потім пустив дашок, узяв свої карти, повернув їх лицем і попхнув на середину столу.

— Я пасую, Емодіесе,— проголосив він.

IV

Кас іще був надто стомлений і сонний, щоб сісти на конячку, тож із дядьком Кумпаном і тепер уже з Тенні поїхав возом, а Томін Терл вів його поні, їдучи на старому Скелеті. І коли о схід сонця вони повернулися додому, дядько Кумпан цього разу не встиг навіть вчасно заходитися коло снідання, а лис — вислизнути з клітки: в кімнаті з нею вже зібралася вся собачня. Старий Мойсей запхався просто в клітку до лиса, і їм обом довелось виламуватися з неї крізь протилежну стінку. Власне, виламався тільки лис, бо коли дядько Кумпан відчинив двері до кімнати, більша частина клітки ще трималася на карку в старого Мойсея і допіру дядько Кумпан ногою збив її з нього. Лис оббіг усього одне коло — через передню веранду й навколо будинку — й відразу ж, лунко дряпаючи пазурами по підпірці прибудови, видерся на дах—чудова гонитва, тіль-кищо урвалась вона занадто швидко.

— ЇЦо ви в чортового батька собі думаєте? — гримнув дядько Кумпан.— Зоставляєте цю бісову личину в одній кімнаті з собачою зграєюі

— Під три чорти того лиса,— озвався дядько Фері.— Готуй мерщій снідання. Мені здається, я не був удома цілий місяць, цур йому пекі

ДОМАШНЄ ВОГНИЩЕ

Розділ перший І

Щоб раз і назавжди поквитатися з Джорджем Вілкін-сом, він спершу мусив заховати свій самогонний апарат. Ба заховати власноручно, без нічиєї допомоги — нишком розібрати його, відвезти в якийсь глухий, потаємний закуток, прикопати, та й кінці в воду. Власне, ця морока найбільше й бісила його: він-бо знав наперед, як намучиться й вимориться за ніч. Що діло тим часом доведеться закрити — це його не бентежило, перерва довго не триватиме:

він викрутиться з халепи так само швидко і вміло, як викрутився років із п'ять тому, коли один конкурент спробував стати йому на дорозі й приплатився за це: ще й досі він сіє, проріджує і збирає бавовну не на власній плантації, а на в'язничній, у Парчмені; така доля напевно спіткає і Джорджа Вілкінса, якщо тільки Керазерс Едмондс знатиме про Джорджеві наміри незгірше, ніж він, здається, знає про його, Лукесів, рахунок у банку.

Не бентежили його й збитки від цієї перерви. У свої шістдесят сім років він мав у банку стільки грошей, що не встиг би витратити до кінця свого життя, мав навіть більше, ніж сам Керазерс Едмондс,— так принаймні той запевняє кожного, хто заходить до його плантаційної комори позичити трохи грошей чи взяти набір якогось товару. Так, найприкріше те, що доведеться робити все самотужки, без нічиєї допомоги; саме в розпалі сівба, а він, напрацювавшись за день, мусить приїхати з поля, поставити в стайню й нагодувати Едмондсових мулів, повечеряти, а тоді ще запрягти власну кобилу в єдиний свій віз, проїхати три милі туди, де стоїть апарат, навпомацки розібрати його й перевезти на милю далі в найглухіше місце, де апарат буде в сякій-такій безпеці, коли зчиниться вся ця буча, пов'язана з Джорджем, і, можливо, повернутися додому над ранок, коли вже ніколи буде лягати в ліжко, бо знов треба виходити в поле, а потім, дочекавшися слушної хвилини, ще й сказати Едмондсові оте єдине слівце; складалося ж усе так через те, що ті двоє, від кого резонно й логічно було б не тільки сподіватися, а й вимагати допомоги, цілком відпадали: на дружинину обачність — не на вірність — він, правда, міг покластись, але Моллї була занадто стара й слабка для цієї справи; натякнути ж про щось таке своїй дочці було б нітрохи не краще, ніж, ховаючи самогонний апарат, попрохати підмоги в самого Джорджа Вілкінса. Не можна сказати, що він має щось проти Джорджа особисто, хоч саме з його вини мусить нині морочитися, тимчасом як міг би спокійно спати собі вдома. Якби Джордж обмежився тільки обробітком землі, одержаної в наділ від Едмондса, він згодився б навіть видати за нього свою Нет, і то охочіше, ніж за будь-кого, надто з-поміж більшості відомих йому негритянських зальотників. Та в цій околиці він не тільки прожив майже сім десятків років, а й народився, і тому не дозволить ані Джорджеві, ані будь-кому іншому стати конкурентом у ділі, яке він започаткував і ретельно й бережно плекав упродовж двадцяти років з отих майже сімдесяти, плекав

