Домбі і син - Сторінка 45

Одне слово, після того, як вас там не стало.

— Це я й сам знаю, Орліку.

— Авжеж,— сухо зауважив він.— Ви ж учені зробилися.

Ми вже підійшли до будинку, де я прбачив при вході збоку приділену Орлікові кімнатку з невеличким віконцем у двір. Вона була така маленька, як ото приміщення паризьких консьєржів. На стіні там висіла в'язка ключів, до якої Орлік додав ключа від хвіртки, а у неглибокій ніші стояло застелене клаптюватим укривалом ліжко. Все в цій комірчині, схожій на клітку для байбака, мало занехаяний і сонний вигляд, а сам Орлік, що важко й цибато бовванів у темному кутку біля вікна, і виглядав цим байбаком, яким він, власне, і був.

— Я ніколи раніш не бачив цієї кімнати,— зауважив я.— Та й одвірника тут не водилося.

— Не водилося,— погодився він,— аж поки не стали поговорювати, що дім без охорони, а це, мовляв, небезпечно, бо усякі тут каторжники й обідранці шастають. Отож мене й нараяли сюди, що я кожного можу як слід відшити, я й погодився. Тут легше, ніж міхи надимати її молотом махати… А ця штука заряджена.

Це він помітив, що мій погляд затримався на рушниці з мідним ложем, почепленій над каміном.

— Добре,— озвався я, не маючи охоти розводити з ним дальших балачок,— то мені можна піднятися до міс Гевішем?

— А щоб мене спалило, якщо я знаю! — відказав він, спершу потягшись усім тілом, а потім стріпнувшись.— Те, що мені наказано, так далеко не сягає, паничу. Ось я лупну цим молотком по оцьому дзвінку, а ви собі йдіть коридором, поки когось не стрінете.

— Але мене ждуть, сподіваюся?

— Щоб мене двічі спалило, якщо я знаю! — відказав він.

Тоді я звернув у довгий коридор, де колись ходив у своїх простацьких черевиках, а він ударив по дзвінку. Ще не завмерла луна від дзвінка, як у кінці коридора показалася Сара Покет, що, побачивши мене, стала мінитись зеленою і жовтою барвою.

— О! — сказала вона.— То це ви, містере Піп?

— Я, міс Покет. І радий сповістити вам, що містер Покет з усією родиною в доброму здоров'ї.

— Але розуму їм не додалося? — озвалася Сара, скрушно хитаючи головою.— Розум їм потрібніший, ніж здоров'я. Ах, Метью, Метью! Ви знаєте, куди йти, сер?

Чом би я не знав, коли стільки разів піднімався цими сходами помацки! Тепер я піднявся у модних туфлях (не те, що колись!) і знов, як бувало, постукав у двері кімнати міс Гевішем.

— Впізнаю — це Піп,— зараз же я почув її голос.— Заходь, Піпе.

Вона сиділа на тому самому місці біля столу, в тій самій старій сукні, схрестивши руки на костурі й спершись на них підборіддям, а очі втупивши у вогонь. А біля неї, тримаючи в руці невзувану білу туфлю й наче уважно її розглядаючи, сиділа якась незнайома мені елегантна пані.

— Заходь, Піпе,— знову тихо сказала міс Гевішем, не одводячи погляду вбік чи вгору,— заходь. Як ся маєш, Піпе? То ти мені цілуєш руку, ніби я королева, га? Ну, що скажеш?

Вона раптом блиснула на мене очима, не підвівши голови, і повторила грайливо-сердитим тоном:

— Ну?

— Я довідався, міс Гевішем,— трохи розгублено мовив я,— про ваше бажання мене побачити, тож зразу й приїхав.

— Ну?

Незнайома пані піднесла голову й лукаво глянула на мене, і я враз побачиз очі Естелли. Але вона настільки змінилася й погарнішала, стала настільки жіночніша, та й в усьому довершеніша, що я проти неї наче лишився таким нерозвиненим, як був колись. Дивлячись на Естеллу, я сам собі знов почав здаватися простим неотесаним селюком. О, як Естелла подаленіла й піднеслася високо вгору, тепер ще більш, ніж будь-коли, неприступна для мене!

