Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 74

Коло них видніли білі полотняні покривала, нап'яті чи накинуті на якісь предмети. Дон Кіхот під'їхав до тих їдунів і, привітавшися звичайненько, спитав, що там у них під тими покривалами. Один із них відповів:

— Під сими покривалами, пане, скриті образи, роблені горорізьбою на вівтар у нашій сільській церкві; ми їх накриваємо, щоб краса не ушкодилась, і носим на плечах, щоб вони не побились.

— Коли ваша ласка,— сказав Дон Кіхот,— я хтів би на них подивитись; як ви так бережно коло них ходите, то мають бути прегарні образи.

— А ви ж думали як? — відповів інший селянин.— Нехай сама ціна [597]

скаже: нема тут образа, що коштував би менше, як п'ятдесят дукатіви Зараз ваша милость сама в тому пересвідчиться, побачивши їх живо-видячки на власні очі.

Тоді одірвався від їжі, встав і зняв покривало з першої різьби. То був; святий Юр верхи на коні; він люто, як то звичайно малюється, вгородив копіє в пащу змієві, що звивався в нього під ногами. Ввесь образ жахтів, як то кажуть, золотом. Подивившись на нього, Дон Кіхот сказав:

— Сей мандрований рицар був один із найкращих з-поміж воїнства небесного; звали його святим Юром. Був, окрім того, захисником дівиць. Анумо, гляньмо на другий.

Селянин відслонив другий образ: то був святий Мартин, також верхи, що ділився своїм плащем із убогим. Скоро побачив його Дон Кіхот, одразу сказав:

— Сей теж був із християнських рицарів; думаю, що був він не стільки одважний, скільки щедровитий: он бачиш, Санчо, ділиться плащем із убогим, половину йому дає; мабуть, діло було зимою, бо якби то було влітку, він оддав би цілого плаща, такий був нищолюбивий.

— Мабуть, що ні,— зауважив Санчо.— Так, надісь, робив, як тої приказки: оддай нищим, а собі ні з чим; людям дай, та й про себе дбай; даруй, та не роздаровуй.

Засміявся Дон Кіхот і попросив одгорнути наступне покривало, з-під якого відкрився образ всегишпанського патрона: він сидів верхи на коні з окривавленим мечем у руці, тиснув маврів і йшов потоптом по їхніх головах; побачивши теє, Дон Кіхот сказав:

— Отсей рицар теж із христолюбивого воїнства: звати його святий Яків або ж Сантьяго Мавробієць. Се один з найславніших святих і рицарів, що був колись на землі, а тепер на небі.

Далі розкрито ще один образ: святий Павло падає з коня — ну, і все те, що малюється при зображенні його навернення. І таке те все було живе, що глядачам здавалось, ніби Христос говорить до нього, а Павло відповідає.

— Цей,— сказав Дон Кіхот,— був колись найгіршим ворогом церкви Господа Бога нашого, а відтоді й повік-віку найпершим її оборонцем; за життя був мандрованим рицарем, по смерті став святим; був невтомним трудівником на Господньому винограднику, просвітителем поган; за школу йому правили небеса, а за навчителя і наставника сам Ісус Христос.

Більш образів не було; Дон Кіхот велів знову їх понакривати і сказав носіям:

— За добру призвістку маю я, браття, те, що тут ось побачив, бо ті святі рицарі коло того самого діла, що й я, ходили, тобто коло воювання; різниця поміж ними і мною та, що вони, святі, воювали по-Божому, а я, грішний, воюю по-людському. Вони добулись неба, а я й досі не знаю, чого добудусь силою моїх трудів; та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди, то моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, аніж дотепер.

— Ваше слово та Богові в уші, а лихому поза уші,— сказав при цій нагоді Санчо.

Люди дивували і поставі Дон Кіхотовій, і речам його; вони і в поло— [598] вину не розуміли того, що він їм хотів сказати. Докінчили свою трапезу, завдали собі на плечі образи і, попрощавшися з Дон Кіхотом, пішли своєю дорогою.

