Дорога - Сторінка 7

Наївшись, я зготував обід Панчеві — великий таріль, повний маслаків та ласих недогризків, — і виніс йому надвір. А вийшло так, що до нас заїхав гість із сусіднього ранчо, і з ним — пес-ньюфаундленд, здоровенний, мов теля. Я поставив таріль на землю. Панч замотиляв хвостом і заходився коло нього. Йому світило, щонайменше, півгодини блаженства. Раптом наче віхола налетіла. Панча швиргонуло вбік, як соломинку, і той собацюра нап'явся на таріль. Хоч пащеку він і мав величезну, та його десь, певно, ще й треновано на гвалтовні сніданки, бо за коротку хвилю, поки я встиг копнути його ногою під ребра, він дощенту витивкав усе, що було на тарілі. Підмів геть до крихти. Наостанку ще лизнувши язиком, він прибрав навіть масні плями.

Отож як той здоровило ньюфаундленд при тарілі Панча, так і я повівся за столом двох панн із Гарісбурга. Я спустошив його. Не розбив я нічого, тільки трощив яйця, сухарики й каву. Служниця приносила ще, а я не давав їй передиху, і вона все носила й носила. Кава була першорядна, але ж пощо було її подавати в таких манюпусіньких чашечках? І коли ж мені їсти, як увесь свій час я мусив готувати безліч тих чашечок кави.

Зате принаймні мав я нагоду поплескати язиком. Ті дві літні панни з біло-рожевими лицями й сивими кучерями зроду не зазирали у ясне обличчя Пригоди. Як сказав би "щирий бурлака", вони все життя відробили "в одну зміну". До пропахченої тісняви їхнього бідного на події існування я вдерся свіжим вітром із широкого світу і приніс за собою терпкий дух поту й боротьби, гострі пахощі незнаних країв і земель. І я таки добренько пошкріб їхні тендітні долоні своїми мозолями — тим півдюймовим нароснем, що натирається на долонях, коли тягаєш кодоли та довгими годинами запопадно обіймаєш лопатилно. Я робив це не лише з юнацького бажання похизуватись, але й щоб відробити за гостину.

О, я й зараз бачу їх, тих любих панн, як і тоді, коли сидів у них за сніданком дванадцять років тому і постолакав про свої походеньки по світі, відкидаючи їхні доброзичливі поради, як і годилося хвацькому паливоді, та зачаровуючи їх пригодами не тільки власними, а й усього іншого парубоцтва, з яким доводилось мені накладати й звірятися пережитим. Я привласнив їх усі, ті чужі пригоди; і були б мої симпатичні господині не такі довірливі простухи, то любісінько могли поплутати мене на хронології. Та що з того? Вимін це був справедливий. За всі їхні чашечки кави, яйця і сухарики я відплачував сповна. Я розважав їх по-королівському щедро. Моя поява за їхнім столом була для них пригодою, а пригоду ні в яку ціну не увібгати.

Ідучи вулицею від своїх панн, я прихопив газету з-під дверей якогось довгосплюха і простягнувся в парку на травичці, щоб увійти в курс подій у світі за останні двадцять чотири години. Там, у парку, я здибався з таким же волоцюгою, як і сам. Той розповів мені про себе й уперто намовляв уступити до армії Сполучених Штатів. Сам він дався на підмову вербувальникові й ось-ось мав нацупити військову робу, і ніяк не міг узяти втямки, чом би й мені не пристати до нього. Він брав участь у поході "армії Коксі"[8] на Вашінгтон кілька місяців перед тим, і це начебто прищепило йому смак до військового життя. Я теж був із ветеранів, бо чи ж не ходив я рядовим чоти "Л" другої дивізії в "промисловому війську Келлі"? Щоправда, чота ця була більше відома як "невадське кодло". Та мій вояцький досвід подіяв на мене зовсім у протилежний бік. Тож я полишив того волоцюгу на шляху до його кривавої кар'єри, а сам "розкинув ноги" за обідом.

Відбувши цю повину, я подався мостом через Сасквегану на західний берег. Не пам'ятаю, як звалася залізниця по той бік річки, але ще лежачи на траві, я надумав поїхати до Балтімори; тим-то я й збирався тепер гайнути туди тією залізницею, хоч як би вона там звалася. Була тепла пообідня пора, і серед мосту я нахопився на зграйку хлопців, що купались, плигаючи з бика. Одежі на мені як не було, і я й собі шубовсть у річку. Вода була напродиво, та коли я виліз і вдягся, то виявив, що мене обібрано. Хтось понишпорив у моїй одежі. Ну, то скажіть, хіба ж бути пограбованим це не така пригода, якої одної стало б на цілий день? Я знав людей, що їх було пограбовано, і вони потім торочили про ту подію до самого свого скопу. Правда, злодій, що порпався у моєму шматті, поживився не бозна-як: тридцять-сорок центів п'ятаками й центами та ще мій тютюн і цигарковий папір. Але то було все моє добро — більше, ніж можна звичайно пограбувати в людей, бо в них лишається дещо вдома, а я взагалі дому не мав. Я зміряв поглядом ватагу хлопців у воді і мав досить глузду не збивати бучі. Натомість я попросив "на закрутку", і присяйбі, що тютюнець загортав у свій власний папірчик.

По тому я потеліпався мостом на західний берег. Тут пролягала залізниця, на яку я націлився. Станції ніде не було видно. Як би підчепити товарняк, не ходячи до станції, ось у чому полягав клопіт. Я зауважив, що колія круто збивалася вгору, куди я й вийшов, і я знав, що тяжкий вантажний поїзд не зможе тут їхати надто шпарко. Але ж як шпарко? Потойбіч колії підносилася висока круча. Зверху понад її краєм визирала з трави голова якогось чоловіка. Він міг знати, як швидко підіймаються товарняки схилом і коли буде найближчий на південь. Я гукнув до нього, як тут з поїздами, а він махнув мені лізти нагору.

