Дорога - Сторінка 15

Головний волочак — гаразд.

2. Бики — нічого.

3. Депо годиться кимарити.

4. Поїзди на північ не годяться.

5. Приватки не годяться.

6. Ресторани годяться лиш кухарям.

7. Вокзал годиться лиш для нічної роботи.

Пункт перший знаймує, що головна вулиця сприятлива на жебрання грошей; пункт другий — що поліція не докучає волоцюгам; пункт третій — що в депо можна переспати. Пункт четвертий, однак, двозначний. Поїздами на північ або погано їхати, або погано в них жебрати. Пункт п'ятий означає, що по домівках не нажебраєшся, а пункт шостий — що з-поміж волоцюг лише колишні кухарі можуть розживитись на харч у ресторанах. З пунктом сьомим не все ясно. Я не врозумію, чи то на вокзалі добре вночі жебрати будь-якому гобо, чи тільки гобо-кухарям, а чи кожен гобо, кухар або ні, може підмогти вночі кухарям на вокзалі і тим заробити собі чогось поїсти.

Та повернімось до наших гобо, що виринають із ночі. Пригадую одного волоцюгу, з котрим я спіткався в Каліфорнії. Він був швед, але мешкав так довго в Сполучених Штатах, що його національність було годі вгадати, хіба б сам признався. Власне, до Штатів привезено його ще немовлям. Я здибав його вперше в гірському містечку Тракі. "Куди, хло'?" — привітали ми один одного, і кожен відповів: "На схід". Ціла купа "шугаїв" поривалась тої ночі виїхати трансконтинентальним, і я загубив Шведа в шамотні. Не потрапив також і на той трансконтинентальний.

Приїхав я до Рено, штат Невада, в товарному вагоні, який одразу ж загнали на бічну колію. Було то в неділю вранці, і, розкинувши спершу ногами по сніданок, я почвалав до табору індіян з племені пают, подивитись, як вони ріжуться в карти. І там стояв Швед, захоплено приглядаючись до гри. Звісно, ми зійшлися. Він був єдиний, кого я знав у цих краях, а я був для нього також єдиний знайомий. Ми враз заприятелювали, наче двійко зневірених самітників, і разом переднювали й на обід розжилися, а надвечір спробували "наштрикнути" той самий товарняк. Але Шведа струтонули під укіс, і я поїхав один, щоб зазнати такої ж долі в пустелі за двадцять миль далі.

З-поміж усіх глушин місце, де мене струтонули під укіс, було таке, що вже годі. Звалось воно зупинкою на вимогу і складалося з халупи, недоладно притуленої серед піску та полину. Подимав холодний вітер, насувалась ніч, і самотній телеграфіст, що жив у тій халупі, побоювався мене. Я знав, що ні харч, ані постіль мені в нього не світять. Через отой його неприхований страх переді мною я не повірив його словам, що поїзди на схід ніколи тут не зупиняються. До того ж хіба не на цьому самісінькому місці мене скинули з такого поїзда заледве п'ять хвилин тому? Телеграфіст запевняв, що цей поїзд зупинився за спеціальним розпорядженням і що може зминути цілий рік, поки зупиниться ще один. Він порадив мені ліпше піхтурити до Водсворта, куди хіба яких миль п'ятнадцять. Я, однак, волів чекати і мав приємність провести очима три товарняки, що пройшли без зупинки — два на захід і один на схід. Я ще й подумав, чи нема, бува, на останньому Шведа. Випадало мені чухрати по шпалах до Водсворта, і я так і зробив на превелику полегкість телеграфістові, бо ж я не спалив йому халупи та не замордував його самого. Телеграфістам є за що богові дякувати. Миль за шість мені довелося зійти зі шпал і перепустити трансконтинентальний на схід. Він гнав гоном, та я помітив на першому сліпні якусь невиразну постать, що шибала на Шведа.

