Домбі і син - Сторінка 40

І, крім того, я спорудив невеличкий парничок, де вирощую огірки. А ще ви за вечерею покуштуєте салати з мого городця. Тож-бо, сер,— мовив далі Веммік, знов усміхнувшись і тут-таки споважніло похитавши головою,— якби, скажімо, хтось обложив цю скромну оселю, тут у розумінні харчів можна було б хтозна-як довго протриматись.

Потім він провів мене до альтанки, кроків зо двадцять, якби йти навпростець, хоч ми добирались туди такою звивистою алейкою, що дорога забрала чимало часу; у цьому затишку на нас уже чекали склянки, а пунш остуджувався в декоративному озеречку поряд з альтанкою. Це плесо (з острівцем посередині, схожим на салату для вечері) мало округлу форму і оздоблювалося фонтанчиком: досить було привести в рух невеличкий млинок і вийняти затикачку з труби, як угору прискав такий потужний струмінь, що у вас уся долоня мокріла.

— Я сам собі й механік, і тесля, і водогінник, і садівник, і майстер на всі руки,— сказав Веммік у відповідь на мої компліменти.— І це, знаєте, дуже добре. Змиваєш із себе ньюгейтське павутиння, та й Старому моєму цікаво. Давайте-но я зараз вас і відрекомендую йому, га? Ви не заперечуєте?

Я сказав, що охоче познайомлюся з його батьком, і ми рушили до самого Замку. Там біля каміна сидів Старенький дідусь у фланелевій куртці: чистенький, бадьоренький, спокійний, доглянутий, але зовсім глухий.

— Ну, як ся маєш, Старий? — привітав батька Веммік, щиро тиснучи йому руку.

— Гаразд, Джоне, гаразд,— відповів дідок.

— Слухай-но, Старий, ось це містер Піп,— сказав Веммік,— шкода тільки, що ти не розчуєш його імені. Кивніть йому, містере Піп, він це любить. Кивайте йому частіше, будь ласка, якомога частіше.

— Тут у мого сина так гарно, сер,— прокричав дідок, поки я енергійно кивав йому головою.— І так опоряджено все чудесно, сер. Коли мого сина не стане, держава повинна придбати цю ділянку й ці прекрасні споруди, щоб ними могли милуватись усі люди.

— А ти, Старий, пишаєшся цим, як павич! — зауважив Веммік, дивлячись на батька, і його суворе обличчя й зовсім пом'якшало.— Ось я кивну тобі,— і ревно шарпнув головою.— Ось тобі знову,— він ще ревніше повторив той самий порух.— Тобі ж це подобається, правда? Якщо ви не втомилися, містере Піп — хоч я знаю, з незвички воно стомливо,— кивніть йому ще разок. Ви й не уявляєте, як це йому приємно.

Я кивнув ще кілька разів, чим невимовно врадував дідка. Він став збиратися годувати курей, а ми вернулись до альтанки й віддали належне пуншеві. Саме тут Веммік, попахкуючи люлькою, розповів мені, що витратив чимало років, поки довів свою садибу до нинішньої досконалості.

— І вона — ваша повна власність, містере Веммік?

— О так,— відповів він.— Усе це я придбав потрошку, одне за одним. Зробився вільним землевласником, їй-бо!

— І справді? А містер Джеггерс, мабуть, у захопленні від вашого дому?

— Він його ні разу й не бачив,— відповів Веммік.— І не чув про нього. Він ніколи не бачив Старого. І не чув про нього. Ні, контора — це одна річ, а приватне життя — зовсім інша. Коли я йду в контору, то зовсім забуваю про Замок, а коли вертаюся до Замку, зовсім забуваю про контору. Якщо це вас не дуже обтяжить, зробіть і ви так само — я буду вам вельми вдячний. Я б не хотів, щоб там заговорили про мою домівку.

Я, звичайно, пообіцяв, що неодмінно виконаю це прохання. Пунш був дуже смачний, і так за розмовою ми просиділи майже до дев'ятої години.

— Надходить пора салютувати,— сказав Веммік, відкладаючи вбік люльку.— Для Старого це велика втіха.

Ми знов пройшли до Замку, де Старий з розжеврілими очима вже розігрівав кочергу, що становило вступну акцію до величного вечірнього дійства. Веммік з годинником у руці стояв напоготові, щоб узяти від Старого розжарену до червоного кочергу й поспішити на батарею. Він і взяв її, і вийшов, і за хвильку Громовик так гахнув, що весь домок здригнувся до самих основ, наче ось-ось маз розвалитись, і всі чашки й склянки дрібно задзвеніли. На цей гук Старий — що, здавалося, вилетів би з крісла, якби не тримався за поруччя,— збуджено вигукнув: "Пальнуло! Я чув!", і я так розкивався йому, що все аж попливло у мене перед очима.

У проміжку між цією врочистістю та вечерею Веммік показав мені свою колекцію цікавинок. Вони були переважно кримінального походження: перо, яким послугувався котрийсь знаменитий фальшивник, одна-дві прославлені бритви, чиїсь там кучері та ще кілька написаних перед стратою власноручних зізнань, які містер Веммік цінував особливо високо, оскільки вони були, як мовляв він, "брехливі від першого до останнього слова, сер". Усі ці реліквії лежали врозкидь серед порцелянових і скляних фігурок, різних дрібничок роботи самого власника музею та паличок для натоптування люльок, що їх вирізьблював Старий. Ця експозиція містилась у тій кімнаті Замку, до якої я найперше потрапив і яка була не тільки вітальнею, а й кухнею, про що свідчила каструля на полиці та кручений мідний гачок над каміном, призначений, очевидно, для рожна.

