Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 27

Кухарів та куховарок поралось там більше, мабуть, як півсотні, та все ж то чепурні, моторні й веселенькі. У широку утробу бичкову зашито було дванадцятеро поросяток-молочняків, щоб м'ясиву тому м'якоти і смакоти додати. Коріння всіляке на приправу не фунтами, знати, купувалось, а каменями — лежало на видноці у великих ваганах. Коротше слово, до весілля готувалось хоть і по-сільському, та гойно: готовизною тією і ціле військо далося б уконтентувати.

На все те дивився Санчо Панса, до всього придивлявся й до всього прилюблявся. Спочатку привабили його й принадили чавуни з м'ясивом, відки йому кортіло який добрий шмат ухопити; знов же і бордюги наче тягом до себе тягли, і пундики, що тут не на пательні росли, а по котлах здоровенних черенями слались. Терпів, терпів, та вже й терпцю не стало: під'їхав до кухаря одного статковитого і спитав поштиво й голодно, чи не можна б йому лустку хліба в який казан умочити.

— Сьогодні, братику,— одрік йому кухар,— не такий день, щоб голод над ким силу мав: Камачо на всіх настаче. Злізай-но та найди де ополоника, та й зніми собі шумовиння, вигорни курку-другу на здоров'ячко.

— Коли ж не бачу того ополоника,— розгубився Санчо.

— Стривай,— каже кухар,— який-бо ти, їй-Богу, проханий та непо-вертайливий!

По сім слові ухопив каструлю, шурнув нею в казан і, вигорнувши від-, ти три курки та дві гуски, сказав Санчові:

— Призволяйся, чоловіче, перехопи хоть сього навару, поки там сніданок наспіє.

— Не маю в віщо взяти,— мовив Санчо.

— То так і бери з каструлею,— сказав кухар,— та знай Камачову на радощах добрість.

Поки там Санчо коло кухарів справувався, Дон Кіхот дивився на другий бік алеї, де показалось із дванадцятеро парубків верхи на прегарних кобилках у розкішній святковій збруї, з балабончиками на підперсни-ках, а самі ж то всі одягні та ошатні; звинною зграєю пробігли вони по луговині і раз, і вдруге, і втретє, весело вигукуючи та викрикуючи:

— Слава Камачові й Кітерії! Взяв молодий худобою, а молода подобою!

Теє почувши, мовив Дон Кіхот собі на думці:

"Знати одразу, що не бачили вони моєї Дульсінеї Тобоської; якби були побачили, то так би з своєю Кітерією не носились!"

Через яку хвилину під намет той клечаний стали звідусіль надходити розмаїті танечні гурти; були між ними й мечовики, двадцять; може, й четверо хлопців бравих та ручих, всі в тонкий рубок білющий повбирані, а на головах завої шовку доброго, барвистого,— то один із вершників і спитав у привідці їхнього, меткого дуже юнака, чи ніхто з танцюр не обранився.

— Тим часом, хвала Богові, ні жоден: усі ми цілі й здорові.

І тут же пустився з кумпанами своїми в такі викрутаси та видригаси, [430] що навіть звиклий до того танцю Дон Кіхот ніколи доти не бачив такої дивовижі.

Не менше припав йому до вподоби й танок, що повели дівчата-красу-ні, та все ж то молодесенькі, що найменшій було років, може, з чотирнадцять, а найстаршій не сповна вісімнадцять: усі в баєвих сукнях зелених, коси в іншої заплетені, а в іншої розпущені, та все біляві, одна в одну, не кажи ти золоття соняшне, вінки на них барвіють із троянд і жасмину, із щирця й гордовини. Привід їм давали поважний дідусь і літня вже молодиця, обоє досить бадьорі й жваві, як на свій вік. Хороводної пригравала двоїста гайда; дівчата — в очах і на виду честивість, а на ногах вогонь — показали себе найкращими в світі танцюристками.

