Дорога - Сторінка 2

Я не раз думав, що мій успіх, як автора оповідань, багато чим завдячує вишколові за моїх блукацьких днів. Щоб устарати хліб щоденний, мені доводилось повідати правдоподібні історії. Та переконливість і щирість, якої всі знавці домагаються від оповідання, при дверях чорного ходу зроджується під тиском невблаганної скрути. І ще: я цілком певен, що якраз мої бурлацькі курси зробили з мене реаліста. Реалізм — єдиний крам, який під кухенними дверима можна виміняти на харч.

Мистецтво, зрештою, — це тільки доконане штукарство, а штукарська вигадливість заощаджує не одну "історію". Пригадую, як вибріхувавсь я в поліційний дільниці у Вінніпегу, провінція Манітоба. Я саме добивався на захід Канадською Тихоокеанською. В поліції, звісно, мали охоту почути мою історію. І я загнув їм — перше, що голови вхопилось. Поліцаї були сухотопти в самісінькій щирині материка, то яка ж історія була для них ліпша од морської? Тут їм зроду не спіймати мене. От я й розповів їм слізну повість про своє поневіряння на гаспидському судні "Гленмор" (якось мені привелося бачити "Гленмора" в Сан-Франціській бухті).

Я назвався юнгою-англійцем, мені заперечили, що говіркою я не схожий на англійського хлопця. Я тиць-миць, довелося переграти все на ходу. Народивсь я й ріс у Сполучених Штатах, по смерті батьків мене відіслано в Англію до діда з бабою. То вони ж і віддали мене в юнги на "Гленмор". Сподіваюсь, капітан "Гленмор" дарує мені характеристику, якою наділив я його того вечора в поліційній дільниці у Вінніпегу. Яка жорстокість! Яка брутальність! Яка пекельна винахідливість на тортури! Ось через віщо я дезертував з "Гленмор" в Монреалі.

Але як же мене занесло посеред Канади зі сходу на захід, коли дід мій та баба живуть в Англії? Я зараз же створив заміжню сестру, що живе в Каліфорнії. Вона вже подбає про мене. Я став просторікувати про її любу та милу вдачу. Однак їм все було мало, тим твердосердим поліцаям. Даймо, що я найнявся на "Гленмора" в Англії; то чим промишляв і де побував "Гленмор" за два роки, аж до мого дезертирства в Монреалі? І тут я потяг тих сухотоптів разом з собою довкола цілого світу. Вони ставали на прю з розбурханим тайфуном біля берегів Японії. Вони разом зі мною вантажили й розвантажували судно в усіх портах Семи Морів[6]. Я завозив їх до Індії, в Рангун, до Китаю і примусив, огинаючи мис Горн, разом зі мною оббивати молотом кригу, а врешті-решт об'якоритися у Монреалі.

І тоді вони сказали мені зачекати хвилинку, один поліцай вийшов у нічну пітьму, а я тим часом грівся перед грубкою, бентежно мізкуючи, яку то пастку вони мені готують.

Я аж застогнав подумки, побачивши, як увіходить він дверима слідом за поліцаєм. То не циган оздобив ті вуха крихітними золотими сережками; не в преріях обвітрилась та поморхла шкіра; не снігові замети і не гірські схили придали йому тієї розгойдистої ходи. А в його очах, коли вони зиркнули на мене, безпомильно вгледів я сонячні відлиски на морі. Горе ж мені з тою темою, що її було треба вичитати із обличчя жертви на очах у півдесятка поліцаїв, — мені, що зроду-віку не плавав у китайських морях, не огинав мису Горн, ані бачив увіч Індії та Рангуна!

Відчай охопив мене. Лихо замаячило переді мною в постаті цього негодами битого сина морів з теліпанчиками у вухах. Хто він? Що за один? Я маю розгадати його, перш ніж він мене розгадає. Я мушу зорієнтуватись наново, інакше ці гиряві поліцаї зорієнтують мене до камери, до поліційного суду, а там ізнов до камери, і не до одної. Якщо він запитає мене, поки я доберу, що знає він сам, тут мені й гаплик.

