Дорога в нікуди - Сторінка 11

Через неї, з провулка, вчулися їзда і кроки.

Рой стала відмикати, але не змогла і впустила ключ в траву. По звуку падіння ключа Давенант негайно відшукав його, накривши ключ рукою. Тільки-но він закричав: "Знайшов!" — як дві остиглі від роси дівочі руки ткнулися його

руки і стиснули її.

— Я знайшла, але ви перший схопили. — Рой спробувала відсунути його пальці, замість них їй попалася рука Еллі. — О, — сказала вона, — де ж ваша рука?

— Вона тут.

— Ось вона, під моєю! — Еллі сильно придавила руку Тіррея. — Я вже торкнулася ключа. Рой, чесне слово, а він схитрував!

Три руки лежали в сирій траві, взаємно гріючи одна одну, нарешті, ключ якимось шляхом виявився у Рой, і вона з торжеством схопилася.

— Дозвольте, я відкрию! — запропонував Давенант.

— Ну, відкривайте. "Аргазантур"! — раз!

— "Аргазантур"! — два! — пискнула Еллі.

— І "Аргазантур"! — три! — сказав Давенант, долаючи тугий замок.

Він відтягнув залізні двері і вийшов, але, обернувшись, зупинився.

— Ідіть, ідіть! — закричали дівчата і, прикривши хвіртку, договорили в щілину: — Добраніч!

— Добраніч! — відповів Давенант.

Замок клацнув.

"Тепер вони поспішно тікають назад", — подумав Тіррей і по дорозі з променів і квітів пішов додому.

Глава V

Як завжди, Давенанту відкрила двері стара Губерман, яка прагнула підглянути, чи не цілує мешканець у порога якусь дівицю. На цей раз інше було в її розумі, а Тіррея чекала подія настільки кепська, що, знай він про неї, він вважав би за краще зовсім не йти додому.

У сірих очах Губерман таїлася нестерпна цікавість, жага нюхати, гризти чуже

життя. Глибокодумно і лицемірно зітхнула вона, відкривши двері. Схопивши жорсткою лапою плече Давенанта, стара стала шепотіти:

— Бідний хлопчик! Тримайтеся! Бог послав вам радість! Він прийшов, чекає вас вже дві години у вашій кімнаті. Він такий жалюгідний, нещасний. Зберіться з силами.

— Хто чекає? — тривожно сказав Давенант, безглуздо подумавши про Галерана і відсторонюючись, так як стара дихала дивними словами своїми прямо йому в обличчя. — Скажіть, хто прийшов? Хіба прийшов?

— Боже, допоможи йому! Ваш батько!

— Не може бути!

— Ах, не хвилюйтеся так! Провидіння веде нас. Ідіть, ідіть до батька!

Давенант кинувся вперед і відкрив двері.

Біля столу сидів обірваний сивий чоловік з важким, їдким лицем, підпилий і

згорблений. Вставши, він патетично простягнув руки.

Губерман повільно закривала двері, не в силах відійти від неї.

— Син ?! — сказав невідомий.

Давенант відсахнувся. Він розпізнав виконавця тюремних пісень в ресторані на Місячному бульварі. Слово "син" вбило його. Відчуваючи увагу ззаду себе, Давенант повернувся до двері, де червоний, сльозливий ніс Губерман таївся в тіні.

— Геть! — сказав він. Двері сіпнулася і зачинилися.

— Який син? — запитав Давенант. — Хто ви?

— Значний момент! — відповів обірванець. — Мій син — ти, Тіррей Давенант. Я —

твій батько.

— Я думав, ви померли, — сказав Давенант, гублячись і тремтячи, як у очікуванні вироку. — А втім, чим ви це доведете?

— Неприємно? Так? — сказав Франк.

— Я не знаю. Що я можу зробити? Франк знизав плечима.

— Я теж нічого не можу зробити, — заявив він. — Значить, зустріч не вийшла. Я повинен був з'явитися в автомобілі. Найбільш невдячна справа — це уявляти собі зустріч після багатьох років. Чого ти тремтиш?

