Домбі і син - Сторінка 28

Сестра сміялась, безліч разів кивала головою і навіть повторила за Бідді слова "Піп" і "власність". Сумніваюсь, однак, чи вона надала їм більшого значення, ніж звичайно надають передвиборним гаслам — це невеселе порівняння, мабуть, найкраще відбиває тогочасний її стан.

Я б ніколи не повірив, якби сам цього не зазнав, але факт, що в міру того, як до Джо й Бідді повертався притаманний їм душевний спокій, я дедалі хмурнішав. Я, звичайно, не міг бути незадоволений своїми перспективами, але, можливо, це в мені підсвідомо озивалася незадоволеність самим собою?

Одне слово, я сидів, спершись ліктем на коліно й підборіддя схиливши на долоню, дивився на вогонь, а вони вдвох говорили про те, що я поїду від них, та як вони обходитимуться без мене і все таке інше. І щоразу, ловлячи на собі їхні привітні як ніколи погляди (а вони часто на мене поглядали, особливо Бідді), я почувавсь ображеним, наче вони в чомусь мені не довіряли. Хоча, бог свідок, вони не виявляли цього ні словом, ні знаком.

Тоді я підводився й виглядав за двері — наші-бо кухонні двері виходили просто в ніч і літніми вечорами бували прочинені задля охолоди. Як не соромно зізнатись, але навіть самі зорі, до яких я зводив погляд, здавались мені сірими й мізерними через те, що мерехтіли над цим звичайним селом, де пройшло моє життя.

— Ось субота й минає,— сказав я, коли ми сіли вечеряти хлібом із сиром та пивом.— Ще п'ять днів, а тоді день перед тим днем. Вони швидко пролетять.

— Еге ж, Піпе,— погодився Джо — голос його прозвучав глухо, бо він саме тримав перед ротом кухля з пивом.— Вони швидко пролетять.

— Швидко, таки швидко,— підтвердила Бідді.

— Я оце думаю, Джо, як поїду в понеділок до міста замовляти новий костюм, то скажу кравцеві, що переодягнуся прямо у нього в майстерні або нехай він перешле одяг до містера Памблечука. Я б не хотів, щоб на мене тут усі витріщалися.

— Але містерові й місіс Габл, мабуть, дуже закортить помилуватися, як ти вирядишся, Піпе,— сказав Джо, вправно розрізаючи на лівій долоні хліб із сиром і поглядаючи на мою незайману вечерю, так наче йому згадалися часи тих наших змагань, хто швидше з’їсть.— І Вопслові, мабуть, теж. І "Веселим Морякам" це теж було б приємно.

— Оцього ж я й не хочу, Джо. Вони влаштують з цього таке видовище, таке простацьке й вульгарне видовище, що я не витерплю.

— А-а, ну тоді й справді, Піпе,— сказав Джо,— якщо ти не витерпиш…

Бідді, тримаючи перед сестрою тарілку, спитала у мене:

— А ти подумав, коли ти покажешся містерові Гардже-рі, і своїй сестрі, й мені? Ти ж нам покажешся, правда?

— Бідді,— відказав я ледь роздратовано,— ти така жвава, що за тобою й не встигнеш.

(— А вона зроду жвава,— зауважив Джо.)

— Якби ти ще хвильку почекала, Бідді, то почула б, що я котрогось вечора принесу сюди новий костюм у клуночку,— скорше всього напередодні від'їзду.

Бідді більше нічого не сказала. Великодушно простивши її, я невдовзі щиро побажав їй та Джо на добраніч і піднявся до себе нагору. Там я сів і довго оглядав цю жалюгідну комірчину, з якою я через кілька днів назавжди розпрощаюся, перебираючись до розкішних покоїв. Але ж її населяли чисті юні спогади, і ось навіть тепер мене не полишало таке знайоме мені сум'яття: моя душа розривалась між нею і тими апартаментами, в яких я маю оселитись, як, бувало, безліч разів розривалась між кузнею і домом міс Гевішем, між Бідді й Естеллою.

