Домбі і син - Сторінка 9

Після цього я потрапив у лабети забіяк — дев'яти цифр, які щовечора, здавалося, міняли свій вигляд, щоб їх важче було розпізнати. Але кінець кінцем я сяк-так навчився читати, писати й рахувати, хоча й дуже слабенько.

Одного вечора я сидів у кутку за коминком і натужно вимучував на грифельній дошці листа до Джо. Це було десь так через рік після тієї облави на болотах, бо збігло вже чимало часу і стояла зима, а землю скував мороз. Поставивши на коминку задля консультації абетку, я спромігся за годину-дві скомпонувати недоладними друкованими літерами ось таке послання:

"ЛюБи ДЖО Бажаю ТоБі здоровя МаЮ НадіЮ скоро теБе вчити ДЖО, ото в7 Буде чудовно як Я Буду підмастроМ у теБе ДЖО тві ПіП".

Ніякої такої особливої потреби я не мав спілкуватися з Джо листовно, оскільки він сидів поряд мене й ми були самі. Але я вручив йому свою листовну депешу (разом з дошкою), і він прийняв її, мов якесь диво ерудиції.

— Слухай, Піпе, друзяко! — вигукнув Джо, широко розкривши свої голубі очі.— Ти ж таким ученим зробився, що страх! Хіба не правда?

— Е, куди вже мені! — зітхнув я: кинувши оком на дошку в його руках, я побачив, які криві ті мої рядки.

— Хе, та осьо ж Д,— озвався Джо,— а це Ж, а це О, і такі красиві! І осьо знову Д, Ж, О — це ж ДЖО, Піпе!

Доти я ще ніколи не чув, щоб Джо прочитав уголос щось довше, як це коротеньке слівце, а останньої неділі, коли я в церкві випадково перевернув нашого молитовника догори ногами, Джо не відчув через це ніякісінької прикрості. Вирішивши тут-таки з'ясувати, чи не доведеться мені починати з самого початку науку Джо, я сказав:

— Та ти читай далі, Джо.

— Далі, кажеш, Піпе? — промовив Джо, повільно вдивляючись у моє послання.— Раз, два, три. Та тут три Д, і Ж, і О, і три Джо, виходить, Піпе!

Я нахилився над Джо і за допомогою вказівного пальця прочитав йому всього листа.

— Ну й дивовижа! — сказав Джо, коли я скінчив.— Ти такий вчений!

— А як ти напишеш "Гарджері", Джо? — спитав я скромно повчальним тоном.

— Ніяк не напишу,— відповів Джо.

— Але уяви, що ти таки візьмешся написати.

— Цього я ніяк не можу уявити,— сказав Джо,— Хоч я, до речі, читання дуже поважаю.

— Справді, Джо?

— Дуже! Дай мені,— мовив Джо,— добру книжку або добру газету й посади біля вогню — то нічого кращого мені й не треба. Боже ти мій,— провадив він далі, потерши коліна,— та коли набачиш Д, та Ж, та О, та скажеш: "Ось і ДЖО, Джо",— це ж таке цікаве читання стає!

З цього я зробив висновок, що освіта Джо так само, як і використання пари, перебуває ще в зародковій стадії. Розвиваючи далі цю тему, я спитав Джо:

— А ти хіба не ходив до школи, коли був таким маленьким, як я?

— Ні, Піпе.

— А чому не ходив?

— Знаєш, Піпе,— сказав Джо і, взявши коцюбу, — як завжди у хвилину задуми — почав повільно ворушити вуглини поміж нижніх ґраток коминка,— тут така річ. Мій батько, Піпе, любив випивати і, коли перебирав міру, немилосердно молотив мою матір. Щоправда, більш нікого він і не молотив,— окрім ще мене. Але мене вже він так завзято молотив, що йому треба було б молотом при горні так завзято махати. Тобі ясно, що я кажу, Піпе?

— Ясно, Джо.

— Отож через це ми з матір'ю кілька разів утікали від мого батька, мати наймалася на роботу й казала мені: "Джо, дитино,— отак вона казала,— тепер, слава богу, ти підеш учитися",— і віддавала мене до школи. Але мій батько був добрий у душі й не міг обходитись без нас. Тим-то він збирав ціле юрмище і зчиняв такий галас перед тою хатою, де ми селилися, що господарі вже й не раді були нам і віддавали нас йому в руки. І він приводив нас додому й знову молотив. І це, як ти, Піпе, розумієш,— казав Джо, задумливо ворушачи вуглини й дивлячись на мене,— дуже вадило моїй науці.