Так я й зробив, виліз туди і знайшов там ще чотирьох чоловіків, що лежали на траві обік першого. Я скинув на них оком і одразу впізнав, що то американські цигани. На галявині поміж деревами трохи віддалік від краю кручі стояло кілька непоказних возів-балагул. Обшарпані напівголі дітваки шмигляли по всьому табору, однак я зауважив, що вони не наверталися близько до чоловіків, щоб не докучати. Кілька худющих, негарних, пошкорбатілих від роботи циганок поралися по господарству, а одна, я помітив, скулилася сама на передку балагули, нахиливши голову і злігши підборіддям на коліна, знебуло охоплені руками. Щасливою вона аж ніяк не виглядала. Здавалося, ніби їй до всього байдуже, — в цьому я помилявся, бо згодом довідався, що були речі, не байдужі для неї. Нерозважне горе прозирало в неї на обличчі, а вираз був такий трагічний, наче більше страждання годі й знайти. Ніщо не зможе довадити їй дошкульніш, — так, здавалося, промовляло її лине; коли ж і в цьому я теж помилявся.

Я простягся на траві покрай крутовини і завів мову з чоловіками. Ми були трохи зрідні — я був американський гобо, а вони американські цигани. Щоб нам збалакатись, я знав досить їхньої гутірки, а вони моєї. Б їхньому таборі було ще двоє, ті "ремісникували" за річкою в Гарісбургу.

Вони мали хист рехтувати парасольки; але який направду хист крився за тими парасольками, мені не сказано, а доскіпуватись було б не гречно.

День був чудовий. Вітер ані шелеснув, і ми вигрівались до мерехтливої сонячної тепліні. Звідусіль бриніло сонним дзижчанням комашні, а лагідне повітря напоїлося п'янкими пахощами землі та зеленої рути. Нам ліньки було навіть поворухнутись, хіба ото вряди-годи перекидалися спроквола яким словом. Але тут неждано-негадано цей мир і супокій брутально збаламутила людина.

Двійко босоногих хлопчаків років по вісім-дев'ять вчинили якийсь дрібний переступ супроти таборових законів, — якої там вони шкоди накоїли, не знаю, — і один чоловік, що лежав поруч мене, знагла сів і гукнув на них. Вій був ватажок племені, цей вузьколобий, скулоокий чоловік, і досить було глянути на його тонкі губи та сардонічно перекривлене обличчя, аби зрозуміти, чому на звук його голосу ті двоє хлопчаків так стрепенулись і застигли на місці, мов сполохані олені. На обличчях у них вималювався страх і настороженість. І в паніці вони жахнули тікати. Ватажок гукнув їм повернутись, і один хлопчина відстав, завагавшись, а все його худорляве тільце відбивало, мов у пантомімі, внутрішню боротьбу страху з розсудливістю. Він хотів повернутись. Розум і минулий досвід підказували, що повернутись — менше лихо, ніж утікати; та хоч і менше, лихо було все ж досить велике, щоб окрилити страх і під'юдити ноги на втечу.

Так вагаючись і відстаючи від товариша, добіг він до затінку під деревами, де й спинився. Ватажок його по переслідував. Він поволі підступив до балагули і видобув важкий батіг. Відтак вийшов насеред галявини й зупинився. Він не сказав ні слова, лише стояв непорушно. Він був Закон, нещадний і всевладний. Він просто стояв там і чекав. Знав я, знали й усі ми, і ті двоє хлопчаків під деревами теж знали, на що він чекав.

Хлопчисько, який був отягався, повільно посунув назад. Його лице виявляло трепетну рішучість. Він уже не огинався. Він вирішив дістати те, що заробив. І, завважте, кара була не за первісний переступ, а за втечу. Проте в цьому той ватажок племені чинив так, як чинить і високорозвинуте суспільство, серед якого він живе. Ми караємо своїх злочинців, а коли вони втікають, повертаємо їх назад і додаємо кари.

І ось хлоп'я підійшло просто до ватажка, спинившись якраз на зручній віддалі для замаху пугою. Цьвохнув батіг, розтинаючи повітря, і я здригнувся, вражений силою удару. Оця тонка маленька ніжка була така тонка й така маленька. Там, де вперезав її батіг, тіло взялось білим, а де побіліло, набубнявів страхітливий рубець, і місцями, де луснула шкіра, задзюрило червонавим. Новий замах батога, і все хлоп'яче тіло знітилося в чеканні удару, хоч хлопчик і не рушив з місця. Силу волі він мав неабияку. Схопився другий рубець і третій. Тільки за четвертим циганча зойкнуло і, вже не годне далі встояти під новими ударами, застрибало, повискуючи з болю, однак тікати й не поривалось. Якщо мимовільний танець заводив його туди, куди бич не досягав, воно підтанцьовувало знов поближче. А коли вже було по всьому — десяток канчуків — подалося, хлипаючи та скімлячи, геть між балагули.

Ватажок усе стояв і чекав. 3-поміж дерев вийшов другий хлопець. Але цей не підходив просто. Він наближався поступцем, мов зіщулений собака, перейнятий панічним страхом, що раз у раз примушував його повертати і кидатись на яких півдесятка кроків назад. Щоразу вій повертався і з хлипанням та невиразним тваринним хрипом у глибині горлянки знову йшов, кружляючи, все ближче й ближче до ватажка.