Домбі і син - Сторінка 50

Я вмить утратив усякий апетит і не знаходив ні хвилини спокою до самого дня приїзду. Але й цей день не приніс мені полегкості,— навпаки, хвилювання ще й посилилось, і я став снувати довкола поштової станції на розі Вуд-стріт і Чіпсайду ще до того, як диліжанс від'їхав від "Синього Кабана". І хоч я чудово знав це, мені все одно здавалося, що я не маю права відходити від станції довше, як на п'ять хвилин. Ось у такому збентеженні я провів перші півгодини з чотирьох чи п'яти годин, які ще мав тут прождати, коли раптом мене перестрів Веммік.

— Добридень, містере Піп,— сказав він,— як ся маєте? Школи б я не подумав, що вас сюди може занести!

Я пояснив, що чекаю на одну людину, яка приїжджає диліжансом, і поцікавився, як там Замок і Старий.

— Обоє чудово,— відказав Веммік,— і особливо Старий, Він просто цвіте. Йому ось-ось мине вісімдесят два роки. Я збираюся його день народження відзначити салютом з вісімдесяти двох пострілів, якщо сусіди не запротестують та гармата витримає. Але це не лондонська розмова. А чи вгадаєте ви, куди я йду?

— До контори,— сказав я, бо він і справді простував у тому напрямку.

— Ви майже вгадали,— відказав Веммік.— Я йду до Ньюгейту. У нас саме на черзі справа про пограбування банку, то оце я дорогою кинув оком на місце дії, а тепер мушу перемовитися словом-другим з нашим клієнтом.

— Так це ваш клієнт вчинив злочин?— спитав я.

— Шо ви, боронь боже! — незвичайно сухо відповів Веммік.— Просто його в цьому обвинувачують. Кожен міг би опинитись на його місці. Так само могли б обвинуватити в цьому й вас, і мене.

— Але ж не обвинуватили,— зауважив я.

— Е, ви, містере Піп, я бачу, битий жак! — сказав Веммік, злегка тицяючи мені в груди пальцем.— А не хотіли б ви заглянути зі мною до Ньюгейту? Ви маєте вільний час?

Я мав стільки вільного часу, що його пропозиція була мені як знахідка, хоч вона й суперечила моєму намірові не спускати з ока поштову станцію. Пробурмотівши, що я тільки з'ясую, як у мене з часом, я пішов у контору станції й доти морочив голову котромусь конторникові, доки той не сказав мені, з якої саме хвилини можна сподіватись прибуття диліжанса — що я й без нього чудово знав. Потім я вернувся до містера Вемміка, глянув на годинника, начебто здивувався, що ще надто рано, і погодився піти з ним.

За кілька хвилин ми вже були в Ньюгейті і через вартівню, де на стінах поряд з правилами тюремного розпорядку висіло кілька пар кайданів, пройшли у внутрішній двір в'язниці. За тих часів цього роду установи були вельми занехаяні, і до перегину в протилежний бік, який спричинюють усілякі громадські зловживання і який сам по собі є найважчою й найтривалішою покарою за них, було ще далеко. Тож-бо злочинців тоді утримували й харчували не краще, ніж солдатів (уже не кажучи про посельців робітного дому), через що вони з цілком похвального жадання мати смачніший суп зрідка навіть підпалювали свої в'язниці. Коли Веммік привів мене, була саме година побачень, і по двору ходив рознощик з пивом, а в'язні з-поза ґрат купували те пиво і розмовляли з відвідувачами, і все тут було вкрай брудне, бридке, невлаштоване й гнітюче.