— Звісно, що вадило, бідний ти Джо.

— А проте, Піпе,— сказав Джо, у задумі торкаючись коцюбою ґраток,— коли як слід усе зважити, щоб нікому не на шкоду, то мій батько був добрий у душі, їй-бо, Піпе.

Я був з цим не згоден, але промовчав.

— Та хоч би там як,— провадив далі Джо,— хтось же мусить підтримувати вогонь під казанком, а то він і не закипить,— правда ж, Піпе?

Я був з цим згоден і так і сказав.

— Отож мій батько не заперечував, щоб я став працювати, і я й пішов учитись на коваля, це ж було й батькове ремесло, хоч він не надто себе ним обтяжував. Працював я таки вперто, можеш повірити, Піпе. З часом я вже міг і батька утримувати і таки утримував, поки його не побив грець. Я тоді мав намір у нього на нагробку написати, щоб кожен знав, що хоч він і був не без гріхів, та вік свій в добрості прожив.

Джо виголосив цей двовірш так старанно й гордовито, що я просто мусив запитати, чи не сам він його й придумав.

— Сам,— визнав Джо,— і без нічиєї помочі. Отак враз і придумав. Як ото вухналя одним ударом загнав. Я зроду-віку так не дивувався, як отоді — аж сам собі не вірив, далебі, що це я таке втяв. Тож, кажу, я мав намір, щоб цей напис вибили на нагробку, але на вірші треба коштів, як їх не вибивай — чи то великими літерами, чи малими, тим воно й не вигоріло. Грошей чимало на похорон пішло, а решта потрібна була для матері. Здоров'я у неї було поганеньке, геть зовсім нікудишнє. Недовго вона протрималась, бідолашна, як прийшла пора і їй упокоїтись.

Голубі очі Джо трохи відвологли, і він протер спершу одне око, тоді друге незручним і аж ніяк не відповідним для цієї мети знаряддям — балабухою на ручці коцюби.

— Тоді мені було так самотньо тут одинцем,— мовив далі Джо,— що я познайомився з твоєю сестрою. А твоя сестра, Піпе,— він рішуче глянув на мене, ніби загодя знав, що я з ним не погоджуся,— твоя сестра — жінка показна.

Я перевів погляд на вогонь, маючи певний сумнів щодо його слів.

— Хоч би що там думала про це рідня чи й чужі люди, твоя сестра, Піпе,— кожен склад з подальших слів Джо підсилював ударом коцюби об верхню перетинку в ґратках,— жін-ка по-каз-на!

Не придумавши нічого кращого, я тільки сказав:

— Я радий, що ти так думаєш, Джо.

— Я теж,— погодився зі мною Джо.— Я радий, що так думаю, Піпе. Що трохи шкіра червона чи там кістки де-не-де випинаються — чим це мені вадить?

Я слушно зауважив, що як йому це не вадить, то будь-кому іншому й поготів.

— Атож! — підтвердив Джо.— Правильно. Маєш слушність, друзяко! Коли я познайомився з твоєю сестрою, усі тільки й говорили, що вона виховує тебе власною рукою. І всі її за це похваляли, я так само. А щодо тебе,— мовив далі Джо, скривившись лицем, немов і справді перед ним постало щось украй відразливе,— то коли б ти, дорогий мій, побачив себе таким маленьким, і слабосильним, і жалюгідним, то просто сам себе став би зневажати!

Не зовсім поділяючи цю його думку, я зауважив:

— Та що там про мене балакати, Джо!

— Але я ось тоді забалакав, Піпе,— відказав він з невимушеною простотою, яка не могла не викликати симпатії.— Коли я освідчився твоїй сестрі, щоб як її воля, то й до вінця — це якщо вона згодна перебратись до мене у кузню,— я й сказав їй: "І бідолашне дитя бери з собою. Хай бог його благословить,— сказав я твоїй сестрі,— але в кузні й для нього місця стане".