Але, думаєте, я виказав свою розпуку перед тими пантероокими охоронцями громадського спокою у Вінніпегу? Де б пак! Я стрінув пристаркуватого моряка, сяючи очима, вдаючи щиру полегкість потопельника, що останнім відчайдушним похватом учепився за рятувального пояса. Ось урешті тямовита людина, вона вже потвердить мою правдиву історію перед цими поліційними хортами, що не тямлять ані же, — таку роль я принаймні намагався розіграти. Я напосівся на нього, випитуючи, хто він та що він. Я мовби хотів засвідчити перед суддями надійність мого рятівника, перш ніж він порятує мене.

Моряк був проста душа — легковірний лопух. Поки я допитував його, поліцаїв почала брати нетерплячка. Нарешті один з них сказав мені заткатись. Я заткався, проте й заткавшись, напружено творив, похапки накреслюючи сценарій наступної дії. Для початку я довідався досить. Він француз. Плавав завжди на французьких торговельних суднах, за винятком одного рейсу на фруктовозі. І нарешті — десь моя доля не вмирала! — не був на морі вже двадцять років.

Той самий поліцай попросив його взяти мене на сниток.

— До Рангуна ти заходив? — запитав моряк.

Я кивнув головою:

— Висадили там третього помічника. Тиф.

Якби він поспитав, який саме тиф, я відповів би "ентеричний", хоч сном і духом не відаю, що воно таке. Але він не допитувався. Натомість його наступне запитання було:

— Ну й як там Рангун?

— На сто з оком. Поки ми там стояли, все прали дощі.

— На берег тебе відпускали?

— А певне, — відказав я. — Ми, трійко юнг, зійшли на берег разом.

— Храм пригадуєш?

— Який храм? — відповів я запитанням.

— Ну, той великий, зі сходами.

Коли я пам'ятаю той храм, то запевне мені доведеться змалювати його. Під ногами в мене роззявилось провалля.

Я похитав головою.

— Його видно з усієї гавані,— підказав він мені.— Не треба навіть сходити на берег, щоб побачити той храм.

Зроду ще ні один храм не видавався мені таким осоружним. І все-таки я упорав той рангунський храм.

— Його не видно з гавані,— заперечив я. — Не видно його й з міста. Його не видно навіть з верху сходів, тому що… — для посилення ефекту я трохи перечекав. — Тому що нема там ніякого храму.

— Таж я сам його в живі очі бачив! — скрикнув моряк.

— Це було в…? — запитав я.

— Сімдесят першому.

— А у вісімдесят сьомому він завалився при великому землетрусі,— пояснив я, — Він був дуже древній.

Запала мовчанка. Моряк поринув у спогади юнацьких літ, відтворюючи перед своїм старечим зором чудовий храм над морем.

— Сходи й досі на місці,— підсобив я йому. — їх видко з усієї гавані. А пригадуєте малий острівець по праву руч, як увіходити в гавань? — Мабуть, такий острівець мусив там бути (я був напоготові пересунути його по ліву руч), бо старий кивнув, — Ані сліду, — закінчив я. — Тепер сім сажнів завглибшки.

Я виграв якусь хвильку на передих. Поки він розмірковував, як то все плине з часом, я наготував кілька довершальних штрихів до своєї історії.

— А пам'ятаєте митницю в Бомбеї?

Він пам'ятав.

— Згоріла до цурки, — ознаймив я.

— Джіма Вона ти пригадуєш? — знову взявся він за мене.

— Вмер, — відказав я, хоч не мав і найменшого поняття, що воно в дідька за Джім Бон.

Я знову опинився на тонкім льоду.

— А тямите Білі Гарпера в Шанхаї? — швидко спитав я від себе.