Санчо стояв і ніби вперше побачив свого пана, дивувався — чого тільки той чоловік не знає! Здавалось, не було такої історії, такої події в світі, якої б він не знав на зубок від дошки до дошки. Тоді звернувся до нього:

— їй-право, пане-добродію, якщо те, що нам оце трапилось, можна назвати пригодою, то вона найкраща і наймиліша з усіх, що нам за всі наші мандри лучилася: ані тобі страхів яких, ані батогів, ані за меча не треба було хапатись, ані землі своїми тілами міряти, ані голодом сидіти. Будь благословен Бог, що дав мені на власні очі такеє уздріти!

— Золоті в тебе, Санчо, уста,— сказав Дон Кіхот,— але вважай на те, що час на час не приходиться, і не все воно однаково буває; а те, що простацтво називає звичайно призвісткою, коли воно не грунтується на якійсь природній причині, здоровий розум каже нам вважати за щасливий випадок і відповідно судити про нього. Встане раненько такий собі забобонець, вийде з дому і спіткає ченця закону благословенного святого Франціска, зразу повертає голоблі, мов то гриф-птиця якась, і шусть ізнов додому. Розсиплеться у якогось іншого марновірця сіль по столу — і враз його всього холодом обсипле, немовбито природа зобов'язана подавати сигнал грядущої біди такими-от дрібними прикметами. Розумний чоловік, а паче християнин, не повинен до таких марниць доскіпуватись, щоб пізнати волю небес. Сціпіон висаджується в Африці, скік на берег, підсковзнувся і впав; вояки його мають те за лиху прикмету, а він держиться руками за землю й каже: "Тепер ти, Африко, од мене не втечеш: держу тебе в руках!" Отож, Санчо, для мене це просто щасливий випадок, що я з тими образами спіткався.

— Так і я гадаю,— зауважив Санчо.— Але скажіть мені, ваша милость, спасибі вам, чого це гишпанці, ідучи в бій, звертаються до того святого Якова-Мавробійця: "Сантьяго! Зімкнись, Гишпаніє!" Чи то Гишпанія стоїть розімкнена і її треба замкнути, чи що воно за оказія така?

— Ти, Санчо, з простаків простак,— сказав Дон Кіхот.— Знай же, що сього великого рицаря червоного хреста дав Бог Гишпанії за патрона і затулу, особливо в запеклій боротьбі, що вели гишпанці з маврами, тим-то вони і взивають до нього як до свого оборонця у всіх боях, як ідуть у наступ; не раз у таких баталіях вони й бачили його живовидячки на власні очі, як він розбивав агарянські лави, сік, рубав і топтав невірних. Я міг би навести тобі безліч тому прикладів, про які оповідають правдомовні гишпанські літописи.

Тут Санчо почав з іншої бочки, сказавши своєму хазяїну:

— Дивно мені, пане, яка то зухвала та Альтісідора, панна при дуке-ні: мабуть, добряче-таки поранив її і вразив отой, що Амуром звати; то, кажуть, такий сліпчук, що хоть сам темний чи сказати б невидющий, а як наміриться на яке серце, хоть би й манесеньке, то тут же і влучить у нього, прошиває наскрізь своїми стрілами. А ще й таке я чув: коли дівчина вдасться соромлива та обачна, то стріли тії любовні об неї [599] ламляться чи тупляться, а в тії Альтісідори вони не тупляться, а ще либонь і гострішають.

— Май на увазі, Санчо,— повчав Дон Кіхот,— що любов у ділах своїх ваги не має і розумом геть нехтує: тут вона подібна до смерті, що вдаряє і на високі королівські замки, і на вбогі пастуші хижки; коли вже оволодіє цілком якою душею, то передусім позбавляє її страху і страму. Тим же й Альтісідора так безстрашно й безсоромно виявила свої жадання, що викликало в мене в грудях більше досади, аніж спочуття.

