Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) - Сторінка 74

На щастя, нас однесло в затоку, що врізається в невеличкий пів-острівець чи виріжок, званий у маврів Кава Румія, тобто, по-нашому, "лукава християнка": є в них переказ, що тут похована Кава, через яку Гишпанія пропала (кава — то по-їхньому "лукава" чи "зла", а румія — "християнка"); коли негода чи нужда заганяє їх у ту затоку, то в них погана прикмета, і хіба що в крайньому скруті кидає там невіра свою котвицю. Для нас же ця затока була не вертепом якимось лукавим, а любим і тихим утечищем, бо на морі хвиля не вщухала. Ми вислали на берег чату, а весел із рук не випускали. Покріпившися з того припасу, що потурнак надбав, ми почали ревно благати Бога і Матір Його Всеблагую, аби дали нам помочі-рятунку і спомогли добре почату справу до щасливого кінця довести. Зораїда знов почала просити за батька свого й за маврів, аби їх тут на берег висадити, бо в неї, сердешної, аж душа переверталась, дивлячись, як любий панотець і земляки її зав'язані в неволі томляться. Ми пообіцяли, що випустимо їх перед [270] тим, як далі рушимо — в такому безлюдному місцінам не загрожувала жодна небезпека. Недарма ж ми й Бога святого благали: небо погодило нам, вітер переліг і море вщухло, ніби закликало нас верстати далі путь свою з веселим серцем. Побачивши таке діло, ми порозв'язували маврів і, на превелике диво їм, повисаджували всіх на берег. Як ми стали висаджувати Хаджі-Мурата, що вже зовсім був оклигав, він сказав:

— Чого, ви думаєте, християни, радіє ота непотребниця, що ви мене на волю пускаєте? Того, що мене жаліє? Ні! Того, що тепер, як мене не буде, ніхто не заважатиме їй хіть свою паскудну тішити. І того не думайте, що вона зреклась віри своєї тому, що ваша краща: вона просто дізналася, що в ваших краях вільніше блудувати можна!

Я і ще один утікач тримали його за руки, щоб він знов, буває, не вкоїв якого лиха, а він усе кричав, звертаючись тепер уже до Зораїди:

— Ах ти ж безсоромнице така, безрозумнице! Чи тобі засліпило, чи тобі ум одібрало, що ти далася в руки цим невірним собакам, цим одвічним ворогам нашим? Будь проклята година, коли я тебе спородив, будь прокляті достатки й розкоші, в яких я купав тебе!

Побачив я, що не скоро він до кінця договориться, і поспішив висадити його на землю, та він і там не вгавав, лементував і кляв на всі заставки, взивав до Магомета й Аллаха, щоб вони нас побили, знищили, до ноги повигублювали. Ми одчалили од берега й пішли знов у море під вітрилами, уже не чути було, що він там вигукував, тільки видно, що виробляв: смикав на собі бороду, рвав волосся, качався по землі... Ще тільки раз почули, як, натуживши голос, гукав навздогінці:

— Вернись, доню моя кохана, вернись до мене! Я тобі рсе прощу! Оддай тим людям гроші, вони вже все одно їхні, а сама вертайся до батька старого, утіш його в тузі, бо як ти покинеш його, то він на цьому дикому березі з жалю сконає!

Чула все те і Зораїда, плакала гірко з розпуки і одне тільки сказати змоглася:

— Пошли, Аллах милосердний, щоб Лела— Маріям, що з її ласки я стала християнкою, втішила тебе в горі, панотче мій любий! Аллах бачить: що годі мені було вчинити інакше, християни мене силоміць ні до чого не примушували. Якби я навіть не хотіла їхати з ними, якби дома вирішила зостатись, то все одно нічого б не помогло — так пориваюсь я душею до того великого блага, що тобі, панотче мій коханий, таким великим видається злом...

Та коли вона все це говорила, батько вже не чув її, а ми його не бачили; я утішав Зораїду, як умів. Тепер думки наші клопотались передусім плавбою: вітер дув погожий, і ми мали певну надію вже завтра на світанні побачити рідні гишпанські береги. Та рідко коли випадає нам (або не випадає ніколи) тішитись повним і безумовним щастям — десь поряд із ним або зразу за ним конче крутиться горе, що затемрює його та захмарює... Так же сталось і цього разу — чи то вже наша недоля була, чи побили нас прокльони, що мавр дочці посилав (страшна то річ, як батько прокляне, хто б він не був). Отож плили в чистому морі з ходовим вітром, розіп'явши паруси й піднявши весла, бо гребти було ні до чого, аж десь у третій годині ночі бачимо раптом — при [271] ясному світлі місячному іде проти нас навперейми корабель-кругляк під усіма вітрилами, у ліву руч трохи забирає, проти вітру викеровуючи, і так уже близько, що от-от черкне; мусили ми вітрила зібрати, а ті й собі на демено чимдуж налягли, аби нам проплив дати. Аж чуємо, гукають із помосту, питають, хто ми і звідки, та що говорили вони по-французькому, потурнак сказав:

— Не важтесь ніхто відповідати, бо се напевне французькі корсари, а вони нікого не милують!