Вона простягла мені руку. Я пробелькотів щось про те, як приємно побачити її знову та як довго дожидав я цього дня.

— Ну, то як, Піпе, дуже вона змінилася?— спитала міс Гевішем, хижо поглядаючи на мене й стукаючи костуром по стільцю, що стояв поміж ними, на знак того, щоб я сів.

— Коли я ввійшов, міс Гевішем, мені її лице й постава здалися зовсім незнайомими, але тепер, як це не дивно, я дедалі більше впізнаю ту саму…

— Що? Невже ти скажеш — ту саму Естеллу?— урвала мене міс Гевішем.— Вона була гордовита й зла, і ти хотів утекти від неї. Хіба ти забув?

Я розгублено зауважив, що то було давно, що я тоді нічого не розумів, і таке інше. Естелла незворушно посміхнулася і сказала, що я, безперечно, мав рацію,— вона могла допекти хоч кому.

— А він змінився? — спитала міс Гевішем у неї.

— Дуже,— відповіла Естелла, дивлячись на мене.

— Вже не такий простий і неотесаний?— спитала міс Гевішем, перебираючи Естеллині кучері.

Естелла засміялася, глянула на туфлю у себе в руці, знову засміялася, потім глянула на мене і поставила туфлю на підлогу. Я для неї й досі наче був хлопчиськом, хоч водночас вона й зваблювала мене.

Ми сиділи в тій примарній кімнаті, яка була справила на мене таке дивне враження, і я дізнався, що Естелла недавно повернулася з Франції і збирається до Лондона. Вона все так само була гордовита й своєвільна, але тепер ці риси настільки зрослися з її вродою, що, здавалося, неможливо й навіть неприродно було б відокремлювати їх одне від одного. І вже зовсім було б неможливо, дивлячись на неї, не піддатися цій недостойній жазі грошей і панського лоску, що так скалічила мої хлоп'ячі літа, цим викривленим уподобанням, що спонукали мне соромитися рідної домівки й Джо, цій знадливій грі уяви, коли Естеллин образ поставав переді мною в омахах полум'я, чи серед іскор над ковадлом, або ж темного вечора бачився, на коротку мить у вікні кузні. Одне слово, мені несила було відокремити її — чи у минулому, чи й у теперішньому,— від самого мого єства.

Ми вирішили, що я пробуду тут увесь день, а на ніч повернуся в готель і завтра від'їду до Лондона. Коли ми трохи поговорили, міс Гевішем послала нас прогулятись удвох у занедбаному садку, а потім,— додала вона,— я покатаю її у кріслі, як давніш бувало.

Отож ми з Естеллою пройшли в садок через ту саму хвіртку, яка колись привела мене до бійки з блідим паничиком, нинішнім Гербертом,— я був охоплений трепетом, залюблений у самі складки її сукні, а вона абсолютно незворушна і вже аж ніяк не залюблена у складки моєї куртки.

Коли ми наблизилися до місця сутички, вона зупинилась і сказала:

— Дивачка я була, що тоді сховалася й підглядала, як ви билися. Але це мені надзвичайно сподобалося.

— А я тоді дістав від вас надзвичайну винагороду.

— Справді?— недбало озвалась вона, ніби все забувши.— Я тільки пам'ятаю, що була страшенно зла на вашого супротивника: я боялася, щоб він не лишився тут заважати мені своєю присутністю.

— Тепер ми з ним великі друзі.

— Он як? Хоча, правда, його батько, я чула,— ваш наставник.

— Так.

Я визнав це не зовсім охоче, бо її слова зводили мене до рівня школяра, а я ж і без того був для неї наче малий хлопчик.

— Відколи зазнали змін ваше становище й ваші перспективи, ви й товариство своє змінили,— сказала Естелла.

— Це цілком зрозуміло,— зауважив я.