повсякчас, відколи вперше з приємністю розпалив вогонь під казаном менш як за милю від кухонних дверей Зека Едмондса; потайки, певна річ, бо ж зайве пояснювати, що зробили б Зек Едмондс або його син Керазерс (чи й старий Кас Едмондс, коли вже на те пішло), якби коли-небудь довідалися про це. Він не боявся, що Джордж підірве його добре налагоджене діло, відіб'є в нього давню постійну клієнтуру отим свинячим пійлом, яке почав гнати два місяці тому, називаючи його віскі. Але Джордж Вілкінс заплішений дурень, рано чи пізно він попадеться. І тоді щоночі, з вечора до рання, протягом найближчих десяти років із-за кожного куща на Едмондсовій землі чигатиме навпочіпки заступник шерифа.

Ось чому він не тільки не хотів брати в зяті дурня, а й взагалі жити з ним в одній околиці. Що ж до того, чи сяде Джордж у тюрму, чи його справу можна буде якось залагодити, то це вже вирішуватимуть між собою Джордж і Раз Едмондс.

Та хоч би що там було, а найважче вже позаду. Ще якась година — і він зможе повернутися додому й навіть трохи передрімати до виходу в поле, де не так працюватиме, як цілий божий день вичікуватиме слушну нагоду для розмови з Едмондсом. Можливо, тим часом утихомириться і злість, і він боротиметься лише з утомою. Але все-таки на своєму полі, хоч він ані був, ані хотів бути його власником, це, зрештою, йому ні до чого. Наділ він одержав сорок п'ять років тому — Керазерса Едмондса тоді й на світі ще не було — й орав його та засівав, як і коли вважав за доцільне (іноді, може, й нічого не робив, тільки сидів цілий ранок на ганку, дивлячись на поле й міркуючи, чи до душі йому така робота), а Едмондс, десь тричі на тиждень проїжджаючи на кобилі в поле, хіба раз на сезон зупинявся на хвилину-дві, щоб дати йому ділову пораду, хоча він пускав її повз вуха, глухий навіть до звуку його голосу, так, наче Едмондс зовсім і не озивався; потім Едмондс рушав далі, а він знову брався до перерваної роботи, байдуже, що то було, й подія відразу ж затиралася, ішла в непам'ять, не переростаючи у сварку, як і водилося в ті часи. Так що й цей важкий день теж незабаром скінчиться. Потім він підійде до Едмондса і скаже йому своє слово; це буде однаково, якби він укинув монету в автомат і смикнув за ручку — залишиться тільки спостерігати.

Він точно вгадував дорогу, навіть у темряві. Адже на цій землі він народився — на цілих двадцять років раніше від Керазерса Едмондса, теперішнього її власника. Працю-

вав на ній, відколи підріс настільки, що міг рівно тримати чепіги плуга; полював на кожнім клаптику цієї землі в дитинстві, за юних і зрілих літ, аж доки не облишив мисливства,— не тому, що вже не здужав виходжувати по кільканадцять миль на цілоденних чи цілонічних ловах, а просто відчув: не личить йому ганяти за кролями та опосумами, йому, найстаршому з Маккаслінових нащадків (хоча в очах людей він походив не від Маккаслінів, а від Маккаслінових рабів), мало не такому віком, як старий Айзек Маккаслін, що живе в місті на утриманні Раза Едмонд-са, хоч міг би бути власником цієї землі й усього сущого на ній, якби він тільки заявив про свої права і якби люди достеменно знали, як саме старий Кас, дід теперішнього Едмондса, позбавив його спадщини; мало не такому віком, як старий Айзек, і так само, як старий Айзек, мало не сучасникові старих Ферта й Кумлана Маккаслінів, що жили за тих давніх часів, коли їхній батько, Керазерс Маккаслін, купив цю землю в індіанців і коли люди, чорні й білі, були ще людьми.

Він уже в'їхав у видолинок.