Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 29

Тоді велів Санчові підняти шолома, а той, узявши його в руки, сказав:

— Добряча мідниця, бігме, що варта цілу восьмаку і ні копія менше.

Та й подав мідницю панові, а той вложив її собі на голову і почав туди-сюди перевертати, шукаючи, де ж у тому нібито шоломі защіпка нижня, та так і не знайшовши її, сказав:

— У того бусурмена, що йому на міру сей преславний шолом скували, мусила бути здоровенна голова; але найгірше те, що спідньої частини бракує.

Як почув Санчо, що пан ту мідницю шоломом величає, почав його сміх розбирати, однак же згадав він недавнє гнівання рицареве і перемігся.

— А чому се ти, Санчо, смієшся? — спитав Дон Кіхот.

— Тому сміюся,— відповів джура,— що думаю, яка здоровенна гиря була в того бісурменця, що носив цього шолома, який кап-у-кап похожий на мідницю до гоління.

— А знаєш, Санчо, я, здається, догадався, в чому тут річ. Цей славетний заворожений шолом потрапив, мабуть, якимось дивним випадком у руки невігласа, що не міг знати й скласти йому ціни: от він побачив, що то щире злото, та й переплавив знетямки одну половину, щоб поживитись, а з другої зладив оцю штуку, що нагадує тобі голярську мідницю. Та як би воно там не було, я знаю, що се таке, і байдуже мені до тії метаморфози: у першому ж селищі, де кузню знайдемо, я його перекую і знов такого матиму шолома, що не переважить його і навіть не зрівняється з ним шолом, змайстрований колись богом ковальства для бога війни. А тим часом носитиму його і так, бо щось усе-таки ліпше, як нічого; принаймні од каміння буде мені добра затула.

— Авжеж,— сказав Санчо,— аби тільки те каміння не з швигалок летіло, як ото в битві двох військ, де вашій милості зуби поблагословили і розбили бляшанку з тим свяченим бальзамом, що через нього я всі печінки виблював.

— Не дуже я тією втратою журюся,— відповів Дон Кіхот,— тобі ж, Санчо, відомо, що я його рецепт у пам'яті тримаю.

— Дався він у помку і мені,— сказав Санчо,— та зроду його не зготую й не покуштую, бо то була б моя остання година. Та й не думаю, [118] щоб він мені коли знадобився, бо я вже тих ран з усієї моці стерегтимусь, щоб їх нікому не завдавати й ні од кого не діставати. Хіба що на ковдрі ще доведеться коли погойдатись, бо од того лиха нема способу вберегтись; тут уже тільки вбери голову межи плечі, заплющ очі та й не диш — здайся у всьому на долю й на ковдру.

— Недобрий же з тебе християнин, Санчо,— сказав йому Дон Кіхот, почувши ті слова,— що ти довіку не можеш забути вчиненої тобі кривди. Знай же, що благородні й великодушні серця не звертають уваги на такі марниці. Чи тебе на ногу охромили, чи ребро тобі зламали, чи голову провалили, що ти не можеш забути тих жартів? Бо річ цілком певна, що то були собі жарти й смішки, а якби я вважав, що то поважна справа, я повернувся б туди і, мстячи за тебе, накоїв би більше лиха, ніж греки за вкрадену Гелену. Правда, якби та Гелена жила тепер, або моя Дульсінея жила тоді, то спартанська цариця не славилась би так своєю вродою.

По сім слові зітхнув так тяжко, що теє зітхання аж у хмари вдарило.

— Ну, нехай уже будуть смішки, коли за них не можна оддячити всправжки,— сказав Санчо.— Та я добре знаю, що було всмішки, а що всправжки, і воно мені довіку не зітреться ні з пам'яті, ні з хребтини. Та годі вже про те, скажіть краще, ваша милость, що маємо робити з тим яблукуватим конем чи, по-мойому, сивим ослом, котрого одбіг той вражий Лаврін, що ваша милость його з сідла вибила. Він же, бачите, взяв ноги на плечі та й накивав п'ятами, то навряд чи по нього вже вернеться. А сивий хоч куди, не взяв його враг!

— Нема в мене такого звичаю — грабувати переможених,— сказав Дон Кіхот,— бо в рицарстві не заведено забирати їм коня і пускати пішо, хіба що під самим переможцем кінь у бою загине, тоді можна взяти собі під верх коня переможеного, як законну воєнну здобич. Отож, Санчо, не чіпай сього коня чи, по-твойому, осла: як побачить господар, що ми поїхали, то певне вернеться за ним.

— А мені ж Господи як хотілось його взяти,— зітхнув Санчо,— або хоч на свого поміняти, бо в мене таки гірший... Та що ж, коли закони рицарські такі строгі, що й осла зміняти не вільно. Цікаво, чи можна упряж мінька забрати?

— Про сю річ у мене немає цілковитої певності,— відповів Дон Кіхот,— і в такому сумнівному випадку (поки не довідаюсь гаразд) дозволяю тобі змінити упряж, якщо справді припала пильна потреба.

— Ой, пильна, пильна,— сказав Санчо,— пильніше вже нікуди, хоч би й для мене самого.

І, діставши формальний дозвіл, тут же перевів mutatiocaparum* так свого ослика вичепурив, що любо-мило дивитися. Тоді під'їли трохи, споживши решту харчі, що з обозного мула добули, і напились води з потоку, намагаючись не дивитись на ті зненавиджені ступарі валюшні, що такого нагнали на них холоду.

* Переміна мантій (латин.).

