Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 17

Один лише Санчо Панса брав за щиру правду все те, що його пан торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що. Хіба тільки сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення і такої принцеси. От посуваються вони так уперед, ті говорять, а ті слухають, аж бачать — з яруги міжгірної пастухи виходять, душ двадцять, усі в чорних кожухах, а на головах вінки (як ізблизились, видко стало, що з тисового та кипарисового віття). Шестеро мари несуть, квіттям та зеленощами розмаїтими рясно умаєні. Постерігши їх, один козопас сказав:

— Он бачите, то вже несуть тіло Хризостомове. Він же заповідав, щоб його на обніжжі он тої гори поховано. [74]

Тут усі подорожани придали ходи і надоспіли якраз у ту пору, коли носії опустили мари додолу, а четверо пастухів узяли гострі чекани й заходились копати могилу попід твердою кам'яною скелею.

Повітавшися чемненько з погребовими, Дон Кіхот та його супутники підійшли до мар і стали розглядати покійника. Він лежав у вбранні своєму пастушому, весь засипаний квітами; років мав не більше як тридцять, і знати навіть по мертвому, був за життя вродливим і показним юнаком. Округ нього лежали в труні якісь книжки та папери, чи то в сувоях, чи розгорнуті. І ті, що дивились на нього, і ті, що яму копали,— усі, хто тут був, поринули в благоговійне мовчання. Аж ось один із тих, що несли мари, озвався до другого:

— Подивись гарненько, Амбросіо, чи це те місце, що казав Хризо-стом, раз ти вже хочеш усе достеменно так зробити, як він у тестаменті списав.

— Оце ж воно і є,— відказав Амбросіо.— На цьому самому місці мій нещасливий друг не раз оповідав мені про свою недолю. Саме тут, за його словами, він уперше побачив ту смертельну ненавидницю роду людського, вперше освідчив їй свої щирі й вірні почуття і тут же дізнав од Марсели останньої зневаги і наруги, що й примусило його дати кінець трагедії цього мізерного життя. І ось на згадку про всі ті злигодні заповідав він покласти його в лоно вічного забуття саме тут.

І, обернувшись до Дон Кіхота й інших подорожніх, провадив далі:

— Се тіло, панове, що ви зорите на нього жалісним оком, було вита-лищем душі, прещедро обдарованої небом. Се тіло Хризостома, що був незрівнянний на розум, безподібний на чемність, неперевершений у щирості, бездоганний у дружбі, щедровитий без міри, гордий без пишності, веселий без смішкування, перший у всьому хорошому і єдиний у своїй лихій долі...

Він любив — ним згордували, Він кохав — дознав презирства.

Він благав хижу звірюку, він намагався розчулити мармурову статую. Гнався за вітром, волав у пустелі, служив самій невдячності і в нагороду за все став здобиччю смерті в розповні віку, що його вкоротила жорстока пастушка, яку він хотів унесмертельнити, щоб вона вічно жила в пам'яті людській; могли б нам те всі оці рукописи посвідчити,.якби він не велів мені повкидати їх у вогонь після того як ми його останки в землю зариємо.

— Як ви так зробите,— зауважив Вівальдо,— то появите ще більше жорстокості й суворості, ніж сам їхній господар: не честь і не подоба чинити чиюсь останню волю, як вона суперечить здоровому розуму. Не гаразд удіяв би і сам Цезар Август, якби дозволив те зробити, чого вимагав у своїм заповіті божественний мантуанець. Тим-то, пане Амбросіо, віддайте землі тіло друга вашого, та не пускайте в непам'ять його писання, не виконуйте нерозважно того, що він заповів із розпуки. Ні, збережіть тим творам життя, щоб ніколи не забулась безсердечність Марселина, щоб була вона пересторогою на всі потомні часи, аби ніхто більше не поривався до таких безодень. І я, і всі, що зі мною прибули, [75] знаємо вже історію вашого друга, що загинув із кохання та з відчаю, знаємо приязнь вашу до нього і обставини його смерті та що він, умираючи, заповів. З ції сумної повісті всякому розумно, яка немилосердна та Марсела, як щиро кохав її Хризостом, як вірно ви любили свого товариша і яка нещасна доля тих спобігає, хто на одчай душі пускається по стежці, що вказує їм шалене кохання. Зночі ми почули про смерть Хризостома і про те, де його ховатимуть; не так із цікавості, як із спочуття звернули ми з прямого нашого шляху, щоб на власні очі те побачити, про що переказ гіркого нам завдав усім жалю. Аби ті наші жалощі і спочуття наше щиросерде без нагороди не лишились, благаємо тебе, розсудливий Амбросіо, принаймні я тебе сам від себе прошу — не пали цих рукописів, дозволь мені взяти деякі.