Мені спало на думку, що Веммік походжає тут, наче садівник у себе в садку. Першого разу я так подумав, коли він, побачивши новий пагін, що пробився за ніч, привітав його словами: "О, капітане Том! Ви теж тут? Оце так!", після чого докинув: "А то хто за баком — чи не Чорний Білл? Що це я не бачив вас цілих два місяці? Як же ви поживаєте?" А зупиняючись біля ґрат і уважно вислуховуючи, що йому, щоразу один на один, шепотіли стривожені клієнти (його поштова скринька при цьому була щільно закрита), він приглядався до них так, наче хотів упевнитись, чи як слід підросли вони від минулого разу, щоб розпуститися повним цвітом у день суду.

Він був дуже популярним серед цієї публіки, становлячи свого роду загальноприступний філіал Джеггерсової контори, хоча частинка величі його патрона передалась і йому, що зобов'язувало у стосунках з ним триматися в певних межах. Упізнавши того чи іншого клієнта, він вважав за цілком достатнє кивнути головою, обома руками дещо вільніше накласти капелюха на голову, а потім щільніше закрити свою поштову скриньку й устромити руки в кишені. Разів зо два сталась деяка загайка при стягуванні гонорару; містер Веммік тоді відсувався якомога далі від простягуваної йому недостатньої суми й казав:

— Шановний мій, це даремна розмова. Я тільки підлегла особа. Я не можу цього взяти. Торгуватися з підлеглою особою нема сенсу. Якщо для вас ця сума завелика, шановний, вам краще звернутись до іншого адвоката, їх, як ви знаєте, достатньо, і що не задовольняє одного, може цілком задовольнити іншого. Це я раджу вам, як підлегла особа. Не марнуйте часу на вмовляння. Навіщо? Кого тут ще ми маємо?

Так ми походжали Вемміковою теплицею, аж це він обернувся до мене й сказав:

— Зверніть увагу на чоловіка, якому я потиснув руку. Я б звернув увагу й без попередження, бо ж досі він ще ні з ким за руку не вітався.

Ледве він сказав ці слова, як до ґрат з того боку підійшов височенький тілистий чолов'яга (він і зараз стоїть у мене перед очима) у приношеній куртці оливкового кольору, з особливою якоюсь блідістю, що пригасила природний рум'янець на його обличчі, і з неспокійно метушливими очима. Піднісши руку до капелюха, покритого шаром лою, немов застиглою юшкою, він напівповагом, напівжартома віддав нам честь.

— Моє шанування, полковнику! — сказав Веммік.— Як ся маєте, полковнику?

— Добре, містере Веммік.

— Було зроблено все, що можна, полковнику, але речові докази виявилися занадто вагомі, навіть як на нас.

— Так, занадто вагомі, сер… Але мені то що!

— Безперечно, безперечно,— заспокійливо притакнув Веммік.— Вам, звичайно, що! — І, обернувшись до мене, додав:— Служив його величності. Скуштував пороху й викупився з військової служби.

Я зауважив: "Справді?", а погляд цього чоловіка зупинився на мені, майнув кудись наді мною, потім оббіг круг мене, і нарешті колишній вояка провів долонею по губах і засміявся.

— У понеділок, здається, все скінчиться, сер,— сказав він Веммікові.

— Можливо,— відказав мій проводар,— хоча наперед ніколи не відомо з певністю.

— Я радий нагоді побажати вам усього найкращого, містере Веммік,— сказав чоловік, простягаючи руку поміж ґратами.

— Дякую,— відказав Веммік, тиснучи йому руку.— Того самого й вам бажаю, полковнику.

— Якби те, що знайшли при мені, було непідробне, містере Веммік,— сказав чоловік, усе не випускаючи його руки,— я просив би вас, щоб ви ласкаво погодились прийняти ще одного персня на знак моєї вдячності за вашу увагу.

— Спасибі й за добрий намір,— відказав Веммік.— А до речі, ви ж були завзятий голубівник.— Чоловік підвів погляд до неба.— Я чув, що ви мали гарних турманів. То чи не могли б ви відрядити котрогось свого приятеля, щоб приніс мені парочку, якщо вам вони більше не потрібні?

— Буде зроблено, сер.