Увесь день на дах моєї мансарди світило яскраве сонце, і кімната дуже нагрілась. Я відчинив вікно і, вихилившись униз, побачив, як Джо повільно вийшов з темного отвору дверей унизу й пройшовся взад-вперед і як потім до нього приєдналася Бідді, що винесла йому люльку й дала вогню. Джо ніколи не палив так пізно, тож я відчув, що він явно схвильований.

Трохи згодом він зупинився біля дверей прямо піді мною, покурюючи люльку, а поруч стояла Бідді, тихенько розмовляла з ним, і я знав, що ця розмова про мене, бо кілька разів вони з любов'ю згадали моє ім'я. Я б не став далі слухати, навіть якби й міг розчути, тож відійшов від вікна, сів на єдиного стільця біля ліжка, і так мені було сумно й дивно, що от саме цей перший вечір мого райдужного майбутнього виявився найсамотнішим за все моє життя.

Крізь відчинене вікно мені було видно, як звиваються легенькі кільця диму від люльки Джо, і я подумав собі, що це немов його благословення — ненав'язливе й непоказне, воно просякало все повітря, яким ми обидва дихали. Я загасив свічку й ліг і відчув, яке незатишне стало тепер ліжко: більш я вже ні разу не засну в ньому міцним сном, як бувало раніше.

Розділ 19

Ранок вніс значні зміни в мої уявлення про своє майбутнє — вони настільки розпогодилися, що стали просто невпізнанними. Тепер мене гнітило тільки те, що треба ще цілих шість днів чекати від їзду, а за цей час щось може статися з Лондоном, і поки я туди приїду, його або сплюндрують, або й зовсім зітруть з лиця землі.

Джо і Бідді були вельми щирі й зичливі, коли я заговорював про близьку розлуку, але самі про неї не згадували. Після сніданку Джо дістав з шафи у вітальні мій договір, ми вкинули його у вогонь, і я відчув себе вільним. Охоплений цим новим для мене відчуттям свободи, я пішов разом з Джо до церкви і, слухаючи пастора, думав, що якби він усе знав, то не став би виголошувати притчі про багатого й царство небесне.9

Коли ми пообідали — своїм звичаєм, рано,— я вирішив сам-один пройтись на болота розпрощатися з ними, бо вже не думав, що коли-небудь ще там побуваю. Проходячи повз церкву, я пройнявся (як і під час відправи вранці) милостивим співчуттям до тих нетяг, яким суджено щонеділі ходити сюди аж до кінця своїх днів, а потім упокоїтись у невідомості під невисокими зеленими могилками. Я дав собі слово незабаром щось для них зробити і подумки прикинув, що кожному з односельців припаде від мене по обідові з ростбіфу та плумпудингу, з пінтою елю та добрим галоном моєї прихильності на додачу.

Якщо я й раніше відчував щось подібне до сорому, думаючи про своє знайомство з утікачем, що шкутильгав серед цих могил, то які ж були мої думки цієї неділі, коли, опинившись на цвинтарі, я знову згадав його, обшарпаного й тремтячого, з залізними кайданами на ногах! Одне тільки мене втішало, що це сталося дуже давно, і що його, безперечно, вивезли дуже далеко, і що він, можна сказати, помер для мене, а може, й взагалі вже неживий.

Уже не буде більше ніколи цих болотяних низовин, цих дамб і шлюзів, цієї худоби на пасовищах — хоча корови, при всій своїй худоб'ячій тупості, здавалися тепер трохи шанобливішими і, обертаючи голови, якомога довше видивлялися на власника таких великих сподівань,— прощавайте, безбарвні приятелі мого дитинства, мене створено не для вас, та й не для ковальської роботи, на мене чекають Лондон і велич! У такому просвітленому настрої дістався я до старої батареї, ліг там, став думати про те, чи входить у плани міс Гевішем одружити мене з Естеллою, і зрештою заснув.

Прокинувшись, я з подивом побачив, що поруч зі мною сидить Джо й покурює люльку. Він ласкаво всміхнувся, коли я розплющив очі, і сказав:

— Я подумав, Піпе, що це ж востаннє, то й вирішив пройтися за тобою.