Тут-таки я побачив і дівчинку-служницю, що доглядала Старого вдень. Коли вона накрила стіл на вечерю, місток опустився і дав їй змогу піти на ніч додому. Вечеря видалася чудова. І хоч стіни Замку поточив шашіль, через що їжа відгонила гнилим горіхом, і свиня могла б бути трохи далі — вечір мені надзвичайно сподобався. Нічого я не міг закинути й моїй спаленьці нагорі, у вежці,— ото тільки що покрівля, яка відділяла мене від флагштоку, була надто вже тоненька, через що у мене було таке відчуття, коли я простягся горілиць на ліжку, наче цю жердину доведеться цілу ніч утримувати у рівновазі власним чолом.

Веммік підвівся раненько і, боюся, навіть чистив мені черевики. Потім він пішов попоратись на городі, і я зі свого стрілчастого віконечка бачив, як він про людське око наче давав щось робити Старому, час від часу ревно покивуючи йому. Сніданок наш був незгірший за вечерю, і точно о пів на дев'яту ми вирушили на Літл-Брітен. Дорогою Веммік крок за кроком ставав усе замкнутішим і сухішим, і рот його знову стягувався в отвір на поштовій скриньці. А коли ми нарешті прибули на його робоче місце і він витяг ключа з-за коміра, вигляд його вже нічим не нагадував Волворту, ніби й Замок, і відкидний місток, і альтанка, і озерце, й водограй, і Старий — ніби все це злетіло в повітря від останнього пострілу Громовика.

Розділ 26

Як Веммік сказав, так і вийшло: мені недовго довелось чекати нагоди, щоб порівняти оселю мого опікуна з оселею його касира й клерка. Коли я ввійшов до контори, повернувшись із Волворту, опікун був уже у себе в кабінеті й мив руки своїм пахучим милом. Він гукнув мене і справді сказав, що запрошує в гості разом з моїми товаришами.

— Тільки без ніяких церемоній,— попередив він,— без переодягань, і домовмося, скажімо, на завтра.

Я спитав, куди нам приходити (бо ж поняття не мав, де його помешкання), і він, за своєю звичкою уникаючи занадто прямої відповіді, сказав:

— Приходьте сюди, і підемо разом.

Зауважу, до речі, що він, немов хірург чи дантист, мив руки після кожного клієнта. Для цієї мети при його кабінеті була спеціальна загородка, з якої несло пахучим милом, як з парфюмерної крамниці. Там на валку, прикріпленому до дверей, висів здоровенний рушник, яким він насухо витирав руки, помивши їх після повернення з суду або після відходу чергового відвідувача. Коли ми з товаришами прийшли до нього наступного дня о шостій годині, він, видно, щойно відбув бруднішу, ніж звичайно, справу, бо, встромивши в загородку голову, мив не тільки руки, а й обличчя, і крім того й горло прополіскував. Упоравшись із цим, він енергійно витерся рушником, аж той здійснив цілий оберт на валку, потім ще дістав складаного ножика й вишкріб рештки справи з-під нігтів і лише тоді одягнув піджака.

Коли ми вийшли надвір, там, як звичайно, товклись явно охочі переговорити з ним, але ореол пахучого мила робив опікуна таким неприступним, що вони й не пробували його зачепити. Дорогою до західної частини Лондона серед перехожих вряди-годи траплялись такі, що впізнавали містера Джеггерса; при цьому він щоразу починав голосніше розмовляти зі мною, через що я, власне, і здогадувався, що то він або когось упізнав, або помітив, що його впізнали.

Він провів нас на Джеррард-стріт, у районі Сохо, до будинку з південного боку цієї вулиці. Будівля була досить імпозантна, тільки мала облуплені стіни й немиті вікна. Діставши ключа, він відімкнув двері, і ми опинились у кам'яному вестибюлі — голому й похмурому, наче в нежилому домі. Темні дубові сходи вивели нас на другий поверх до шерегу трьох темних обшитих дубом покоїв. На панелях стін було вирізьблено гірлянди, і коли господар, вітаючи нас, зупинився на тлі цих гірлянд, мені відразу спало на думку, з чим би я ці петлі порівняв.

Обідали ми в найкращій з трьох кімнат; друга з них була гардеробною містера Джеггерса, а третя — спальнею. Він сказав нам, що йому належить увесь будинок, але що рештою кімнат він користується лиш деколи. Стіл був обставлений щедро — хоч таки справді без срібного посуду,— а обік стільця містера Джеггерса стояла містка обертова етажерка з численними пляшками та карафками і чотирма вазами садовини на десерт. Я запримітив, що він усе тримав у себе напохваті й волів пригощати гостей з власних рук.

У кімнаті стояла книжкова шафа; книжки, як свідчили корінці, складалися з життєписів іменитих злочинців, праць про слідство й судочинство, про кримінальне право, парламентських актів тощо. Меблі всі у мого опікуна були міцні й добротні, як ланцюжок від його годинника. Але вигляд вони мали діловий, та й узагалі в кімнаті оздоб, як таких, не водилося. У кутку там примостився столик з паперами та абажурною лампою — отже, і з цього погляду йото домівка нагадувала контору: ввечері йому досить було викотити столика з кутка, щоб знов сісти за роботу. Досі він не мав нагоди роздивитись моїх колег — ми ж з ним удвох ішли попереду,— тож тепер, теленькнувши дзвіночком, опікун став на килимку перед каміном і зміряв їх прискіпливим поглядом. На мій подив, основну — якщо не всю — увагу він приділив Драмлові.

— Піпе,— сказав він, поклавши свою велику руку мені на плече й одводячи мене до вікна.— Я не знаю, як кого з них звуть.