— То й чудово,— відказав Веммік,— а голубам я гарантую належний догляд. На все добре, полковнику. Бувайте!

Вони ще раз потисли один одному руки, а коли ми відійшли, Веммік сказав мені:

— Фальшивомонетник, незрівнянний майстер. Сьогодні буде підписано указ про виконання вироку, і в понеділок його, безперечно, стратять. Але пара голубів, що там не кажіть, усе-таки рухоме майно.

З цими словами він обернувся й кивнув своєму приреченому пагонові, а далі ще, поки ми проходили через двір, оглянувся туди-сюди, немов прикидаючи, ким би його можна було замінити.

Коли ми опинились у вартівні, при виході з в'язниці, я помітив, що наглядачі цінують думку мого опікуна не менше, ніж їхні піддоглядні.

— То як, містере Веммік,— озвавсь наглядач, що старанно замикав за нами внутрішні, обсаджені шпичаками двері вартівні, перше ніж відімкнути для нас такі самі зовнішні двері,— що збирається містер Джеггерс зробити з цим убивством в Уотереайді? Подасть його як ненавмисне чи якось інакше?

— А ви в нього й спитайте,— порадив Веммік.

— Ге, так у нього й спитаєш!— заперечив наглядач.

— Оце вони завжди такі, містере Піп,— обернувся до мене Веммік, розсуваючи отвір своєї поштової скриньки.— У мене, підлеглої особи, питають що завгодно,— а спробували б запитати що-небудь у патрона!

— А цей молодий джентльмен практику у вас відбуває чи, може, працює? — поцікавився наглядач, належно осміхнувшись на жарт містера Вемміка.

— Ось бачите, він знову за своє! — вигукнув Веммік.— Я ж казав вам. Ще на перше запитання не дістав відповіді, а вже й друге підкинув, і все підлеглій особі. Ну, припустімо, містер Піп одне з двох,— що з того?

— О, тоді він знає,— сказав наглядач, знов осміхнувшись,— що таке містер Джеггерс.

— Ич який! — скрикнув Веммік, жартома замахуючись на наглядача.— А коли мій патрон тут, ви ані пари з уст, як і оці ваші ключі. Випускайте нас швидше, старий лисе, а то я скажу, щоб він заклав на вас позов за незаконне ув'язнення.

Наглядач засміявся, розпрощався з нами і так і лишився стояти, сміючись, по той бік шпичастих дверей, поки ми спускалися сходинками на вулицю.

— Завважте, містере Піп,— повагом сказав Веммік, нахилившись до мого вуха та ще й узявши мене під руку задля більшої таємничості,— ось у цьому якраз і полягає велика мудрість містера Джеггерса, що він тримає себе так високо. І він повсякчас такий недосяжний. Оця його постійна недосяжність дорівнює лише його величезним здібностям. Із ним полковник не посмів би прощатись, і так само наглядач не наважився б розпитувати, як він думає повернути справу. А він поміж власною недосяжністю й ними ставить свого підлеглого, розумієте, і завдяки цьому прибирає до рук їхні й душу, й тіло.

Хитромудрість мого опікуна неабияк мене вразила, та й не вперше вже. І, як щиро казати, то я, власне,— теж не вперше вже — пожалкував, що мені не дістався опікун, наділений трохи меншими талантами.

Ми з містером Вемміком розлучилися при дверях контори на Літл-Брітен, де, як звичайно, гурт прохачів дожидав появи містера Джеггерса, і я повернувся на своє чергування біля поштової станції, маючи в запасі ще години зо три. І весь цей час мені не сходило з думки — як це дивно, що моє життя знову й знову стикається з тюрмою та злочином: уперше я спіткався з ними ще в дитинстві, зимового вечора на наших безлюдних болотах; потім вони двічі поставали переді мною як вицвілі, але до кінця не зниклі плями; а ось тепер вони потьмарювали й просвітлу мою годину.