— Я хочу доказів, — з відчаєм сказав Тіррей, хоча інстинкт спорідненості і

спогади про портрети батька встановили гірку істину, якої противився він всією істотою. Перед ним стояло не мрійник, який потрапив в інший світ під трель чарівного барабана, а брудний пройдисвіт.

— Ви співали в саду, як жебрак, — сказав Тіррей. — А тепер прийшли.

— Ах, ось що? Так ти мене бачив, але не впізнав? Будь ти проклятий! — зашипів Франк, втрачаючи бажання розігрувати моральне занепокоєння. — Я звик обідати, розумієш? Одним словом, ми познайомилися. Колись ти був п'ятирічним. Ті твої риси проглядають навіть тепер. Забавно! Ти куди? Ми ще тільки почали говорити.

— Мені потрібно, — сказав Тіррей, сам не знаючи, навіщо прагне вийти. — Я скоро повернусь.

— В такому разі принеси мені пляшку вина. Гроші є? Мені здається, що ти виріс бездушним. Так ось, дивися і змирися: я твій батько.

Тіррей тупо глянув на нього і вийшов без капелюха в коридор, де, забувши напрямок, наблизився до розкритих дверей вітальні. Там, за столом, сидів Губерман з дружиною.

Розкривши роти, були обидва вони — слух і увага. Помітивши мешканця, Губермани сіпнулися встати, але втрималися, споглянув на Тіррея так пильно, як якщо б він йшов по канату. Заперечливо хитнувши головою в знак, що помилився, Давенант відшукав вихідні двері і опинився на вулиці.

Йому нікуди було піти, нічого було робити серед гучного говору перехожих. Він тоскно відкрив двері, бажаючи повернутися, але згадав про вино і перейшов вулицю; потім деякий час стояв в магазині серед суєти покупців, яка обтяжливе відволікала його від споглядання болю, що вдарив так нелюдяно. Враження вечора у Футроза ще билося, як нервовий тик, в його душі, але ті почуття вже зникли; повернення батька зіграло роль підступного удару, після якого скинутий в воду прагне не до радощів берегової прогулянки, але тільки до порятунку.

Тіррей повернувся, намагаючись підбадьоритися і твердячи: "Все-таки він мій батько!" Але значення цих слів тільки ще більше гнітило його.

Частково врятувала Тіррея природна цікавість — сумна цікавість в'язня,

хвора свідомість якого після звуку ключа в дверях камери, що встановили

поховання живцем, починає поступово цікавитися пристроєм камери і видом з вікна крізь ґрати.

Давенант повернувся, впущений на цей раз прислугою, так як навіть стара Губерман не зважилася ще раз побачити трощене обличчя мешканця, в кімнаті якого відбувалася така рідкісна і важка сцена.

— Я приніс вино, — сказав Давенант, ставлячи на стіл пляшку. — Як ви мене знайшли? Ви повинні знати, що я вас майже не пам'ятаю. Тепер, дивлячись на вас, я щось пригадую. Вам не щастило? Навіщо ви кинули нас?

За час короткого мовчання Франка Тіррей уважно розглянув його, сівши на

стільці в кутку кімнати. Бродяга, уривчасто, але пильно спостерігаючи за сином, зберігав серед брудних своїх вусів затяжну посмішку, яка позначала вираз його обличчя дикою і тонкою двозначністю, що абсолютно не відповідала моменту. Його старе кепі з темного шевйоту валялося на столі підкладкою вгору, і в цьому кепі лежала кругла бляшанка з тютюном. На її кришці була зображена гола жінка з розкішним волоссям. Одягнений в рвану матроську фуфайку, колись синьої, а тепер брудно-блакитної фланелі, ластикові чорні штани, залатані на колінах квадратами, ушитими старанно, але криво, як штопають чоловіки, змушені долею носити в кишені голку і нитки, Франк Давенант, зігнувшись, сидів біля столу.

