Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 5

Думається мені, що не буде скоро такого народу на світі, що на його мову не перекладуть тієї книги.

— Для людини доброчесної і небуденної,— промовив Дон Кіхот,— то, мабуть, найбільша втіха — ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типо-ваним; я недарма сказав "доброго", бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть.

— Якщо йдеться про добру славу й добре ймення,— сказав бака-ляр,— то ваша милость має пальму першенства з-поміж усіх мандрова-них рицарів, бо мавр своєю мовою, а християнин своєю змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашність у небезпеках, витривалість у випробах, терпливість у нещастях і ратних недугах, цнотливість і повздержливість у щироплатонічних любощах вашої милості та моєї сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської.

— Зроду я не чув,— озвався тут Санчо Панса,— аби паню мою Дульсінею "доньєю" величали: на неї кажуть просто пані або ще сеньйора. От у цьому вже історія, бачте, схибила.

— Сей закид не такий уже й важливий,— заперечив Карраско.

— І правда,— погодився Дон Кіхот.— Але скажіть мені, мостіпане бакаляре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага?

— Знаєте,— одказав бакаляр,— на се люди по-різному дивляться, як на чий смак і вподобу: одні підносять пригоду з вітряками, що здались вашій милості за сторуких велетнів, другі — випадок із ступарями; той хвалить опис двох супротивних військ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той — оказію з мертвяком, що везли до Сеговії хоронити; хто відзначає історію визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим біскайцем.

— А скажіть-но, пане бакаляре,— спитав Санчо,— чи списана в тій історії придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинан-тові забаглося грушки в морі печерувати.

— Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув,— відповів Самсон,— вислебізував геть усе, і про те навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив.

— Не на ковдрі, а в повітрі,— поправив Санчо,— та таки крутив, крутила б його лиха година!

— Чоловік усе грається з долею навпереваги,— сказав Дон Кіхот,— і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія: не про самі ж перемоги писати.

— Воно-то так,— промовив бакаляр,— але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, ті духопелики, що без кінця-краю сипались на пана Дон Кіхота в різних пригодах.

— А то ж таки сторія правдива,— зауважив Санчо.

— Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням [352] збути,— заперечив Дон Кіхот,— бо нема чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочести-вий, яким його змалював Вергілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.

— Згоден,— сказав Самсон,— але одна річ поетові писати, а друга— історикові. Поет може оповідувати чи оспівувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а історик повинен писати не так, як мало бути, а так, як було, по всій щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи.

— Коли вже той пан мавр так щирує та правдує,— сказав Санчо,— то певно, що при панових духопеликах і за мої згадує, бо як панові, було, мірку з плечей здіймають, то й мене всього вздовж і впоперек міряють. Та воно й не диво, бо мій пан сам каже, що як голова болить, то й усім суставам тра боліти.

— Ох же ти, Санчо, й хитрун,— зауважив Дон Кіхот,— де тобі треба, там пам'ять у тебе добра!

— Радніший би я забути, як мене бито,— одказав Санчо,— так баса-мани ж не дають, що й досі знати на боках та на спині.

— Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакаляра,— зупинив його Дон Кіхот.— А ви, добродію, кажіть далі, прошу вас, що там іще про мене говорять у вищезгаданій історії.

— Та й про мене ж,— докинув Санчо,— бо кажуть, що і я в ній неабияка ділова особа.

— Не ділова, брате Санчо, а дійова,— поправив Самсон.

— О, ще один колехтор вирискався, слова править! — вигукнув Санчо.— Як до всього будемо чіплятись, то й довіку не перебалакаєм.

— Бодай я довіку щастя не мав,— сказав бакаляр,— коли ти, Санчо, в тій історії не друга персона. Є такі читальники, що їм твої речі любіше слухати, аніж головного героя, не то що. Правда, дехто вважає, що ти надто вже великий легковір, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобі пропонує присутній тут пан Дон Кіхот.

— Ще не вечір,— заперечив Дон Кіхот.— Нехай лиш Санчо в літа уб'ється та досвіду більше набереться, то він до того губернаторства ще • краще придасться, аніж, тепер.

— Далебі, пане,— обізвався Санчо,— як я в моїх оце літах островом не вкерую, то не вкерую вже і в Мафтусаїловому віці. Кебети на губер-наторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився?

— Здайся на Бога, Санчо,— заспокоїв його Дон Кіхот,— і все буде добре, краще, може, ніж ти гадаєш, бо без волі Божої і листочок на дереві не ворухнеться.

— Правда є,— сказав Самсон,— як Господь захоче, то не одного, а цілих тисячу островів Санчові під ноги підклонить.

— Бачив я всяких на своїм віку губернаторів,— сказав Санчо.— Інший не годен і в слід мені вступити, а проте вельможним величається, із срібла-злота їсть і п'є.

