Дорога - Сторінка 11

Це був бравий парубійко, небалакучий, та дуже тямущий, просто-таки навдивовижу, і то незважаючи на те, що він оце недавно відбув два роки ув'язнення в якійсь виправній тюрмі в Огайо.

Не минуло й півгодини, як, походжаючи по галереї, до нас зазирнув якийсь в'язень. Це був мій товариш. Йому вільно ходити по всьому корпусу, пояснив вій. Його відмикатимуть о шостій рано і не замикатимуть аж до дев'ятої вечора. Він полигався з "кодлом" у цьому корпусі, і його одразу ж призначено на привілейоване становище — так званим "корпусним". Призначив його також привілейований в'язень, що звався "перший корпусний". Всього корпусних у цьому корпусі було тринадцять. Десятеро з них опікувались кожен одною галереєю камер, а над ними стояли зверхниками — "перший корпусний", "другий" і "третій".

Ми, новаки, мали зоставатися по своїх камерах до кінця того дня, звістив мене товариш, аби застрик прищепився. Наступного ранку нас постановлять до тяжкої праці в тюремному дворі.

— Та я відбаглую тебе від роботи, тільки-но нагода, — пообіцяв він. — Я підстрочу, щоб шугонули котрогось із корпусних, і витягну тебе на його місце.

Він застромив руку за пазуху, видобув хустинку з моїм прекоштовним добром, простяг її мені крізь пруття і пішов далі по галереї.

Я розгорнув клуночок. Усе було на місці. Не пропало й сірничини. Я поділився з однокамерником закруткою. Коли я намірився запалити сірника, він спинив мене. У кожного з нас на нарах лежало по благенькому брудному коцу. Він віддер вузеньку смужку тонкої тканини і туго скрутив цівочку, яку й припалив від дорогоцінного сірника. Туга бавовняна цівочка не спалахнула полум'ям, а лише мляво затліла з кінця вогнистою вуглинкою. її мало стати на кілька годин. Мій товариш називав її "губкою". А як уже догорала до кінця, треба було закачати нову, прикласти кінцем до старої, подмухати і так перенести жаринку. Го-го, то ми б ще й самого Прометея повчили, як вогонь зберігати!

О дванадцятій подали обід. При самому споді дверей нашої клітки був малий отвір, щось наче дверцята на курнику. В те війстя нам просунули два шматки сухого хліба і дві миски "супу". Порція суну складалася десь так із кварти окропу та масної плями-сирітки поверху. І ще в тій воді було трохи солі.

Суп ми випили, але хліба їсти не стали. Не те, щоб ми були ситі чи хліб неїстівний. Той хліб був досить добрий. Але в нас були поважні причини. Товариш мій виявив, що в нашій камері блощиць аж кишіло. По всіх шкалубинах та шпарах між цеглинами, де пообсипався тиньк, проквітали їх великі колонії. Тамтешні тубільці важились навіть серед дня виповзати і цілими сотнями таборилися по стінах та стелі. Мій товариш пречудово знався, як випрудити цю звіроту. Мов Чайлд Роланд[13], безстрашно в гнутий ріг він засурмив. Битва затялась нечувана і не вщухала годинами. Це був справжній погром. Та коли ворожі недобитки порозбігалися по своїх цегляно-тинькових фортецях, то було ще хіба півділа. Ми набирали повен рот хліба і жували його, доки зробиться як замазка. Тільки-но котрийсь Із розпорошеного супротивного вояцтва рятувався втечею до шпарки між цеглинами, як ми одразу ж замуровували його там розжованим хлібом. Трудились ми так до самих сутінків, поки всі дірки, шпари та закамарки позашпакльовували. Я аж здригаюся, подумавши, які трагедії голодування та канібальства мусили розігруватись поза тими хлібними брустверами!

Змучені й ненаїджені, попадали ми на свої койки, чекаючи вечері. Добре ми попрацювали того дня. Принаймні в наступні тижні не дошкулятимуть нам орди блощиць. Ми рішились обіду, рятуючи свої шкури коштом черева, та ще й тим тішилися. Гай-гай, що то за марні всі людські зусилля! Ледве скінчили ми працю, як наші двері відчинив наглядач. В'язнів перерозподілювано, і нас завдали до іншої камери двома ярусами вище.

Другого дня вранці камери повідмикали, і кількасот нашого брата-арештанта вишикувано внизу корпусу черідкою, впритул один до одного, і поведено до тюремного двору на роботу. Попри сам задвірок тюрми проходив канал Ері. Пас поставили розвантажувати баржі, носити на плечах до тюрми здоровенні анкерні прогоничі, як ото носять шпали на залізниці. Працюючи, я зважував ситуацію і вивчав шанси на втечу. Навіть і близько нічого такого не показувало. По стінах походжали вартові з багатозарядними гвинтівками, а крім того, я чув, що на сторожових вежах стояли ще й кулемети.

Та я не дуже побивався. Тридцять діб не бозна-скільки. Переб'юсь і ще накопичу матеріалу проти гарпій правосуддя. Я їм покажу, як вийду, на що здатен американський хлопець, коли його права і привілеї зневажено так, як ось мої. Мене позбавили права на суд присяжних; позбавили права визнати себе винним чи невинним; позбавили навіть суду (бо не міг же я вчорашню комедію в Ніагара-Фолсі вважати за суд); мені не дали зв'язатися з адвокатом ані з будь-ким іншим, і таким чином позбавили права домагатися писаної санкції на арешт; лице мені поголили, голову геть обстригли, на тіло нап'яли посмуговані арештантські лахмани; мене змушували тяжко працювати на хлібі з водою та ходити в ганебній колоні черідкою — і все те за віщо? Що я заподіяв? Який злочин учинив супроти добрих громадян Ніагара-Фолса, щоб волокти на мене таку пеню? Я навіть не порушив їхньої заборони ночувати надворі. Я спав тої ночі поза межами її чинності — в полі. Я навіть не жебрав харчу і не калатав по "сякий-такий дріб'язок" на їхніх вулицях. Тільки й того, що пройшовся їхнім тротуаром та скинув оком на їхній миршавий водоспад А який у тім злочин? Юридично я не завинив жодним переступом. Ну ж гаразд, я їм покажу, як вийду!