Заспокоївшись отак трохи й навіть повеселівши, посідали верхи й поїхали навмання, наслідуючи мандрованих рицарів, які звичайно ніколи не вибирали певної дороги. Росинант вів їх, куди знав: під його волю [119] нахилявся і пан його, і Санчів осел, що завше слідкував за ним слідком у повній згоді і злагоді. Таким чином виїхали вони знов на битий шлях і пустились ним на галай-балай, без певної мети. їдуть собі та й їдуть, коли це Санчо обізвався до свого пана:

— Чи не дозволили б ви мені, пане, розмовитися трохи з вашою ми-лостю? А то відколи ви на мене тяжку мовчальницьку покуту накинули, п'ять чи шість думок пропали в моєму нутрі намарне, а це ще одна на язиці крутиться, то не хотілось би, щоб і вона змарнувалась.

— Гаразд, говори вже,— погодився Дон Кіхот,— але будь короток у слові, бо довга річ не смакує.

— Отеє я думаю, пане,— почав Санчо,— всі оці дні думаю, що як то мало користі й зиску з пригод, що їх ваша милость шукає по всяких нетрищах та по розстанях дорожних. Хоч які ви страшні вої воюєте, хоч яких ворогів побиваєте, а ніхто ж то не бачить і не знає, так воно все і зостанеться, мовчанням замуроване, всупереч тому, чого ваша милость хотіла і чого заслужила. Отож, мені здається, краще було б (хоч вам воно, пане, видніше) стати на службу до якогось імператоря чи ще якого великого можновладця, котрий войну провадить; на тій службі ваша милость могла б появити сповна всі достойності власної персони, силу свою велику і розум високий. Побачив би теє вельможний володар, якому ми служимо, та й мусив би хоч-не-хоч нагородити нас по заслузі, і певно, що знайшовся б письмак такий, котрий списав би про вічну пам'ятку подвиги вашої милості, про свої я мовчу, бо сказано, які вже там подвиги у джури; та як і вони у лицарських книгах описуються, то й мої вчинки, думаю, не повинні лишитись між рядками.

— Незле мовиш, Санчо,— сказав тоді Дон Кіхот,— але поки дійде до того діло, треба ще світами поблукати, пригод пошукати, щоб то пробу видержати і неабиякими вчинками імені й слави дослужитись. Отоді ще перш ніж об'явиться такий рицар при дворі якогось монарха, всяке його по ділах величних знатиме: заледве в'їде до міської брами, як дітвора вже за ним ув'яжеться і вчепиться та знай гукатиме, що се, мовляв, Рицар Сонця, чи там Змії, чи ще якої емблеми, що під її знаком він вершив свої голосні подвиги; се той, казатимуть, що подолав у герці потужного велетня Брокабруна, се той, що зняв чари з персидського великого мамелюка, якого перед дев'ятьма віками були зачарували... Отак із уст в уста летітиме пбчутка про славні його діла, а на той гамір дитячий і говір людський підійде сам король до вікна свого королівського палацу, побачить того рицаря і впізнає його по збруї чи по девізу на щиті та й покликне на свої прибічники: "Гей ви, рицарі мої вірнії, всі, що єсте при дворі, виходьте зустрічати цвіт і окрасу лицарства, що нині до нас прибуває!" І на той поклик повиходять усі, а сам король зійде на половину сходів, обійме того рицаря і зложить йому на обличчі поцілунок миру, а тоді візьме за руку та й поведе до'по-кою королеви, що вже чекатиме там на нього з донькою своєю королівською, такою гарною та гожою панянкою, що в усьому світі хрещеному навряд чи другу таку знайдеш. І станеться так неодмінно, що рицар скине оком на неї, а вона на нього, і обоє здадуться одне одному не земними створіннями, а якимись божественними істотами, і не зчуються, як попадуть і заплутаються в нерозривні й нерозв'язні тенета любовні, і з тривогою в серці будуть думати-гадати, як би освідчити навзаєм свої томливі почуття. Потім рицаря одведуть, нема що казати, в якийся розкішно вбраний покій палацовий, знімуть з нього збрую бойову і одягнуть натомість у пишну шарлатну мантію: і в броні ж він гарний був, а в тій мантії та жупані ще кращий стане. Ввечері сяде він до трапези з королем, королевою та прекрасною принцесою і не зводитиме з неї очей, зиркатиме крадькома на вродливицю, а вона так само обережно на нього, бо то, вважай добре, буде панянка скромна і честива. Як же приберуть зі столу, у двері світлиці вступить раптом бридкий низенький карлик і з ним уродлива дама двірська, і та дама завдасть усім гостям якесь хитромудре завдання, вигадане певним старожитним чарівником: хто, мовляв, його виконає, той буде проголошений найліпшим рицарем у світі. І звелить король усім присутнім на той спиток стати, і ніхто тієї справи не зуміє й не докаже, тільки рицар-прибулець видержить ту пробу на честь собі і славу, чим непомалу врадує принцесу: не дарма ж, подумає вона, знесла я мислі до такого високого духа. Ще ж як на те король чи, може, князь або ще там який володар провадить криваву війну з іншим якимось потужником і, прогостювавши кілька днів у нього при дворі, той рицар попросить у нього дозволу послужити йому в тій потребі; король з дорогою душею вволить його прохання, а рицар шанобливо поцілує йому руку на ту ласку і тої ж ночі попрощається з облюбленицею своєю принцесою через садові грати, бо в той сад її покій вікнами виходить і вони вже не раз так перемовлялись удвох з відома і з помоги двірської панянки, принцесиної подруги й повірниці. Він зітхатиме тяженько, вона зомліє, панянка принесе їй води і, про честь своєї пані дбаючи, бідкатиметься, що скоро світ буде, так щоб їх буває хто не застав. Врешті принцеса відчутиться, опам'ятається і подасть через грати білії руки, а рицар поцілує їх тисячу разів і омиє гарячими слізьми.