Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 16

Подейкують навіть, що автор порівнював дружбу їхню до приязні, що єднала Ніза й Евріала, Ореста й Пілада; якщо сьому правда, то можна собі уявити, яка міцна дружба лучила сих двох сумирних тварин на диво всьому світові і на сором людям, які так часто хиблять проти взаємної дружби. Недаром же сказано:

Уже друзі розбратались,

Комиші списами стали... [390]

А то ще приспівують:

Другу друг плює у кашу...

І нехай ніхто не гадає, що задалеко зайшов автор, порівнюючи дружбу між сими тваринами до людської: адже люди багато чого навчились і перейняли чимало корисного од різного животвору: од лелек — клістир, од собак — блювання і вдячність, од журавлів — пильність, од мурашок — дбайливість, од слонів — порядність, од коней — вірність.

Тим часом Санчо заснув уже під корковим деревом, а Дон Кіхот і собі прикорхнув трохи під гіллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомін якийся за плечима; схопився рицар на рівні і став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить — вершників двоє; один зіскочив із сідла та й каже другому:

— Злізай і ти, друже, та попусти повіддя коням; для них у сьому місці, здається мені, досить буде паші, а для думок моїх любовних доволі тиші й самотності.

Сеє кажучи, простягнувся в три мига долі і, як припадав до землі, щось на ньому забряжчало, ніби зброя — певна ознака для Дон Кіхота, що то був мандрований рицар. Підійшов наш гідальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж і розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку:

— Брате Санчо, от нам і пригода!

— Дай Боже, щоб добра була,— обізвався Санчо.— А де ж вона, па-ночку, тая вельможна сеньйора пригода?

— Де, питаєш? — Дон Кіхот йому.— Візьми очі в руки та й дивись: он там лежить на землі мандрований рицар, і видиться мені, не дуже в нього на душі весело, бо і з коня зіскочив і додолу впав ніби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.

— А відки ж ваша милость знає, що се і єсть пригода? — спитав Санчо.

— Ну, може, як не сама пригода, то хоть її початок,— одказав Дон Кіхот,— бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, він, здається, настроює лютню чи торбан, прокашлюється і продирає горло, певне зараз співати буде.

— А далебі, що так,— підтвердив Санчо,— і знати з усього, що лицар той закоханий.

— А незакоханих мандрованих рицарів взагалі не буває,— зауважив Дон Кіхот.— Послухаймо ж, то, може, по ниточці й дійдемо до клубочка його думок, бо з переповні серця, як то кажуть, промовляють уста.

Санчо збирався відповісти щось панові, та йому перебив голос Лісового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що співав закоханий рицар.

СОНЕТ

Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,

Святий закон для мене ваш наказ,

Всі ваші примхи виконаю враз,

Являючи безприкладну покору. [391]

Помру я без єдиного докору,

Як хочете, щоб я безмовно згас,

А хочете — дзвінкі пісні для вас

Велю зложити муз і грацій хору.

Моя душа, що від жаги стражда,

Як віск, м'яка, і, як алмаз, тверда,

І в ній Амур панує переможно.

Від мене в дар приймаючи цей скарб,

Лишіть на нім чи відбиток, чи карб,

— Я слід довіку збережу побожно.

Спів Лісового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, із самісінької глибини серця, а небавом він уже заговорив жалісним та болісним голосом:

— О вродлива й невдячна понад усіх жінок у піднебесній! Чи то можлива річ, найясніша Касільдеє Вандальська, що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах і вбиватися в тяжких і пресуворих трудах відданому тобі довіку рицареві? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбільшою вродливицею в світі всіх витязів наваррських і леонських, всіх левенців андалузьких і кастільських і вкінці всіх рицарів ламанчських?

— От уже що ні, то ні,— обізвався тут Дон Кіхот,— бо я ж то сам із Ламанчі, а ніколи не визнавав, не визнаю і не визнаю, не можу й не мушу визнати сієї речі, що принижує красу моєї володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далі: може, він іще що скаже.

— Та певно, що скаже,— підхопив Санчо.— Воно на те показує, що розводитиме жалі свої цілий Божий місяць.

Та Санчо помилився; почувши Лісовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав свої нарікання, скочив на ноги і гукнув дужим, а проте приязним голосом:

— Хто йде? Що ви таке за люди? І з якого десятку будете — з гульливого чи, може, із журливого?

— Із журливого,— озвався Дон Кіхот.

— Ну, то ходіть до мене,— промовив Лісовий Рицар,— і ви побачите перед собою саму тугу і саму журбу.

Почувши такі лагідні й ґречні запросини, Дон Кіхот підійшов ближче, а за ним і Санчо.

Рицар-жалібник узяв Дон Кіхота за руку і сказав:

— Сідайте ось тут, пане рицарю,— бо що ви рицар, і надто ще мандрований, розумно мені вже з того, що спіткав я вас у цій дикій пущі, де вам товаришить лиш вітер вночішній: ото мандрованому рицареві притаманна оселя й постеля.