Не чекаючи на відповідь, Вівальдо простягнув руку і взяв кілька аркушів, що ближче до нього лежали; тоді Амбросіо сказав:

— З поваги до вас, пане, я дозволяю вам зберегти ті аркуші, що ви вже взяли, та не думайте, що я не спалю решти — то була б марна сподіванка.

Вівальдові кортіло швидше дізнатись, що в тих паперах було; розгорнувши один рукопис, він прочитав заголовок: "Пісня відчаю". Амбросіо глянув і сказав:

— Це останній твір мого нещасливого друга. Як хочете побачити, до якої скрути довело його кохання, почитайте цю пісню вголос: ще маємо час, поки могилу викопають.

— З дорогою душею,— погодився Вівальдо.

Тут усі присутні, зрушені єдиним бажанням, обступили його, і він зачав голосно та виразно.

РОЗДІЛ XIV,

де наводяться розпачливі вірші небіжчика пастуха та оповідається про деякі неспогадані події

ПІСНЯ ХРИЗОСТОМА

Жорстока, невблаганна і запекла!

Як хочеш ти, щоб відали мільйони,

Яка ти неприступна й гордовита,

— Дістану я з глибин огненних пекла

Розпачливі, відчайні, тужні тони,

Щоб голос мій журбою був повитий,

І щоб усьому світові явити

Твою нещадність у любовнім герці,

Я винайду нечувані ще звуки,

Вмішавши в них скривавлені від муки

Шматки мого розтерзаного серця.

Так слухай же, кохана, слухай пильно

Не ніжний спів, а стогін, що свавільно

Встає з грудей, бентежить серце хворе,

Не даючи й на мить заснути лиху,

Мені на втіху, а тобі на горе. [76]

Левиний рик, страшне виття гієни,

Шипіння кровожерливого змія,

Звіриний крик жахливої потвори,

Вороній грай, зловісний, навіжений,

Гудіння ошалілого борвія,

Що на морях здіймає хвилі-гори,

Злий рев бика, якого пікадори

Списами змордували на арені,

Тужливий туркіт горлиці-вдовиці,

Пугукання сови, лихої птиці,

Несвітський лемент грішників в геєні,

— Всі звуки в себе увібрати мушу

Г вилити із ними скорбну душу,

Усі чуття вміщаючи в одному,

Бо дух, що неприкаянно страждає,

Себе являє в виразі новому.

Куди ж полинуть тії скарги-співи?

Не вчують їх ні жовті піски Тахо,

Ні Бетіса зеленії діброви;

Лунатиме їх відгомін журливий

Між грізних скель, у прірвах, повних жаху,

Померлих уст живе несучи слово;

Чи в темних нетрях, де лиш звірів схови,

Де ще нога людини не ступала,

Куди проміння сонця не сягає,

Чи у пустелі, у Лівійськім краї,

Де стрінеш тільки гада та шакала...

Луна мій жаль просторами розносить

І скрізь гіркі докори розголосить

Твоїй неперевершеній гордині;

Про мій талан нечувано жорстокий

Весь світ широкий буде знати нині.

Зневага убиває; підозріння,-

Правдиве чи фальшиве,— серце крушить;

Терзають душу ревнощі гризучі;

Розлука геть виснажує терпіння;

Страх забуття усі надії рушить;

В одно з'єднавшись, сили ці могучі

Ведуть назустріч смерті неминучій.