— Несвітська жорстокість! Нечуване гордування! — вигукнув Санчо.— Як на мене, то я б уже не встояв і піддався б їй, аби хоч слівце про кохання мені зронила... Дей же його кату, мати отаке маймурове серце, отаку бронзову нутробу, отаку кам'яну душу! Але я так і не розумію, що могла побачити тая панна в вашій милості, щоб отак причаруватись і підкоритись: де та врода пишна, той блиск юнацький, тая любість, теє личко, де все те разом чи хоть би й поодинці, щоб їй отак закохатись? Бо, ніде правди діти, частенько я дивлюсь на вашу милость, від пучок на ногах і до останньої волосини на голові, і бачу тільки таке, що радше може когось нажахати, аніж закохати; чув я од людей, що найперше й найдужче закохуються саме в красу, а як у вас її нема, то чого ж тоді вона, бідолашка, у вас залюбилась?

— Уважай, Санчо,— відповів Дон Кіхот,— що є два види краси: краса душевна і краса тілесна. Гору бере краса душевна, що виявляється у розумі, честивості, гойності, гарному вихованню й гарному поводженню; усі ці прикмети можуть бути притаманні й чоловікові негарному на вроду, і коли око впаде саме на цю красу, а не на тілесну, то буває, що вродиться любов палка й бурхлива. Я, Санчо, знаю, що на вроду не гарний, але ж відомо мені й те, що я не бридкий. Якщо чоловік має вказані мною прикмети і сам собою не потвора, його можна щиро любити.

Отак гомонячи-розмовляючи, в'їхали вони в ліс, що стояв осторонь дороги, і тут Дон Кіхот заплутався знеобачки в якісь зелені сіті, що були напнуті від дерева до дерева; не мігши доміркуватись, що воно таке, він обізвався до Санча:

— Здається, Санчо, оця пригода з сітьми буде найдивовижніша з усіх, які тільки можна уявити. От щоб я вмер, то мої переслідувачі чарівники хочуть заплутати мене в них і забарити мене в дорозі, ніби пом-щаючись за мою суворість супроти Альтісідори! Але я чиню їм відомо, що навіть якби ці сітки не з ниток були, а найтвердіших діамантів, навіть якби вони були міцніші за ретязі, якими ревнивий ковальський бог скував Венеру й Марса, я їх усе одно розірву, так ніби вони були з баговиння чи з прядива.

Хотів уже рушити і геть усе порозривати, коли се з гущини дерев де взялися дві гарнюсінькі пастушки, власне кажучи, двоє по-пастушому вбраних дівчат, тільки що сардаки на них були з тонкого'оксамиту, а рясні спідниці зі щирого златоглаву; на плечі їм спадало розпущене волосся, що золоттям своїм могло позмагатися із сонячним промінням, а на головах були вінки, плетені з зеленої лаврини та червоного амаранту. Років їм було, дивитись, не менше п'ятнадцяти і не більше вісімнадцяти.

На сей вид Санчо аж отетерів, Дон Кіхот зачудувався, навіть-сонце [600] спинило свою ходу, щоб на дівчат полюбувати. Всі четверо мовчали, мов заворожені; нарешті одна з пастушок обізвалась до Дон Кіхота:

— Пане рицарю, придержте ходи і не рвіть сих сіток: вони розставлені тут не про вашу шкоду, а про нашу забаву; знаю, що хочете спитати нас, про що їх розставлено і хто ми єсть такі, то розкажу вам коротенько. В одному селі, що лежить звідсіля за дві милі і де живе чимало значних і багатих людей, врадило кілька друзів та родичів податися сюди разом із жінками й дітьми своїми, з сусідами, друзями та знайомцями, щоб у сій містині, найлюбішій на всю околицю, добре повеселитися, утворивши разом нібито нову пастушу Аркадію — тим-то всі хлопці в нас за пастухів, а всі дівчата за пастушок убрані.