За ними виступив фігурний, чи як то ще кажуть, промовистий танець. То було восьмеро німф, ушикованих у два рядочки: одну четвірку провадив божок Амур, а другу Достаток; той крилатий, з луком, сагайдаком та стрілами, а сей убраний у барвистопишні єдваби та златоглави. Німфи, що виступали за Амуром, мали на спині смуги білого пергамену, на яких буйними літерами виписані були їхні імена: перша звалась Поезія, друга — Мудрість, третя — Чеснородність, а четверта — Доблесть. Таким самим чином познаменовані були й тії, що за Достатком ішли: перша Щедрість, друга Даровизна, третя Скарб, а четверта Мирна Облада. Попереду всіх несено рублений теремок — несли ж його чотири дикуни, овинуті плющем та зеленою рядовиною, натуральнісінькі тобі дикуни, що Санчо був аж ізлякався. На причілку тої споруди та й по всіх боках було написано: "Терем доброзвичайності". Пригравки додавали четверо добірних музик на тамбуринах та флейтах. Розпочав танець Амур; вивівши одне колінце й друге, підвів очі вгору, на дівчину, що показалась між зубцями терема, напнув проти неї лука і такими обізвався до неї словами:

Я могутній бог Любові,

Скрізь, і на землі, й на небі,

І в волозі лазуровій,

І в похмурому Еребі,-

Все моїй підвладне мові.

Що захочу, все я можу,

Хоч яку постав сторожу,

Я нічого не збоюся,

Неможливого доб'юся,

Все здолаю й переможу!

Проказавши свою віршу, пустив стрілку поверх терема і став собі на місце. Тоді виступив наперед Достаток, теж протанцював дві фігури, і, скоро замовкли тамбурини, промовив:

За Амура я сильніший,

Хоч він мене і веде;

Рід мій зроду найславніший:

Хто є в світі, хто і де,

Щоб над мене був знатніший?

Я — Достаток: як не кинь,

А без моїх благостинь

Рідко може хто прожити...

Та тобі я рад служити

Во віки віків, амінь! [431]

Достаток відступився, і тоді вийшла Поезія; протанцювавши й собі кілька фігур, вона звела очі на дівчину й промовила:

Я, улюбленка поетів,

Шлю тобі чуття палкі,

Грім похвал і бурю злетів,

Прибрані в рядки стрункі

Мадригалів та сонетів.

Про твою ясну красу

На весь світ пущу ясу

І на заздрість іншим дівам

Твій талан натхненним співом

Вище місяця знесу.

По сій мові Поезія стала на своє місце, а з почту Достатку виступила Щедрість і, протанцювавши своє, проголосила:

Зветься Щедрістю той дар,

Що розумно уникає

Марнотратності почвар

І при тому не страждає

Неподільчивістю скнар.

Та у тебе на виду

В марнотратність я впаду,

І винить мене не треба:

Цим любов мою до тебе

Я несхибно доведу.

Так само виходили і йшли знов на своє місце всі інші німфи з одного й другого гурту: кожна танцювала свої фігури і проказувала відповідні вірші,— котрі доладні, а котрі й смішні; Дон Кіхот, дарма що пам'яткий, запам'ятав лише вищепоказані. Потому обидва гурти танечні зійшлися докупи, сплітаючи і розплітаючи хороводне коло з надзвичайною звинністю та зграбністю; щоразу, проходячи перед теремом, Амур пускав угору стрілки, а Достаток розбивав о стіни золочені кульки з пахощами. Наприкінці танцю Достаток дістав гамана, зробленого з шкурки великого мурого кота, з грошима б то, і пошпурив ним у терем, що аж стіни його розпалися і дівчина лишилась без захисту і затули. Тут надбіг із своїм почтом Достаток і накинув їй на шию золотого ланцюга, ніби хотів її поневолити, полонити й забрати; теє побачивши, Амур із прибічниками своїми кинулись її рятувати — усе те дійство відбувалося під гук тамбуринів мірними танцями та скоками. Та тут дикуни навернули ворогів до згоди: вони швиденько загородили терем, дівчина знов замкнулася в ньому, чим і закінчився весь танець на превелику втіху глядачам.

