Домбі і син - Сторінка 20

Нарешті він висловився дещо докладніш: "Ну й дивовижа, Піпе!", після чого потроху до нього повернулася здатність розмовляти й переставляти ноги.

Я маю підстави припускати, що хоч клепки Джо й зазнали такого незвичайного струсу, невдовзі вони знов стали дієздатні, і дорогою до Памблечука він вигадав один хитромудрий план. Припущення мої підтверджуються тим, що сталось у вітальні цього гидкого крамаря, коли ми ввійшли й побачили, як моя сестра провадить з ним раду.

— Ну? — скрикнула вона заразом до мене й Джо.— То як з вами обійшлися? І чи ж зволите ви тепер розмовляти з такими простими людьми, як ми, хотіла б я знати?

— Міс Гевішем,— почав Джо, втупившись у мене, наче силкувався напружити пам'ять,— дуже наполягала, щоб ми передали від неї… як-то вона казала, Піпе,— привітання чи шанування?

— Привітання,— підказав я,

— Отож і мені так пригадується,— підхопив Джо.— Привітання від неї місіс Дж. Гарджері…

— Дуже воно мені потрібне! — буркнула моя сестра, хоч трохи й улещена.

— І що вона, міс Гевішем, страшенно шкодує,— мовив далі Джо, знову втупившись у мене, щоб краще напружити пам'ять,— що стан її здоров'я позбавляє… чи то не дозволяє, як, Піпе?

— Позбавляє її приємності,— підказав я.

— Бачити у себе достойну пані,— докінчив Джо і перевів дух.

— Х-хе! — вигукнула моя сестра і глянула умиротворено на містера Памблечука.— Могла б це переказати й раніше, але краще пізно, ніж ніколи. А що вона дала цьому шибеникові?

— Йому вона нічого не дала,— відказав Джо.

Місіс Джо вже ладна була спалахнути, але Джо її стримав.

— Що вона дала,— сказав Джо,— те дала його друзям. "А коли я кажу — його друзям,— так вона пояснила,— я маю на увазі в руки його сестри, місіс Дж. Гарджері". Так точнісінько вона й сказала: "Місіс Дж. Гарджері". Може, вона не знала,— задумливо додав Джо,— як саме має бути — Джо чи Джордж.

Моя сестра подивилась на Памблечука, що погладив поруччя свого дерев'яного крісла й закивав то до неї, то до вогню в каміні, немов знав усе це наперед.

— І скільки ж вона дала? — спитала моя сестра, засміявшись. Таки так, засміявшись!

— А що скаже шановне товариство на десять фунтів? — поцікавився Джо.

— Скаже, що непогано,— сухо відповіла сестра.— Непогано, хоч могло бути й більше.

— Тоді й беріть більше,— сказав Джо.

Цей бридкий самозванець Памблечук зараз же закивав головою й притакнув, потираючи бильця крісла:

— Беріть більше, добродійко.

— Невже ви хочете сказати?..— почала моя сестра.

— Так, я хочу, добродійко,— сказав Памблечук.— Але зачекаймо трошки. Далі, Джозефе. Ти молодчага. Далі!

— А що скаже шановне товариство,— мовив Джо,— на двадцять фунтів?

— Це вже була б кругленька сума,— відказала сестра.

— Так ото й не двадцять фунтів,— сказав Джо,— а навіть більше.

Цей мерзенний лицемір Памблечук знов закивав і, всемилостиво засміявшись, зауважив:

— Навіть більше, добродійко. Таки молодчага, Джозефе! То кажи ж далі!

— Щоб уже довше не тягти,— промовив Джо, розпро-мінено вручаючи торбинку моїй сестрі,— так тут двадцять і п'ять фунтів.

— Двадцять і п'ять фунтів, добродійко,— луною повторив цей пройдисвіт з пройдисвітів, Памблечук, підводячись потиснути руку сестрі,— і ви їх повністю заслужили (як я й сказав, коли спитали моєї думки). Бажаю вам великої радості від цих грошей, добродійко!

Якби цей поганець більше нічого не зробив, то й тоді його злочин був би непрощенний, але ж він ще й поглибив свою провину, тут-таки беручи мене під арешт, причому з таким непрохано опікунчим виглядом, що це перевершило всі його попередні лихочинства.

— Тепер ви обоє, Джозефе з дружиною, бачите,— заявив він, схопивши мене за руку вище ліктя,— що я з тих людей, які не полишають справу на півдорозі. Цього хлопця треба невідкладно записати до ремесла. Я так вважаю. Записати невідкладно.

— Бог свідок, дядечку Памблечук,— сказала моя сестра (затискаючи в руках гроші), — як багато ми вам завдячуємо.

— Ну, це ви зайве, добродійко,— заперечив облесливий зернокрамар.— Хто б не хотів стати в пригоді ближньому! Але цей хлопець — його треба записати до ремесла і квит. Я ж казав вам, що подбаю про це, ви знаєте.

До міської управи, де засідали й судді, було зовсім близенько, і ми відразу й подались туди, щоб належним чином записати мене в підмайстри до Джо. Я сказав: "Ми подались", хоч насправді мене весь час підштурхував у спину Памблечук, наче зловивши на тому, як я заліз до когось у кишеню або підпалив скирду сіна. У суді на мене й дивились так, ніби я погорів на місці злочину, бо коли Памблечук проштовхував мене крізь юрбу, одні запитували: "Що він накоїв?", а інші казали: "Е, молодий, та, либонь, битий!" А котрийсь тихенький доброзичливець навіть стромив мені в руку брошурку з намальованим на обгортці молодиком злочинницької вдачі, геть обвішаним кайданами на кшталт продавця сосисок, і з заголовком: "Читанка для камери".