На ту річ одказав Дон Кіхот:

— Так, я рицар, і саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душі моїй мають постійний притулок смутки, злигодні та знегоди, із співу вашого я зрозумів, що ваше горе любовної натури, тобто походить від кохання до вродливої невдячності, котру ви у ламентаціях ваших на ім'я назвали. [392]

Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердій землі, нібито й не мали на рано один одному ран завдавати.

— А ви, пане рицарю,— спитав Лісовий у Дон Кіхота,— певне, теж маєте щастя бути закоханим?

— Маю таке нещастя,— одказав Дон Кіхот.— Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любов'ю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя.

— Щира правда,— притакнув йому Лісовий Рицар,— аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту.

— Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки,— сказав Дон Кіхот.

— Авжеж, що не дознав,— обізвався Санчо, поблизу стоячи.— Моя пані така м'якенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай.

— Се хто, джура ваш? — спитав Лісовий.

— Джура,— відповів Дон Кіхот.

— Зроду ще не бачив я джури,— зауважив Лісовий,— щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого — здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить.

— Овва! — вигукнув Санчо.— А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого... усякого... Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо.

Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав:

— Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає: от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться.

— Чи ходім, то й ходім,— погодився Санчо.— Я розкажу вашеці, хто я такий, то й. побачите, чи багато ще є таких джур говорючих.

По сім слові джури пішли геть, і між ними зав'язалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна.

РОЗДІЛ XIII,

що містить у собі продовження пригоди з Лісовим Рицарем, а також розумну і нечувано приємну розмову поміж двома джурами

Отак розділилися рицарі й джури — сії про життя своє між собою говорили, а тії про закохання; але історія оповідає перше про розмову пахолків, а потім уже про панську бесіду. Отож, кажуть, одійшовши осторонь, Лісовий джура сказав Санчові:

— Нелегке життя, добродію мій любий, ведемо і провадимо ми, зброєноші мандрованих лицарів: от уже справді їмо хліб у поті чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатьків наших.

— І так іще мона сказати,— докинув Санчо,— що їмо його в дрижаках усього тіла нашого, бо кого ще більше сквар шкварить і холод діймає, як тих бідолашних джур у мандрованого лицарства? І то б іще нічого, коли б таки їли, бо як є їда, то півбіди біда, а то ж буває, що й день мине, і другий, а ми тільки .вітер їмо, а повітрям запиваєм. ;

— Усе б то воно можна знести і винести,— сказав Лісовий джура,— як є надія на винагороду, бо якщо тільки мандрований лицар не вдасться надміру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, і подарує джурі свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.

— Угу,— сказав Санчо.— Я вже говорив панові, що вдовольнюся губернаторством на острові, а він у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообіцяв і приобіцяв.

— А я,— похвалився Лісовий,— волію дістати за свою службу місце каноніка, і пан уже напитав десь, та ще яке!

— То певне,— сказав Санчо,— пан у вашеці духовний якийсь лицар, що може вірним своїм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собі, що певні люди, розумні, але, на мою думку, недобромисні, радили йому, щоб ішов у архієпископи, та він сам конче хотів у імператорі. Я тоді аж потерпав: не дай Боже, думаю, ще візьме та в церковники пошиється, бо куди вже мені та держать якусь парафію... Признаюсь вашеці, що я хоть і скинувся ніби на людину, а в церковних справах баран бараном.

— Здається мені, що вашець усе-таки помиляється,— сказав Лісовий,— бо, знаєте, оті уряди острівні не завше добрі бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, і навіть при найпишнішому і найлуччішому губернаторстві такі тяжкі випадають клопоти да турботи, що тільки підставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любішого діла, от собі звіра бити чи рибу ловити, бо хоть який бідний джура, а знайдеться в нього і конячина, і хортів пара, і вудка, є чим на селі забавитись і розважитись.

— Та того добра і мені не бракує,— відповів Санчо,— щоправда, коня нема, зате є ослик, що удвічі вартніший проти пайового румака. Бодай я паски святої не діждав, коли поміняю осла на такого коня, якби навіть іще й два корці вівса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сірого хвалю,— він у мене, бач, сірої масті. А хортів добуду, їх у нашому селі хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюється.

— От же, їй-Богу і присяй-Богу,— сказав Лісовий,— вирішив я, пане джуро, і постановив покинути к бісу оте Дурне лицарювання і вернутись до себе в село та діток своїх до розуму доводити, а їх у мене трійко, там як перли оріянські.

— А в мене двійко,— мовив Санчо.— Там такі, що хоть самому папі показати не гріх, а найпаче дівка, що я її на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.

— А скільки ж років тій панянці, що на грапиню рихтується? — спитав Лісовий джура.

— Та п'ятнадцятка вже, чи, може, рік туди — рік сюди,— відповів Санчо.— А висока, як тополя, та свіженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.

— Ну, з такими прикметами,— гукнув Лісовий,— вона не то "а гра— [394] пиню потягне, а й на німфу зеленого гаю.