Я розплакався і, обхопивши Джо за шию, почав просити вибачення, а він поклав коцюбу й теж обняв мене і сказав:

— Ми завше будемо найкращими друзями, ге ж, Піпе? Не плач, мій хлопчику!

Коли ми трохи заспокоїлися, Джо підсумував нашу розмову:

— Отож ти сам бачиш, Піпе, як усе склалося! Так воно й тягнеться. Коли ж ти візьмешся мене вчити, Піпе (а я наперед тобі кажу, що я страх який тупайло, просто страх), місіс Джо не повинна цього знати. Це треба буде робити, сказати б, нишком. А чому нишком — я тобі зараз поясню, Піпе.

Він знов узяв у руки коцюбу, без якої був наче зовсім безпорадний у своїх міркуваннях.

— Твоя сестра, Піпе, як урядниця.

— Урядниця? — я аж здригнувся, бо у мене промайнула неясна думка (і коли вже не критись, то й надія), що Джо взяв розлучення з моєю сестрою й віддав її за якого-небудь урядового лорда адміралтейства чи державного скарбника.

— Вона як урядниця,— повторив Джо.— Себто схильна урядувати над тобою і мною.

— А-а!

— І вона не буде в захваті, коли в домі з'являться вчені,— вів далі Джо,— тим паче коли цим вченим буду я, бо вона злякається, що я можу збунтуватися. Що я вчиню заколот, розумієш?

Я збирався знову щось запитати і вже почав був: "А чому?.." — та Джо стримав мене.

— Стривай-но. Я знаю, що ти хочеш сказати, Піпе, але стривай хвильку! Ніде правди діти, твоя сестра часом добре нам дошкуляє. І штурханами годує, і не дає ніякого просвітку. А коли її проймає шал, Піпе,— Джо знизив голос до шепоту й оглянувся на двері,— то, як по щирості казати, вона тоді чиста Кара божа.

Джо промовив перше з цих двох слів так, наче воно починалося з доброго десятка великих "К".

— Чому я досі не збунтувався? Ти це хотів спитати, Піпе, коли я не дав тобі договорити?

— Атож, Джо.

— Та бачиш,— сказав Джо, перекладаючи коцюбу в ліву руку, щоб правою помацати собі баки,— коли він вдавався до цього мирного жесту, так і жди від нього якоїсь несподіванки.— Бачиш, твоя сестра — розумаха. А так, розумаха.

— А що це таке? — спитав я, гадаючи, що він не знайдеться, як мені пояснити. Проте він, пильно дивлячись на вогонь, на мій подив, не забарився з відповіддю, яка була хоч і не посутня, зате достатня, щоб мене ошелешити:

— Таки розумаха,— сказав він. А коли нарешті відвів погляд убік і знов заходився мацати баки, додав: — Ну, а я розумом не дуже… І ще я тобі що скажу, друзяко,— це без усяких жартів, Піпе,— я-бо стільки надивився на свою нещасну матір та й на інших жінок — так же тяжко доводиться їм працювати, й не розгинатися з ранку до вечора, й серцем уболівати, й не мати спочинку до своєї смертної години, що тепер страх боюся, аби чим не скривдити жінки, нехай навіть мені й на гірше коли вийде. Я б волів, щоб воно тільки мені перепадало, Піпе, щоб не гуляв по тобі Лоскотун, друзяко,— нехай уже я один перетерплю. Але що вдієш, коли воно вже так склалося, Піпе,— ти просто не зважай на ці негаразди, та й годі.

Хоч який я був малюк тоді, а пам'ятаю, що саме від того дня почав ще захопленіше ставитись до Джо. Ми з ним як були рівні, так і лишились, але після того я не раз, бувало, коли сидів і думав про Джо, відчував, що в душі у мене наростає особливо ніжне почуття до нього.

— Та що там не кажи,— промовив Джо, зводячись підкласти вугілля у вогонь,— а її ще нема, хоч на годиннику вже скоро восьма! Не дай боже, конячка дядька Памблечука ногу підверне на слизькому та впаде!

Місіс Джо у базарні дні їздила часом з дядьком Памблечуком на ринок, допомагаючи йому жіночою порадою скупитися з усяким харчем, оскільки він, старий парубок, не довіряв цього своїй економці.