Почувши таку осторогу, жоден із наших не обізвався. Пройшли ми трохи вперед, а той корабель за вітром зостася, коли це гармата на нас ізвідти грим, грим! Ядра, здається, ланцюгові були: одно щоглу нашу розтрощило, так що вона з вітрилом разом у воду впала, а друге, зразу за ним вистрілене, пробило навиліт фелюку нашу на самій середині, нікого, правда, не зачепивши. Побачили ми, що на дно йдемо, та й давай що є голосу "рятуйте" кричати, давай тих розбишак благати, щоб нас до себе на корабель узяли, бо тонемо. Тоді вони згорнули вітрила і спустили на море човна чи байдарку, куди сіло з десятеро французів озброєних, у кожного мушкет і гніт запалений. Підпливши до фелюки, бачать — вона тоне, а нас багато, забрали всіх і сказали, що то кара за неґречність нашу, бо ми їм на питання не відповіли. Потурнак схопив скриньку з Зораїдиними клейнодами і вкинув у море, так що ніхто і не постеріг. Дістались на той корабель французький: харцизи розпитали нас про все, що їм було треба, і обібрали всіх геть до ниточки, у Зораїди навіть каркаджі з ніг стягли. Непомалу засмутилась тим моя Зораїда та ще тяжче я душею засмутився: боявся, щоб, відібравши в неї дорогі й коштовні клейноди, не замахнулись розбишаки та той неоціненний скарб, яким вона найбільше дорожила. Але ції люди, виявилось, на одно лиш били — на гроші та на здобич; так така ненаситна була жадоба, що й одяг наш невольницький були б із нас постягали, якби він їм на щось придався... Навіть така вже була між ними думка, щоб нас усіх у парусину зав'язати та в море вкинути, бо вони, бач, хотіли завернути в деякі порти гишпанські, виставляючи себе за бретонських купців, тим і потерпали, щоб ми їхнього розбишацтва не викрили та кари на них не стягнули. Але капітан їхній, той самий, який пограбував любу мою Зораїду, сказав, що буде з нього і сієї здобичі, тож не хоче він у жодні гишпанські порти запливати, а думає перехопитись через Гібралтарську протоку затемна, чи як там уже вийде, та й прямувати до Ля Рошелі, звідки вони на плюндрування вирядились. Тоді вони вирішили одступити нам того човна, що на кораблі мали, і дати якого там припасу, щоб нам на недовгу вже подорож вистачило; так же вони й зробили другого дня, коли перед нами замріли гишпанські береги. Як ми їх забачили, зраділи несказанно, забули вмить усі біди, всі злигодні наші, ніби нічого того й не зазнали. Сказано, з неволі на волю вирвались!

Так як ув обіди посадовили нас у човен, дали нам води два барильця і сухарів трохи, а капітан — не знаю вже, з якого дива на нього милосердя таке найшло,— дав красуні Зораїді, як вона у човен сідала, сорок золотих талярів і не попустив людям своїм одежі з неї здерти, тієї самої, що ви на ній тепер бачите. Ми сіли в човна і подякували фран— [212] цузам за ласку, не виявляючи своєї досади. Вони поплили в чисте море, керуючи деменом до протоки, а нашим дороговказом була рідна земля, що мріла перед нами в далечині. Гребці рвали хвилі з усіх сил, і над захід сонця ми були вже зовсім близько од берега: мали надію, що вийдемо на землю ще заки споночіє. Та вечір був безмісячний, небо хмуре й темне, а місце нам не по знаку, то й не важились ми так навмання причалювати. Дехто, правда, інакшої був думки: треба, казали, притьмом до берега пристати, хоть би й до скелястого та дикого, щоб не нарватись часом на морських розбишак тетуанських; вони,було, осмерк-нуть у Берберії, а освінуть коло гишпанських берегів — пошарпають, кого трапиться, та й гайда знов додому спати. Гадали ми туди й сюди, врешті стали на тому, що треба плисти помалу до берега і, як хвилі на морі не буде, висадитись де вже Бог дасть. Так як опівночі ми підплили до обніжжя здоровенної та височенної гори, вона підступала не до самого моря, то вже можна було знайти якийсь пришиб. Човен уткнувся в пісок, ми повискакували на берег, поцілували землю і з відрадісними, щасливими слізьми зложили дяку Господеві Богу нашому, що незмов-ленну в такій небезпечній подорожі появив нам ласку. Витягли човна на берег, взяли той припас, що в ньому був, і побралися на гору; височенько вже піднялись, а хвилювання сердечного ніяк не могли вгамувати, аж не вірилось якось, що стоїмо оце на християнській землі.

Ледве могли діждатись, коли вже той світ буде, та таки діждались. Зійшли на самий верх гори і давай розглядатись, чи не видно де оселі якої або хоч колиби пастушої, та як очей не натужували, не доглянули ніде ані душі живої — ні осади кругом, ні стежки, ні доріжки. А проте поклали далі йти — десь же та здибаємо когось, розпитаємо, що се за околиця. Мені було сумно дивитись, як Зораїда моя пішки по тих нетрищах пробирається: я вже брав її навіть собі на коркоші, та їй од тієї полегші не легшало, її томила моя втома, і вона воліла йти поруч зі мною. Так і ступала всю дорогу, тримаючись за мою руку, не нарікала, не жалілась, ще й ніби веселенька була. Пройшли ми там чверть милі чи не пройшли, коли чуємо — дзвіночок десь калатає, певна ознака, що череда близько. Роздивляємось навсібіч — аж пастушок під дубом корковим сидить, струже собі кийочка та й гадки не має. Гукнули ми на нього, він підвів голову та як не зірветься на рівні ноги! Згодом ми дізнались, що першими, кого хлопець узрів, були Зораїда та потурнак, вбрані обоє по-мусульманському; от він подумав, що то всі маври з Берберії на нього сунуть, та й чкурнув щоніг до лісу, репетуючи: — Маври, маври на нас ідуть! Маври, маври! Гей, до зброї, до зброї! Тії вигуки дуже нас збентежили, і ми вже не знали, що почати. Та потім зміркували, що на ґвалт того чередника розбухається вся околиця і з'явиться неодмінно прибережна сторожа, і сказали потурнакові скинути з себе турецьку одіж та перебратися в єлек, тобто каптанець невольницький; один із утікачів оддав йому свого, а сам зостався в одній сорочці.