За розстебнутим коміром його фуфайки стирчали шматки білизни, кольори яких було важко уявити. На його ногах були старі шкіряні калоші. Розмовляючи, він дістав люльку з обгризеним мундштуком і набив її сумішшю сигарних недопалків, зібраних на вулиці. Вдавивши тютюн в трубку жовтим, як цибулиння, нігтем великого пальця, батько ще раз глянув на сина поверх піднесеного до трубки палаючого сірника, відкинув його і, звернувшись до пляшки, витягнув пробку штопором свого складного ножа. Давенант подав склянку.

— О Боже! Що з вами було? — запитав Тіррей, здригаючись від печалі і злоби.

— Я впав, — Франк випив склянку вина і обсмоктав вуса. — Так кажуть, так ти почуєш, така ходяча думка. Але я перш скажу, як я тебе розшукав. Бачиш, Тірі ...

При цьому зменшувальному імені "Тірі", яким кликала його завжди мати, Тіррей відчув подобу терпимості. Повернення Франка почало приймати реальний характер. Помітивши його почуття, Франк повторив:

— Так, Тірі, це я вигадав тобі таке ім'я. Корнелія хотіла назвати тебе Трері ...

Втім, все одно ... Так ось, я зайшов в будинок, де ми жили тоді. Там ще живе Пігаль, його повинен ти пам'ятати: він одного разу подарував тобі дерев'яну гармату. Ну-с, він більше не служить в управлінні залізниці, а так ... Хоча ... Так, про що це я? Його дочка служить в банку. Ах да! Так ось, він мені розповів, що ти возиш візок у Гендерсона, а Гендерсон направив мене до Кішлота. Отже, ти відразу став помітний на горизонті моїх пошуків.

— Кішлот дізнався від вас, що ви ... Що я ваш ...

— А як же інакше? Він присвятив мене в твої справи. Фаворит ?! Як це тобі вдалося? Тірі, тямущий тихоня, адже ти зловив жирну кістку і можеш дістати багату дружину, хіба не так? Яка ж із двох? Одна дозріла ... Хоча як ти повинен бути до кінця розумний, щоб вкрасти цей шматочок! Батьки твоєї матері ні чорта не дали за Корнелією, і тому мої справи похитнулися. — Хоча ... Так, я все-таки любив цю бідну великоокочку, твою мати, проте мене пограбували.

Слухаючи промову батька, в якій залишок колишньої манери, яка виражається голосом, ще не зовсім розучися з'єднувати думку з інтонацією і так дивно акомпанував змістом слів, Давенант завмер. Його охопило розв'язним смородом.

— Так з цим ви прийшли до мене? Ви, батько? — крикнув Давенант, стримуючи сльози гніву. — Не смійте говорити нічого такого ні про Футрозів, ні про матір! Я щойно прийшов від Футроза. Там було мені добре і ніколи, — чуєте ви, батько? — ніколи не було так добре, як там! Але ви цього не зрозумієте. А я не можу розповісти, та й не хочу, — додав він, спідлоба розглядаючи Франка Давенанта, який, важко напівзаплющивши очі, слухав, ловлячи в цих словах сина риси характеру, що можуть стати в нагоді.

— Чую, син, — їдко відповів Франк. — Спочатку я думав, що ти не сентиментальний. Це кепсько. Втім, ми ще тільки почали наше зближення. Там побачимо.

— Я не річ, — сказав Давенант. — А що ви хочете зробити?

— Ха-ха! Нічого, Тірі, анічогісінько.

— Навіщо ви повернулися?

— Милий, я тут проїздом з Гель-Г'ю. Я, власне кажучи, не сподобався капітанові "Дельфіна", так як довів йому, що, з юридичної точки зору, відсутність квитка не є привід вважати мене таким, що вибув з числа пасажирів. Я хотів видати йому письмове зобов'язання про сплату терміном на один рік, але ця скотина тільки мукала.

Навіщо я повернувся? Я не повернувся, Тірі. Тієї людини, яка одинадцять років тому пішла з дому, щоб розбагатіти в чужих краях і приїхати назад багатієм, більше немає.