Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 52

І те все завдячують рицарі мудрості й сприту чарівників, котрі за них дбають. Тим-то, друже Санчо, й не дивно мені, що ти за такий короткий час обернувся: то якийсь мудрий характерник, як я вже казав, на крилах тебе переніс, що ти й не зчувся.

— Схоже на те,— сказав Санчо,— бо Росинант, їй же Богу, так чвалав, так вибрикував, немов циганський осел із живим сріблом в ушах!

— Що там живе срібло! — підхопив Дон Кіхот.— Певне, сидів у ньому цілий легіон чортів, а то такеє кодло, що носиться й інших носить скільки само хоче, не знаючи впину і втоми. Та годі вже про се; скажи краще, як, на твою думку, я маю чинити: володарка моя Дульсінея кличе мене до себе, і я, здавалося б, повинен виконати сей її наказ, проте обіцянка, що я дав принцесі, котра їде з нами, унеможливлює наразі його виконання — рицарський закон велить мені справдити передовсім дане слово, а тоді вже про власні втіхи думати. З одного боку мене пориває нестримне бажання побачитися з володаркою моєю, з другого боку запалює і надихає дана обітниця і слава, яку мені заповідає се передузяття. Я так гадаю: треба мені їхати якнайшвидше й знайти того велетня; як же відрубаю йому голову і приверну принцесі її законне царство, то, не гаючи і хвилі малої, полину до сонцесяйної вроди, котра озорює всі мої чуття, і подам їй такі докази на своє виправдання, [196] що вона не гніватиметься за той загай і за ту забару, від яких лише збільшиться її слава й хвала: адже все, чого я в сім житті добув, добуваю і добуду силою зброї моєї,— все я завдячую її великій до мене прихильності і моїй несхибній супроти неї вірності.

— Гай-гай! — вигукнув Санчо.— У вашої милості немає, певне, третьої клепки в голові! Невже ви таки, пане, й справді думаєте мандрувати на край світу отак пусто-дурно і випустити з рук таку багату й вельможну відданицю, що за нею таке віно можна взять — ціле царство! А я ж чув, що теє царство має понад двадцять тисяч миль кружи-ні, більше буде, ніж Португалія й Кастілія заразом, і є в ньому геть-чисто все, чого душа людська бажає... Мовчіть уже краще, прости Господи, соромтесь отаке говорити: ось послухайте мене та женіться мерщій у першому селі, де священика знайдете, а ні — то наш сеньйор ліценціат ізв'яже вам любісінько руки... Я ж таки вже на світі пожив, можу поради давати, а ся порада вам он як пристала. Краще синиця в жмені, чим журавель у небі; не шукай біди — щастя само тебе знайде.

— Слухай, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— коли ти на те лише радиш одружитися, аби, велетня вбивши, я зразу став королем і мав спромогу нагородити тебе чим обіцяв, то чиню тобі відомо, що й без одруження легко можу бажання твоє вволити: перше ніж до бою стати, вимовлю тобі, що в разі перемоги дістану частину царства, навіть у зв'язок мал-женський не вступаючи, з правом передати її, кому захочу; а коли мені ту частину дадуть, то кому ж я маю її передати, як не тобі?

— Та вже ж не кому,— погодився Санчо.— Тільки нехай ваша ми-лость займає займанщину уз саме море: як несподобне мені буде там житов'я, то посаджу враз чорних своїх підданців на кораблі та й гайда — я вже казав, що з ними робити гадаю. А до панії моєї Дульсінеї вашій милості зараз нема чого їхати, се правда: краще рушайте на того велетня, забийте його та й ділові кінець, а од того діла, так мені здається, буде нам і слава велика, і користь немала.

— Згоден, Санчо,— промовив Дон Кіхот.— Правда твоя, я так і зроблю, як ти мені радиш, не поїду до Дульсінеї, поїду з сією принцесою. Тільки гляди, не кажи нікому, навіть і супутникам нашим, про що ми тут із тобою міркували й розправляли, бо Дульсінея — панна скромна і стримана, не хоче, щоб усі знали, що вона має на мислі, тим-то не годиться мені, чи комусь іншому, до мене причетному, таких речей розголошувати.

— Коли так,— сказав Санчо,— то навіщо ви, пане, посилаєте всіх переможених правицею вашої милості на поклін до панії моєї Дульсінеї? Адже цим ви немов розписуєтесь, що ви її любите, що вона ваша кохана! Ви ж їм наказуєте, аби вони впадали перед нею на коліна й говорили, що то з вашої волі оддають їй шану — то як же ви хочете, щоб од людей приховалось, що в вас, обох, на серці?

— Який же ти, Санчо, глупак, який простак! — вигукнув Дон Кіхот.— Хіба ти не розумієш, що се робиться для звеличення її і про-слави? Знай же, що за нашими рицарськими поняттями то для дами велика честь, коли в неї є багато мандрованих рицарів, що служать їй вірно, не сягаючи думкою далі того служіння, тільки за те, що вона є вона, [197] і не жадають за свою велику любов жодної нагороди, аби тільки вона мала їх за своїх рицарів.

— Такою любов'ю,— зауважив Санчо,— треба любити Господа нашого Ісуса Христа, як панотець у казані каже: заради його самого, а не з надії на славу, не з страху покари. Отак же і я хотів би любити і служити йому, скільки моги моєї.

— Не взяв же тебе враг! — здивувався Дон Кіхот.— Хлоп хлопом, а часом щось таке розумне скаже, мовби по всяких школах учився.