А я живу — о небувале диво! —

Зневажений, розлучений, забутий,

Від певності підозр огнисто лютий

І все ж таки закоханий ревниво!

Я зношу радо муки ці тяжкії,

Не бачачи і променя надії,

Не боячись безоднього відчаю,

І навіть, щоб поглибити страждання,

Всі сподівання гордо відкидаю.

Чи можна одночасно сподіватись

І зневірятись, і чи це розумно,

Як для зневіри певні є причини?

Чи можу я надією втішатись,

На зраду очі закривать бездумно,

Як в рани серця світло правди рине?

Та хто ж відчаю двері не відчине,

Упевнившись, що зрадила кохана,

Побачивши, що сумнів той проклятий

Став правдою — бодай її не знати! — [77]

А з правди уродилася омана.

0 ревносте, губителько любові,

Вклади кинджал у руку бідакові,

Сплети мені мотузку, гордування!

Хоч і жорстока ваша перемога,

Лиш так спромога погасить страждання.

Так, я помру; нічого не загубить

У смерті той, кому життя не миле;

Це не пуста у мене забаганка.

Та я скажу: блаженний той, хто любить,

1 вільний той, чия душа зболіла

— Амура всескоряючого бранка.

І ще скажу, що та моя тиранка

Усе ж прекрасна тілом і душею,

Що сам я винен, що вона гордлива

І що Амура сила справедлива

Всевладно править небом і землею.

Свідомий цього, зашморгом безжальним

Край покладу я дням своїм печальним.

— Щоб не страждати більше від безстрастя,

Пущу на волю вітру тіло й душу,

Уже байдужу до принади щастя.

А ти, чия неправність непоправна

Мені дає на самогубство право,

Поглянь на серце, вражене тобою:

Воно тобі покаже ясно й явно,

Що, змучене і зранене криваво,

Воно вмирає з радістю палкою.

Ні, не порушу я твого спокою,

Не хочу я, щоб мій загин дочасний

В тобі збудив тривогу чи задуму,

Щоб потьмарили чорні хмари суму

Очей коханих небозвід прекрасний.

Коли почуєш про мою кончину,

Ти смійся безтурботно в ту хвилину,

Немов тобі ця вістка найлюбіша.

Та, мабуть, зайва ця моя порада:

Ти справді рада, щоб я вмер скоріше.

Хай вийдуть із жахних глибин Аїда

І Тантал, вічно спраглий, невситимий,

І той Сізіф із каменем важенним,

І з бочкою своєю Данаїди,

І Тітій з коршаками навісними,

І Іксіон на колесі вогненнім...

Нехай своїм стражданням невтоленним

Мене напоять і в піснях жалобу

(Коли ця шана подобає грішним),

І жаль свій виллють із плачем невтішним

Над тілом, не спорядженим до гробу.

Хай Цербер, що вартує пекла двері,

А з ним усі почвари і химери

Підхоплять тужні співи погребові

Над тим, хто самохіть цей світ покинув,

Хто радо згинув жертвою любові.

О пісне жалю, я прошу востаннє,

Не говори про муки та страждання;

Повір, що їй, моїй жорстокій милій,

Приємне те, що сталося зі мною,

Й не будь сумною на моїй могилі. [78]

Хризостомова пісня припала до вподоби всім слухачам, тільки той, хто проказував її, зауважив, що вона ніби суперечить тому, що він чув про Марселину скромність і честивість: адже Хризостом ревнує її, підозріває, нарікає на розлуку, і все те наводить на дівчину тінь, неславить її чесне ім'я. На те Амбросіо, якому небіжчик сповіряв усі найпотаємніші свої думи, відповів так:

— Щоб вас, пане, ції сумніви більше не бентежили, знайте, що цю свою пісню склав наш бездольник, будучи далеко від Марсели; віддалився ж він од неї по своїй вольній волі, щоб побачити, чи та розлука поширить на нього свій звичайний закон, але закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить, і от і Хризостом карався уявними ревнощами й терзався гаданими підозрами так, ніби все те існувало насправді.