Наступного дня я вдався до наглядача. Я хотів зв'язатися з адвокатом. Той наглядач висміяв мене. Так само й інші. Я був повним "ізолянтом", оскільки йшлося за зовнішній світ. Спробував я був написати листа на волю, але довідався, що всі листи читає, цензурує і конфіскує тюремна адміністрація, а хто "малострокач", то й узагалі йому не вільно писати листів. Трохи згодом я спробував передати листа кимось із тих, що звільнялися, але виявив, що їх обшукують, листи знаходять і нищать. Та нічого. Все це тільки додасть чорної барви, як я заходжуся коло них із волі.

Однак збігали тюремні дні (я опишу їх у наступному розділі), і мене "трохи навчило". Я наслухався неймовірних і страхітливих історій про поліцію та поліційні суди, про адвокатів. З власного досвіду в'язні розповідали мені жахливі речі про поліцію великих міст. А ще жахливіші були їхні перекази про людей, замордованих руками поліції, людей, що не могли самі посвідчити за себе. Через кілька років у звіті комісії Лексоу[14] мені довелось читати правдиві історії, ще моторошніші за ті, яких я тут наслухався. А я ще й глузував у перші дні тюрми з почутого!

Проте збігали дні, і я переконався. На власні очі в тій-таки тюрмі я побачив речі неймовірні й страхітливі. І що певніше я переконувався, то глибшала моя шаноба супроти хортів від правосуддя і супроти цілої машини кримінального законодавства.

Моє обурення пішло з димом, і єство моє заполонив страх. Я вочевидь побачив, з чим стаю напереваги. Я зробився покірний та сумирний. Що день, то твердіше впевнявсь я на ухвалі не здіймати ніякої бучі, коли вийду. Все, чого я жадав, вийшовши звідси, — це мати змогу злузнути куди-небудь світ за очі. І саме так я й учинив, коли мене випустили. Затягнув язика поглибше в горлянку, пішов тишком-нишком і слизнув до Пенсільванії людиною вже мудрішою та погамованою.

Два дні я впирався рогами на тюремному дворі. Робота була тяжка, і хоч як я огинався від неї при найменшій нагоді, з сили таки вибився. Винен був харч. Хто б це витримав тяжко робити на такому харчі? Хліб та вода — ото й уся була наша годівля. Раз на тиждень належалося нам давати м'ясо, та м'яса того не завжди всім перепадало, а що всю поживність перед тим виварювали з нього в супі, то, зрештою, байдуже було, куштував ти його раз на тиждень чи ні.

До того ж наша хлібно-водяна дієта мала один істотний гандж: води ми діставали вдосталь, а ось хліба обмаль. Пайка хліба завбільшки була зо два кулаки, і щодня кожному в'язневі давали тричі по такій пайці. Щодо води, то слід визнати, що одним вона була добра — була гаряча. Вранці її звано "кавою", в полудень її величали "супом", а ввечері вона рядилася "чаєм". Але то була все одна й та сама вода. Арештанти звали її "водичка-чарівничка". Вранці вона була чорна і кольором своїм завдячувала тому, що її кип'ятили з перепаленими шкоринками хліба. В полудень її подавали без того кольору, зате з додачею дрібки солі й краплини лою. А надвечір приносили, забарвлену багрянисто-брунатно, причину чого було годі розгадати. Як чай це було чисте ошуканство, але окріп був із біса добрий.

Всі ми в тюрмі округи Ері були голодні, наче вовки. Тільки довгострокачі знали, що то значить наїдатись. Бо на такому харчі, як малострокачі, вони просто повитягали б ноги. Я знаю, що довгострокачі одержували поживнішиий харч, бо на першому поверсі нашого корпусу був цілий ряд їхніх камер, і коли я вибився в привілейовані, то звичайно цупив з їхнього харчу, поки розносив по камерах. Не може ж чоловік жити самим хлібом, та й ще як того не вдосталь.

Мій товариш не збрехав. По двох днях роботи в дворі мене взято з камери і наставлено легкобитом-корпусним. Рано й вечір ми розносили хліб арештантам по камерах; але о дванадцятій вдавалося до іншого способу. В'язні йшли з роботи довгою низкою. Вступивши в двері, вони ламали черідку і знімали руки передущим з пліч. Всередині, якраз біля дверей, були нагромаджені таці з хлібом і тут-таки стояв перший корпусний та два простих корпусних. Я був один з тих двох. Наше діло було тримати таці з хлібом, поки проходитиме арештантська лава. Щойно одна таця, скажімо та, що тримав я, спорожніє, другий корпусний займає моє місце з повното, а як спорожніє й та, то я стаю на його місце з новою повного. Так шерега безупинно суне повз нас, і кожен бере правою рукою свою пайку з виставленої таці.

Перший корпусний мав інше завдання: він стояв коло таці й пантрував, орудуючи кийком. Голодні сіроми ніяк не могли позбутись манливої ілюзії, що їм пощастить якимось припадком хапонути з таці дві пайки.