В міській управі було чимало цікавого: лавки з вищими спинками, ніж у церкві, і людські обличчя, що визирали з-поза них, і всемогутні судді (один навіть у припудреній перуці), що сиділи розвалившись у кріслах,— хто склавши руки, хто нюхаючи табаку, хто лагодячись прикуняти, хто пишучи, хто читаючи газету,— а на стінах висіли лискучі чорні портрети, які, на мій неуцький погляд, здавалися зробленими з мигдалевої карамелі та липучого пластиру. В одному з куточків цієї зали й було відповідно до вимог закону оформлено й завірено мій договір, і я вже став "записаним". Протягом усієї цієї процедури містер Памблечук невідступно тримав мене за руку, так наче провадив на шибеницю, а сюди ми заглянули тільки залагодити дрібні формальності.

Вийшовши на вулицю й спекавшись хлопчаків, що з великим пожвавленням сподівались, як мене на очах у всіх скарають на горло, а тепер неймовірно розчарувалися, коли побачили, що я у гурті друзів, ми завернули до Памблечука. Дорогою моя сестра так розпалилася, згадавши про двадцять п'ять фунтів, що вирішила неодмінно відзначити цей несподіваний набуток обідом у "Синьому Кабані", а містер Памблечук нехай з'їздить своїм візком привезти подружжя Габлів та містера Вопсла.

Так і вирішили зробити, і сумнішого дня я й не пригадую у своєму житті. Бо всій чесній компанії якось так само собою видалося, що я тільки завада їхнім веселощам. Мало того, вони знічев'я ще й запитували мене раз по раз: чому я не тішуся? Ну, і що ж — мусив я відповідати їм, що ні, тішуся, хоч і як це далеко було від правди!

Самі ж вони, бувши дорослі, робили собі, що хотіли, й розважалися уволю. Цей пройда Памблечук навіть засів на чільному місці, піднісши себе до ролі загального благодійника, а заходившись пасталакати про те, як приписали мою особу до науки, зловтішно поздоровив усіх присутніх з тим, що віднині я підлягаю арештові, якщо гратиму в карти, питиму спиртне, ходитиму допізна, водитимуся з поганим товариством або вчиню який інший переступ — у договорі вони перелічувались як майже неминучі для мене,— і для кращого унаочнення своїх просторікувань поставив мене на стільця поруч із собою.

Ще я згадую з цієї пишної врочистості те, як вони, тільки-но почнуть злипатися мої очі, розбуркають мене і наказують тішитись. Як уже пізнім вечором містер Вопсл продекламував Коллінзову оду, так громовито брязнувши об землю закривавленим мечем, що прибіг офіціант і сказав: "Купці-постояльці з нижнього поверху передають вам вітання і нагадують, що тут не акробатський шинок". Як вони всі були в пречудовому настрої, коли верталися додому, і співали "О, красуне!", причому містер Вопсл запевняв своїм дужим басищем (у відповідь на причепливість заспівувача, котрий у цій пісні вперто намагався вивідати, хто чим дише), що це таки у нього кучері біляві і що це саме він на прощу йде, молодий та жвавий. І останнє, що я згадую,— як уже опинившись у своєму ліжку, я відчув себе глибоко нещасним: у душі я був рішуче певний, що ніколи не полюблю ремесла Джо. Колись я його любив, але це вже відійшло в минуле.

Розділ 14

Нема прикріше, як соромитись рідної домівки. Можливо, що в основі цього лежить чорна невдячність, за яку рано чи пізно доводиться розплачуватись, але все-таки безмежно прикре це відчуття, знаю по собі.

Через сестрину вдачу домівка ніколи не була мені особливо любою. Але домівку освячувала присутність Джо, і я досі вірив у неї. Я вірив, що наша вітальня не гірша від якого-небудь вишуканого салону, вірив, що парадні двері — це таємничі врата величного храму, відкривання яких супроводиться жертвоприношенням у вигляді смажених курей, вірив, що наша кухня — нехай і не розкішне, але цілком пристойне приміщення, вірив, що кузня — осяйний шлях до самостійного дорослого життя. І ось не минуло й року, як усе це змінилося. Тепер наша оселя здавалась мені звичайною й простацькою, і я б ні за що у світі не хотів, щоб її побачили міс Гевішем та Естелла.

Якою мірою я сам завинив у таких негідних думках, а якою міс Гевішем чи моя сестра — це тепер не має значення ні для мене, ні для будь-кого. Головне, що зміна сталася, і саме в мені. Добре це чи зле, можна її вибачити чи ні — але вона сталася.

Колись мені здавалось, що як тільки я закасаю рукави і вступлю нарешті до кузні в ролі підмайстра Джо, гордості й щастю моєму не буде меж. Але тепер, і справді опинившись у цій ролі, я відчував лише те, що всього мене запорошив дрібний вугільний пил та що день у день мою душу гнітить такий тягар спогадів, перед якими ковадло — це суща пір'їна. В подальшому зі мною не раз бували випадки (як, мабуть, і з більшістю людей бувають), коли на якийсь час щось таке наче густа запона заступає все, чим життя цікаве й гарне, коли тобі зостається самий лише тупий біль. Так-от — найважчою і найщільнішою була ця запона, коли переді мною прослався безпросвітний шлях мого учнівства у Джо.

Пам'ятаю, як трохи пізніше в ту пору я, бувало, частенько стояв недільного вечора на цвинтарі, коли землю огортав присмерк, дивився на обвітрені болота і знаходив у них якусь подібність до власного життя: і там, і тут усе пласке й рівне, тільки вдалині дорога невідь-куди, густий туман і море. Таким пригніченим я почував себе з найпершого свого учнівського дня, хоча з задоволенням можу визнати, що за весь час чинності мого договору я ні разу навіть не натякнув Джо про свій стан.