— А я ж, пане, далебі що й читати не вмію,— одказав Санчо. Тут майстер Ніколас гукнув до них, щоб заждали трохи — набрели

саме на криницю, так попити б, чи що. Дон Кіхот припинив коня на превелику втіху Санчові, що набрехався вже донесхочу і потерпав дуже, щоб пан не зловив його, буває, на слові: хоч і знав, що та Дульсінея — то проста собі дівка з Тобоса, та зроду її у вічі не бачив. Карденіо тим часом устиг уже перевдягтися в те вбрання, що було на Доротеї, як вони її надибали: куди не .кинь, воно було все-таки краще за ті лахмани, що зняв із себе. Всі посідали коло криниці і покріпились так-сяк тим припасом, що парох із заїзду прихопив, а то були таки добре зголодніли.

Сидять собі, аж хлопець якийсь дорогою іде; пристав трохи, приглянувся спильна, що воно за люди коло криниці, а тоді підбіг до Дон Кіхота, припав йому до колін і так же жалібно заплакав, приговорюючи:

— Ой, паночку ж мій любий! Чи ви мене впізнали, чи не впізнали? Придивіться-бо до мене, це я, Андрес, той самий хлопець, що ваша милость його од дуба оногди одв'язала!

Дон Кіхот упізнав хлопця, взяв його за руку і, звертаючись до всіх присутніх, промовив:

— Аби вашим милостям стало ясно, яку вагу має на сім світі ман-дроване рицарство, що розбиває в ньому всяку кривду і неправду, чинену злими та напасливими людьми, хай відають ваші милості, що недавніми днями, їдучи мимоїздом поуз ліс, почув я крик якийсь і лемент прежалібний, наче кого там катовано чи мордовано. Пильнуючи своєї повинності, я подався туди, звідки, як мені здалося, долинали тії жаліснії зойки: бачу, аж до дуба хлопець прив'язаний, оцей самий, що перед вами нині стоїть; я рад тому душею, бо такий свідок не дасть мені брехати. Стоїть, кажу, прив'язаний до дуба, і сорочка йому задублена, а коло нього хлоп якийсь (господар його, як я дізнався згодом), віжками бідолаху шмагає. Як я теє побачив, зразу спитав, за що він його так немилосердно катує. Мугир мені одказав, що то його наймитчук, а б'є він його за те, що діла не глядить — не з недорозуму, мовляв, а з недбальства. Тут озвався до мене хлопець: "Пане,— каже,— він за те мене лупцює, що я плати своєї допоминаюсь". Господар почав виправдуватись і викручуватись; я його вислухав, однак віри йому не дав: сказав, щоб одв'язав хлопця, забрав із собою і заплатив — під присягою все, що винен, до останнього реала, ще й з дорогою душею. Правду я кажу, синку Андресику? Ти ж сам бачив, як владно я поставив ту вимогу і як покірно він обіцяв зробити все, що я велів йому, загадав і наказав. Одповідай же, не бійся нікого й нічого, розкажи цьому [198] панству все, як воно діялось, аби всім було видно ясно й очевисто, яка то користь є на світі од подорожнього мандрованого рицарства.

— Що ваша милость розказала,— одповів хлопець,— то все щира правда, тільки скінчилося те все не так,, як ви, пане, собі гадаєте, а зовсім навпаки.

— Як то навпаки? — спитав Дон Кіхот.— Хіба ж тобі не заплатив господар?

— Мало того, що не заплатив,— одказав хлопець,— а скоро ви, пане, з лісу виїхали, і ми зосталися самі, знов прив'язав мене до того самого дуба і такої дав хлости, що всю шкуру з мене спустив, як із святого Бартоломея. Ще й при кожному вдарі таке примовляв, так глузував та шкилював із вашої милості, що якби не боліло, то я й сам сміявся б. Та що там! Такого мені доклав воза лихий мій господар, що мусив я аж до сього часу в шпиталі вилежуватись. А то все, пане, через вас: щоб ви їхали були своєю путею, не мішалися в чужі справи та не лізли, куди вас не просять, господар був би всипав мені який десяток чи два та одв'язав би і заплатив усе, що слід. А то ви накрили його мокрим рядном, наговорили сім міхів горіхів, от він і розсердився, а що не міг на вас того серця зігнати, то воно все на мені окошилося, що вже, мабуть, до кінця віку з мене пуття не буде.

— Це все через те,— сказав Дон Кіхот,— що я поїхав не дочекавшись, поки він тобі заплатить. З довголітнього досвіду я мусив би добре знати, що ниці люди не дотримують слова, коли їм воно невигідно. Та ти ж пам'ятаєш, Андресе, я присягнув тоді, що як він не заплатить, то я все одно знайду його — і в китовому череві од мене не сховається.

— То правда,— потвердив хлопець,— але який мені з того пожиток?

— Зараз побачиш, який,— сказав Дон Кіхот.

По сім слові зірвався на рівні ноги і велів Санчові загнуздати Роси-нанта, що ходив попаски в лузі, поки вони підобідували. Доротея спитала в рицаря, що він хоче робити. Той відповів, що хоче розшукати підлого хама і покарати його за негідні вчинки; він примусить його заплатити хлопцеві все до останнього шага, нехай тоді хоч порозсідаються всі хами на світі. Та Доротея нагадала йому, що він уже прирік їй не вдаватися в жодні нові пригоди, поки не довершить її справи: се рицарське правило йому відоме більше, ніж будь-кому іншому, отож нехай погамує своє серце, поки не повернеться з її царства.

— Правда ваша,— погодився Дон Кіхот.— Доведеться Андресові потерпіти, поки я вернуся, як ви, пані, кажете. Та я повторне клянусь і присягаюсь, що не спочину доти, доки не буде йому відплати і заплати.

— Не вірю я в ті присяги,— сказав Андрес.— І ніяких відплат мені не треба, аби тільки до Севільї якось добратись.