Минув ще один стомливий день, поки я знов побачився з ним. Мене носило на сотні миль через Невадську пустелю. Для швидкості я їхав уночі трансконтинентальними, а вдень у товарних вагонах, де й відсипався. Діялось це на початку року, і на тих пасовиськах було морозно. На пониззю лежав лиш подекуди сніг, а гори були всуціль у білій пелені, і ночами з них тягло найпронизливішим вітром, який тільки можна собі уявити. В такому краю нема чого баритись. І не забувайте, любий читачу, що гобо перебирається через такий край без притулку, без грошей, на жебраному харчі, і спить ночами без укривала. З цієї останньої обставини здати собі справу можна хіба що на власному досвіді.

Якось надвечір прибув я на Огденський вокзал. Трансконтинентальний Об'єднаної Тихоокеанської компанії мав ось-ось рушати на схід, а я волів їхати не затримуючись. Попереду паровоза між плутанкою колій надибав я в сутінках чиюсь ізгорблену постать. Це був Швед. Ми потиснули один одному руки, мов брати, що довго були в розлуці, і виявили, що в обох на руках рукавиці. "Де ти їх шопнув?" — поцікавився я. "В машиністовій будці", — відказав Швед. "А ти?" — "У кочегара, — пояснив я, — Він вуха розвісив".

Коли трансконтинентальний рушив, ми почепились на сліпень, і було там нам таки холоднюще. Дорога пролягала вузькою ущелиною між засніженими горами; ми тремтіли та тряслися і звіряли один одному свої пригоди між Рено та Огденом. Минулої ночі я зовсім не стуляв очей, хіба на яку годину, а сліпень це не таке вже затишне місце, аби навернути на дрімоту. На зупинці я пройшов до голови поїзда. Наш поїзд мав два паровози, щоб у такий спосіб легше було всю валку витягти на похил.

Я знав, що на буфері чільного паровоза було б захолодно, бо він "крає вітра"; тим-то вибрав буфер на другому паровозі, затуленому першим. Учепившись за буфер, я завважив, що там уже хтось є. В темряві намацав тіло якогось хлопчиська. Він твердо спав. Впритул на буфері можна було вдвох уміститись, і я, потиснувши хлопця, увіпхався поруч з ним. Ніч була то непогана; "гицлі" (гальмівники) не турбували нас, і ми любісінько собі спали. Часом розпечена жужелиця чи рвучкі струси буркали мене, тоді я тулився поближче до хлопця і дрімав далі під паровозові чмихи та скрегіт коліс.

Наш трансконтинентальний доїхав до Івенстона, штат Вайомінг, і там зупинився. Попереду шлях перегородила аварія. Принесли мертвого машиніста, чий труп потверджував, яка небезпечна та дорога. Вбило ще й якогось волоцюгу, тільки його трупа не принесли. Я розбалакався з хлопцем. Йому було тринадцять років. Він утік з дому десь в Орегоні і їхав на схід до бабусі. Він розповів, як над ним збиткувалися вдома, і та історія звучала правдиво; бо ж і не було йому пощо вибріхувати переді мною, безіменним подорожнім гобо.

Але ж і не терпілось тому хлопцеві! Наврипився в одну ШКУРУ хутчій їхати. Коли дільничне начальство вирішило послати трансконтинентальний назад тим самим шляхом, яким він щойно приїхав, потім на поперечний "висмик" і на Орегонську лінію і далі тією дорогою, щоб вискочити на Об'єднану Тихоокеанську по той бік аварії, хлопець поліз на буфер, сказавши, що нікуди звідси не рушить. Для нас із Шведом це було вже занадто. Це означало труситися решту морозяної ночі заради того, щоб просунутись на якийсь десяток миль, Ми сказали, що підождемо, поки розчистять колію від уламків, а тим часом добре виспимось.