— І я дуже радий, що ти так зробив, Джо.

— Дякую, Піпе.

— Запевняю тебе, любий Джо,— мовив я після того, як ми потисли один одному руки,— я ніколи тебе не забуду.

— Авжеж, Піпе, авжеж! — сказав Джо таким тоном, наче заспокоював мене.— Я й не сумніваюся. Їй-богу, друзяко! Таж воно як помізкуєш, що до чого, то й побачиш, що це річ безперечна. Ото тільки щоб обмізкувати, треба трохи часу, надто вже несподівано все вийшло,— ге ж бо?

Мене, однак, якось не дуже втішило, що Джо такий у мені певний. Я б волів, аби він краще розчулився або сказав: "Це тобі робить честь, Піпе", або щось отаке. Тим-то я ніяк не відповів на першу частину його промови, а на другу тільки зауважив, що ця новина й справді була несподіваною, але що я завжди мріяв стати джентльменом і дуже часто розмірковував, як повівся б, діставши таку змогу.

— Кажеш, розмірковував про це? — озвався Джо.— От дивовижа!

— Дуже шкода, Джо,— сказав я,— що ти не взяв трохи більше з тих уроків, які я тобі тут давав. Ти не згоден зі мною?

— Та хто його зна,— відказав Джо.— Я ж такий тупайло. Я тільки у своєму реместві мастак. Воно завше було шкода, що я такий тупайло, от і зараз шкода, але не більше, ніж, скажімо… Ну, хоча б рік тому. Їй-бо!

Я мав на думці те, що, ставши власником свого багатства, зможу дещо зробити для Джо, отож було б доречніше, якби він виявився більш підготовленим до цього. Однак Джо зовсім не зрозумів мене, і я вирішив, що краще поговорю на цю тему з Бідді.

Так я й зробив. Коли ми попили чаю вдома, я покликав Бідді у наш невеличкий садок біля провулка, підбадьорив обіцянкою ніколи її не забути і сказав, що маю до неї прохання.

— А полягає воно в тому, Бідді, щоб ти не пропускала жодної нагоди бодай трохи облагородити Джо.

— Як це — облагородити? — перепитала Бідді, напруживши погляд.

— Та ти розумієш, Джо — такий любий, славний, коли хочеш, то любішого я й у світі не знаю, але в дечому він трохи неотесаний. Візьми от його знання, його манери. Хоч я дивився на Бідді, поки говорив, і хоч, коли я скінчив, вона широко розплющила очі, на мене вона не дивилась.

— Ах, його манери! Отже, у нього з манерами не гаразд, так? — спитала Бідді, зриваючи листок чорної смородини.

— Люба Бідді, тут вони цілком нормальні…

— Ах, саме тут цілком нормальні? — урвала вона мене, пильно роздивляючись листок у себе в руці.

— Вислухай же мою думку!.. Адже якщо мені вдасться ввести його у вищі кола, а я маю надію, що така змога у мене з'явиться, коли моя власність перейде до мене в руки, то тоді його манери ледве чи свідчитимуть на його користь.

— А ти гадаєш, він цього не знає? — спитала Бідді. Запитання було таке ущипливе (мені-он самому воно навіть і на думку не могло спасти), що я аж огризнувся:

— Що ти хочеш цим сказати, Бідді?

Вона розтерла листок між пальців — відтоді, коли я не почую запах чорносмородинового куща, він зразу нагадає мені той вечір у нашому садку біля провулка — і сказала:

— І ти ніколи не подумав, що він, може, гордий?

— Гордий? — повторив я, зневажливо скривившись.

— Гордощі ж бувають різні,— сказала Бідді, дивлячись мені просто в вічі й похитуючи головою.— Гордощі не в усіх однакові…

— Ну? Чому ти не договорюєш? — спитав я.

— Не в усіх однакові,— повторила Бідді.— Може ж, він занадто гордий і не погодиться, щоб хтось забрав його з місця, де у нього своя робота, яку він виконує добре і має від людей повагу.