— Так то ж не острівні були губернатори, а просто над маєтком якимсь,— заперечив Самсон.— Щоб же над островом бути правителем, треба принаймні граматику знати.

— Що таке гра, то я тямлю,— сказав Санчо,— а от уже матики не втну ні в зуб. Та хай собі з тим губернаторством буде, як Бог дасть — йому видніше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже мені любо, що той писака, про мене в історії оповідуючи, зацікавлює людей, а не зануджує, бо якби він на мене, християнина з діда-прадіда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухі почули б!

— Ото було б диво,— зауважив Самсон.

— Чи диво, чи півдива,— сказав Санчо,— то байдуже, а як пишеш чи говориш за ділову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобі в голову набреде.

— Дехто цю історію за теє ганить,— провадив далі бакаляр,— що автор приткнув у неї повість про безрозсудно-цікавого, не тим, що повість сама по собі погана чи недоладна, а тим, що не до речі її притулено, адже вона нічого спільного не має з історією його милості пана Дон Кіхота.

— Овва! — вигукнув Санчо.— Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!

— Тепер я бачу,— сказав Дон Кіхот,— що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невіголосий баламут, що писав її абияк, навмання, на'хибив-трафив. То, знаєте, був собі маляр один в Убеді, Орбанеха звався, і як хто, було, його спитає, що він малює, то він одказує: "А що вийде". Намалював він раз якось півня, та так же погано вдав, що зовсім не схожий; мусив під низом готицькими літерами підписати: "Се півень". Отак же, мабуть, і з моєю історією, що без ко-ментаря її не вчитаєш.

— Е, ні! — заперечив Самсон.— То книга дуже ясна і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам'ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: "Дивіться, то Росинант". Та найбільше вона пажам полюбилась — нема в панів такого передпокою, де "Дон Кіхота" не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б'ються, назахват усі хапають. І то сказати — приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати.

— Писати інакше,— зауважив Дон Кіхот,— то була б уже не правда, а брехня, а письменників та істориків, що до перебреху вдаються палити б треба зарівно з фальшивими монетарями. Не знаю тільки з якої речі автор сягав до сторонніх повістей та оповідок, коли міг іщ< про мене різних різнощів понаписувати — міркував, певне, як у ті примовці: "Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна". А щоб вії був виповістив самі мої думки, зітхання, сльози, мої заповідні прагнення і дивугідні звершення,— все те склалося б на грубелезну книгу, ще переважила б повну збірку Тостадових творів. Я, пане бакаляре, так со-бі міркую: до написання історії чи так якої книги треба великого розум) і зрілого розмислу, до жартливої мови і дотепного викладу треба небу денного хисту. Найрозумніша постать у комедії — то блазень, хто йоп хоче зіграти, не повинен бути дурнем. Історія се наче святиня, воні [354] мусить бути істинною, а де істина, там і Бог, бо він сам і єсть істина. Проте є люди, що так книги ліплять, як ото сластьони печуть і викидають.

— Нема такої поганої книги, що в ній не було б чогось доброго,— сказав бакаляр.

— Воно-то так,— відповів Дон Кіхот,— але трапляється часом, що людина вже прославилась цілком заслужено своїми писаннями, а як оголосить їх друком, то слава її блякне і меркне.

— Причина сьому та,— мовив Самсон,— що друковані твори всі читають уважно і легко помічають будь-яку помилку, а що більша пи-сьменникова слава, то прискіпливіший буває читач. Люди знакомитого хисту, як от великі поети та видатні дієписці, раз у раз викликають заздрощі у людців, що страшенно люблять судити й ганити чужі писання, а самі ж то нічогісінько на світ не появили.

— Воно й не диво,— сказав Дон Кіхот,— бо немало є таких богословів, що сам до казальниці не здатен, а в чужих проповідях зараз бачить, де що не так, чого бракує, а що зайве.

— Все це вірно, пане Дон Кіхоте,— погодився Карраско.— Та я хотів би, щоб оті критикани були все-таки милосердніші й не такі уїдливі, щоб не чіплялись до кожної пилиночкй в творі, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвітлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus*, та нехай же вони зважать, скільки ночей він недоспав, пильнуючи, аби в творіннях його було якнайбільше світла і якнайменше тіней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тільки родимки, що людському обличчю іноді ще більшої додають принади. Хто свою книгу друком оголошує, наражає себе на чималу небезпеку, бо то річ неможлива і немислима, такий твір написати, щоб усім догодити, всіх задовольнити.

— Той, що про мене написано,— докинув Дон Кіхот,— задовольняє, певно, небагатьох.

— Ба ні, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus**, історія ваша припала до смаку безліченній безлічі людей.