Ну, а потрапити в чужо місто голіруч, поночі, та ще й без прихилища для сну — то вам не жарт. У Шведа не було й цента за душею. Мій весь достаток становили два десятицентовики і один п'ятак. Від місцевих хлопців ми довідались, що пиво тут по п'ять центів, а бари відкрито цілу ніч. Якраз те, що нам треба. Два кухлі пива потягнуть десять центів, усередині буде грубка, крісла, і ми зможемо там переспати до ранку. Ми подалися на вогні бару, а сніг хрумтів у нас під ногами, і холодний вітрисько продіймав до кісток.

Та ба, я зле порозумів тих місцевих хлопців. Пиво було по п'ять центів тільки в одному барі на все місто, і ми до нього не втрапили. Але той, куди ми ввійшли, був цілком пристойний. Гоготіла благословенна грубка, розжарена аж до білого; стояли крісла з очеретяними сідалами, і був там ще не надто приязний хазяїн, що призро витріщився на нас. Чоловік не годен без угаву як день, так ніч лишатися вдягненим, їздити під дощем із сажі й жужелиці, спати де попадя і зберігати при тому добрий "фасад". Наші фасади безумовно промовляли проти нас; та що нас це обходило? У мене в штанях лежали гроші.

— Пару пива, — кинув я недбало хазяїнові, і поки той націджував, ми зі Шведом поспирались на прилавок, потайки пориваючись до крісел біля грубки.

Хазяїн поставив перед нами два пінявих кухлі, і я гордо виклав десять центів. Ну, а я був готовий на все. Як тільки мені стало б ясно, що помилився в ціні, я б одразу видобув ще десять центів. Дарма, що потім лишився б із самим п'ятаком у кишені, чужинцем в чужому краю. Все одно я б заплатив. Та хазяїн бару не дав мені того зробити. Тільки-но він уздрів мій десятицентовик, та як не вхопить обидва кухлі, по одному в кожну руку, і шубурх тим пивом у зливальницю поза прилавком. Та ще й злісно глянувши на нас, крикнув:

— У вас носи коростяві! Носи коростяві! Носи коростяві! От що!

Ані я, ані Швед корости не мали й слідно. З носами в нас усе було гаразд. Прямий сенс його слів був нам невтямки, та переносний був ясний, як день: наш вигляд не припав йому до вподоби, а пиво запевне йшло по десять центів за кухоль.

Я сягнув до кишені й виклав на прилавок ще десять центів, немов між іншим зауваживши:

— О, я думав, це п'ятицентова забігайлівка.

— Тут твої гроші не годяться, — хазяїн штовхнув обидві монети через прилавок до мене.

Скрушно вкинув я їх назад до кишені, скрушно позирнули ми до благословенної грубки та крісел і скрушно вийшли через двері на морозяну ніч.

А як ми виходили, хазяїн бару, все ще яро блимаючи очима, крикнув нам навздогін:

— У вас носи коростяві, от що!

Відтоді я побачив чимало світу, побував у чужих країнах, гортав чимало книжок, сидів не в одній лекційній залі, а проте й до сьогодні, хоч і як пильно та довго мусував над тим, так і не здолав розгадати загадкового вислову хазяїна бару з Іванстона, штат Вайомінг. З носами в нас усе було таки справді гаразд.

Спали ми тої ночі зверху казанів на електростанції. Як ми нагибали ту "кимару", не можу згадати. Мали десь просто прибитись до неї інстинктивно, як до водопою копі чи поштові голуби до рідного голубника. Але та ніч не лишила по собі приємних спогадів. З десяток волоцюг уже позалазило на казани передніше за нас, а для всіх там було занадто варко. Та ще і механік не давав постояти внизу. Не лишав нам іншого вибору: хоч казани, хоч сніг надворі.

— Казав, що хочеш спати, так спи ж, коротеча на тебе, — мовив він до мене, коли, очемерідий та розімлілий від жароти, я зійшов униз до кочегарки.

— Води, — пролебедів я, перехапуючи дух та змахуючи піт з очей, — води.

Він тицьнув на двері й запевнив, що десь там унизу, в чорному мороці, я знайду річку.