Старий матрос натужно силкувався пригадати, але пригадати Білі Гарпера — плід моєї фантазії — було його затужавілій пам'яті не до снаги.

— Та вже ж, ви тямите Білі Гарпера, — наполягав я. — Його всі знають. Він там уже сорок років. Ну, так він там і досі, ото й тільки.

І тут сталося чудо. Моряк пригадав Білі Гарпера. Може, й існував якийсь Білі Гарпер, може, він і прожив сорок років у Шанхаї і все ще лишався там; проте для мене то була новина.

Ще цілих півгодини точили ми з моряком балаки таким-о робом. Наскінчу він заявив полісменам, що я той, ким назвався, і я, переспавши ніч та поснідавши вранці надурняк, дістав волю мандрувати на захід до своєї заміжньої сестри в Сан-Франціско.

Та вдаймося знову до тої жінки з Рено, що смерком відчинила мені двері. Досить було глянути на її привітне обличчя, і я вже знав, яку роль маю грати. Я зробився любим, невинним, безталанним парубійком. Мені заціпило язика. Я розтуляв рота й знову затуляв. Ні в світочку ж бо досі не жив я жебраним хлібом. Сум'яття моє було болюче до краю. Мені було соромно. Я, хто дивився на жебри, як на захватне чудерство, клеїв із себе правдивого сина місіс Гранді[7], обтяженого всією її буржуазною мораллю. Тільки гострі кольки в порожньому животі змогли штовхнути мене на таку ницість і ганьбу, як прошацтво. І я подбав, щоб надати своєму обличчю похнюпленого, нещасного вигляду, мов у зголоднілого юнака, незвиклого до жебрацтва.

— Ти голодний, бідний мій хлопчику, — промовила вона.

Отже, я примусив її заговорити першою.

Я схитнув головою і глитнув.

— Це вперше зроду я когось… прошу, — затинаючись, пробелькотів я.

— Ну, то заходь же. — Двері широко розчахнулись. — Ми вже поїли, але вогонь ще горить, і я тобі чого-небудь зберу.

Коли ми ввійшли на світло, вона пильно оглянула мене.

— От щоб і мій хлопчик був такий здоровий та дужий, як ось ти, — сказала вона. — А то він у мене плохенький. Часом падає ні з того ні з сього. Оце й сьогодні по обіді впав і дуже забився, лебедашечка.

В її голосі бриніла несказанна материнська ласка, якої мені раптом закортіло й для себе. Я глянув на того сина. Вій сидів через стіл, худий та блідий, голова в завоях. Він не ворушився, тільки зчудовані очі, незблимно втуплені в мене, блищали до лампи.

— Чисто, як мій бідний тато, — озвавсь я, — Він теж мав падучку. Якась така заморока в голові. Лікарі не годні були дати йому ради. Так і не порозуміли, що в нього було.

— Він помер? — лагідно запитала вона, ставлячи переді мною півдесятка нарідко зварених яєць.

— Помер, — я глитнув. — Два тижні тому. При мені це й сталося. Ми разом переходили вулицю. Одразу впав — і вже. Так і не прийшов до пам'яті. Занесли його до аптеки. Там і помер.

І тут я розвинув жалібну історію свого батька: як по материній смерті ми з ним перебралися з ранчо до Сан-Франціско; як його пенсії (підставного солдата) і дрібних заощаджень нам не вистачало і як він пробував був узятися поширювати передплату на книжки. Розповів я й про свої власні знегоди в ці дні по його смерті, як блукав я, самотній і всіма зацураний, вулицями Сан-Франціско. Поки ця добра жінка розігрівала грінки, смажила бекон та варила ще яйця, я, уминаючи хорошенько все, що вона ставила перед мене, увиразнив і збагатив подробицями портрет того бідолашного сироти. Я й насправжки зробився ним. Я вірив у нього, як вірив у чудові яйця, що їх тої хвилі поглинав.