Дон Кіхот спитався в одної німфи, хто все те зладив і скомпонував. Та одказала, що автором є клірик їз їхнього таки села — дуже він до таких вигадок дотепний.

— Ручуся,— промовив тоді Дон Кіхот,— що той бакаляр чи там клірик за Камачом руку тягне, а не за Басільєм, і напевне краще розуміється на сатирі, ніж на службі Божій. А проте добре змалював у сьому танці Басільїв хист, а Камачове багацтво.

Санчо Панса, що чув ту розмову, сказав:

— І я за Камача: золотий півник не має рівних. [432]

— Цим ти, Санчо, показуєш,— мовив Дон Кіхот,— що належиш до тих ницих людей, чиє кредо: "Хто забрав, той і прав!"

— Не знаю, до яких я там належу,— одказав Санчо,— тільки знаю, що з Басільєвих горшків зроду не зніму такого лепського шумовиння, як оце з Камачових.

І, показавши панові каструлю з курятиною та гусятиною, витяг одну курку та й заходився вминати її ласо та сласно.

— Що мені Басільйо? — провадив Санчо далі.— Із хисті хліба не їсти! Скільки маєш, стільки й стоїш; скільки стоїш, стільки й маєш. На сім світі два тільки роди є, Махи й Немахи,— кажуть було мої покійні бабуня,— і ліпше тримати з Махами. От щоб ви знали, пане мій Дон Кіхоте, воно й тепер так: не будь знаючим, а будь маючим, осел у золотій попоні переважить хоть які коні. Тож я й кажу, що я за Камача, бо з казанів його добре знімається шумовиння, кури й гуси, зайці й кролики, а у того Басілья поживишся хіба — чи помертвишся — самою юшкою-нізчимницею.

— Кінчив уже свою орацію, Санчо? — спитав Дон Кіхот.

— Та хай уже й кінчив,— відповів Санчо.— Бачу, що вашій милості вона добре увірилась, а якби ні, то я цю балачку на три дні розвів би.

— Дай мені, Боже, того дня дожити,— сказав Дон Кіхот,— коли вже тобі, Санчо, занімить нарешті.

— На те воно показує,— відповів Санчо,— що поки ви помрете, то я перше піду землю їсти, і отоді вже буду, може, німий-німісінький, і словечка не промовлю до кінця світу, чи нехай до Страшного суду.

— Хоч би воно, Санчо, так і сталось,— сказав Дон Кіхот,— то вже ти стільки не намовчиш, скільки наговорив за живоття свого; до того ж природніше буде припустити, що смерть завітає до мене раніше, як до тебе, то й не сподіваюсь я німим тебе побачити, хіба коли питимеш чи спатимеш, і то вже було б добре.

— Воно як по щирості сказати,— відповів Санчо,— то тая сухоребра, значиться смерть, превелика баламутка: хапає і ярку, і старку; і панотець наш каже, було, що топчеться вона однаково і по високих царських палатах, і по низеньких злидарських хатах. Тая пані більше має сили, ніж доброго смаку, мов та свашка-неперебирашка: нічим не гребує, усіх у торбу собі гребе, людей усякого віку й стану. То така косарка, що й годинки тобі не заспить, а все знай покоси кладе, чи то суха трава, чи свидова; та й не жує, надісь, нічого, а так глетом і глитає що-попадя, такий-то вже голод у неї собачий, що й наситу нема; хоч дивитись і безпуза, а подумав би, що на водянку недужа — так би й випила життя з усякого живущого, як води погожої кухоль.

— Годі, Санчо, годі,— спинив його тут Дон Кіхот.— Отак і держись, бо ще, гляди, впадеш і заб'єшся. Далебі, те, що ти сказав про смерть по-своєму, по-простацькому, міг би сказати й добрий проповідник.