— І неминуче,— додала вона зверхнім тоном.— Тепер вам не личить спілкуватися з тими, з ким ви спілкувалися раніше.

Щиро кажучи, я й перед цим ледве чи мав ще намір побачитися з Джо, але після Естеллиних слів він розвіявся вже остаточно.

— Тоді ви, мабуть, і не гадали, що вам судиться таке щастя? — спитала Естелла, помахом руки окресливши той час, коли сталася наша з Гербертом бійка.

— Звичайно, не гадав.

Коли ми так проходили поруч стежкою, я гостро відчував, яка велика поміж нами різниця: хода її була впевнена й горда, моя ж — несмілива й покірна. Але це відчуття було б куди більш разючим, якби я не мав переконання, що саме мене вирізнено й призначено для неї.

Садок настільки здичавів і заріс, що ходити по ньому було нелегко, і ми, обійшовши його разів два-три, вернулися назад у двір броварні. Я показав Естеллі те місце, де першого дня бачив, як вона ходила по діжках; вона холодно й байдуже глянула в той бік і сказала: "Справді?" Я нагадав їй, що ось тут, вийшовши з дому, вона дала мені м'яса й пива, і почув відповідь: "Не пам'ятаю".

— І не пам'ятаєте, як довели мене до сліз?— спитав я.

— Ні,— відказала вона і, хитнувши головою, одвела погляд убік.

Я таки вірив, що вона не пам'ятала й що їй було однаковісінько, і від цього я знову заплакав, у душі,— а це ж найпекучіші з усіх сліз.

— Ви повинні знати,— зауважила Естелла тоном великосвітської красуні, яка милостиво зволила просвітити моє неуцтво,— що я не маю серця, і це, можливо, пояснить вам, чому в мене така пам'ять.

Я промурмотів щось у тому дусі, що, мовляв, не можу в таке повірити. Що вона помиляється. Що вроди без серця не буває.

— О, та я, звісно, маю серце — в тому розумінні, що його можна пробити чи прострелити,— мовила далі Естелла,— і, звичайно, якби воно перестало битись, то й мене не стало б. Але ви розумієте, що я хочу сказати. Добрість, співчуття, жаль — усі ці дурниці для мене нічого не означають.

Але що це промайнуло в моїй уяві, поки вона стояла й уважно дивилась на мене? Щось таке, що я підмітив у міс Гевішем? Ні. Інколи в її жестах та міміці прохоплювалось дещо схоже на міс Гевішем, як то буває у дітей, що довший час живуть усамітнено з кимось дорослим: навіть вирісши, вони зберігають перейняту від нього якусь характерну рису, дарма що в усьому іншому між ними нема нічого спільного. Однак тут було щось таке, що до міс Гевішем, здається, не стосувалося. Я глянув ще раз на Естеллу, але, хоч вона все так само дивилась на мене, видиво зникло.

Що ж це було?

— Я серйозно кажу,— промовила Естелла не те, щоб насупившись (вона зовсім не стягувала брів), а просто потемнівши лицем.— Якщо ми маємо часто бачитись, краще б вам зразу це запам'ятати. Ні! — вона владно зупинила мене, коли я спробував розтулити рота.— Я нікому не дарувала своєї прихильності. Такими речами я не бавлюся.

За хвилину ми опинились у давно занедбаній броварні, і Естелла, показавши на галерею під дахом, де я бачив її першого дня, сказала, що пам'ятає, як була тоді там і дивилася вниз на мою перелякану постать. Коли я простежив поглядом за її білою рукою, у мене знов з'явилося те саме невиразне й незрозуміле відчуття. Я мимохіть здригнувся, і вона доторкнулась рукою до мого плеча. Видиво промайнуло й зникло.

То що ж це було?

— Що таке з вами? — спитала Естелла.— Ви знов злякалися?

— Я б і злякався, якби повірив у те, що ви оце сказали,— відповів я, переводячи розмову на інше.

— Отже, ви не повірили? Що ж,— я сказала, що мусила сказати.