Дорога в нікуди - Сторінка 7

— Як добре! Познайомтесь, Тіррей Давенант, з Мелі Скорт. Мелі, коли ви їдете?

— Я поїду завтра, так як ...

— Тампіко, тобто батько, тільки що говорив в телефон ...

Рой стала шепотіти їй на вухо, і Мелі почервоніла, а Давенант розчув закінчення шепоту: "... розкрийте сумочку". Розуміючи, що відбувається, він відвернувся, дивлячись в вікно. Роена незабаром підбігла до нього, кажучи:

— Йдемо, посидимо на дивані. Сьогодні ви не побачите Еллі. Бідолаха занедужала. Доктор вже дивився язика і порадив цілий день лежати. Тільки це не небезпечно, він так сказав. Давенант, вам теж від батька звістка: ще не приїхав його знайомий, який повинен буде присвятити вас в лицарі географії. Так що ми поговоримо. Ах, Еллі турбує мене!

— Повинно бути, зміна погоди, — сказала Мелі. — Я під ранок не могла заснути від кашлю.

Вони сіли. Рой сіла між Давенантом і Скорт.

— Дуже нерівний клімат, — продовжувала Мелі.

— Так, жахливі, жахливі зміни. Огидно! Юна господиня не пустувала, як

вчора, але в її голосі вчулися знайомі Давенанту бойові ноти першого дня, коли грали "Вигнанця".

Дівчата помовчали. Зустрівшись очима, вони посміхнулися і розсміялися.

— Чому ви розсміялися? — вигукнула Рой, підскакуючи на сидінні.

— Не знаю. А чому ви?

— Просто так. Так ось що: з'їмо цукерки. Вона втекла і повернулася з коробкою, поставивши її на диван між собою і дівчиною.

— Давенант, чому ви сидите так чинно? — сказала Рой. — Ідіть допомагати.

Давенант потримав цукерку у губ і запитав:

— Що ж з Еллі? Може бути, вона небезпечно хвора?

— Ні, ні, заспокойтеся. Вона, так би мовити, наполовину здорова. Але їй доведеться весь день лежати.

— Що таке?! — скрикнув ревнивий голосок, і в вітальню вийшла зелена ковдра, з якої стирчала кучерява голова. На ногах Еллі були величезні туфлі Уранії, і вона жваво човгала ними, підтримуючи звисаючу ковдру, як шлейф.

— Здрастуйте, діти, — сказала Еллі, — я до вас. І "О, дай Мелі мені цукерку". Рой! Уже я знаю: Давенант прийшов до нас. Чи могла я стерпіти?

— Еллі, іди назад! — крикнула їй Роена. — Як ти сміла?

Не звертаючи уваги на її тривогу, Еллі підійшла до Мелі Скорт і присіла.

— Як ви думаєте, — хочу я товариства чи ні? Дозвольте представитися: мінус

всесвіту !!!

— Мелі, скажіть їй, що коли ви хворі, то ніколи не схоплюєтесь в такому кімоно!

— Будьте слухняні, — сказала Мелі, даючи дівчинці взяти себе під руку, після чого Еллі рішуче сіла на диван, — навіть маленький протяг вам небезпечний.

Еллі, зітхнувши, встала і пересіла до Давенанта.

— Він захистить мене і дасть мені цукерку. Будьте моїм лицарем!

— Добре, сказав Давенант, — але, як лицар, я дам вам цукерку тільки з дозволу

градусника.

— У тому-то й справа, що я його розбила зараз. Я хотіла довести, як я здорова. Що таке ртуть? Хто знає?

— Іди-но сюди, — Рой доклала руку до щоки Еллі. — Здається, нічого немає, але ж Уранія збожеволіє.

— Накликали, — промовила Еллі, побачивши гувернантку, що входить.

— Це що таке! — закричала Уранія, піднявши руки. Вона одразу впізнала Давенанта, але, взнавши, почервоніла від обурення. Виховна система Футроза приводила її в лють.

— Еллі, ви мене ... вбити? Хочете мене вбити, так? За хвилину в ліжко!

Еллі закрила обличчя руками і похитала головою.

— Ах, як не хочеться лежати! — просто сказала вона. — Що робити? Іду. Прощайте! Нехай у вас розладяться шлунки від ваших цукерок!

Ковдра пішла, човгаючи туфлями і наспівуючи сумний мотив, а Уранія оголосила Роені, що її чекає вчитель музики, після чого вийшла, закинувши голову і грізно дихаючи.

— Бажаю вам швидко поправитися, — сказала Роена, прощаючись з Мелі Скорт. — Тато був у Ахуан-Ськапі і дуже хвалить це місце. Вам буде там добре.

— У мене перед від'їздом різні неприємні справи. Дякую вам.

— Давенант, — сказала Роена, — в неділю ви наш гість, не забутьте. Ми будемо

стріляти. Ви любите стріляти в ціль?

Вона стояла зовсім близько до нього, з злегка розкритим ротом, і її брови сміялися.

— Давенант, ви заснули?

— Ні, — відповів Давенант, виходячи з блаженної неуважності. — Я, знаєте, люблю думати. Повинно бути, я думав.

— Так? Значить, я вганяю в задуму! Зауважу це. Роена проводила гостей до виходу і виглянула слідом їм за двері, сказавши:

— Лицар Еллі! Озирніться! Ау!

Роена помахала рукою, потім зникла.

Бліда, білява, з втомленим щасливим обличчям, Мелі Скорт сказала Тіррею:

— Ось як живуть! У них є все, рішуче все!

— Ну так, — погодився Давенант, дивуючись, як могло б бути інакше.

Він розлучився з Мелі на розі, не розуміючи, що вона йому каже, і негайно забувши про неї.

Деякий час Давенанту здавалося, що сміх Роени, ковдра Еллі і предмети вітальні розкидані в вуличному натовпі. Але враження уляглися. Він прийшов в "Відразу", де побачив Галерана, що сидить, як завжди, у вікна з газетою і кавою. Новий слуга, рудий, досвідчений хлопець, підійшов було до нього, але, почувши вигук Кішлота: "Граф Тіррей!" — здогадався, що це його попередник, про який кухар вже склав розкішні байки. В захопленні творчості кухар визнав Давенанта незаконнонародженим сином Футроза.

Давенант розкаявся, що зайшов сюди. Кішлот не міг або не хотів взяти простий тон. Обмацавши костюм хлопчика, він зняв його капелюх і безцеремонно приміряв на себе, відпускаючи зауваження:

— О-го-го! Напевно, тобі не снилося одягнутися так шикарно! — Потім пожартував:

— А нумо, подай соус. Хе-хе! Ні, тепер ти сам будеш замовляти!

Зніяковівши, Давенант швидко підійшов до Галерана.

— Ще нічого не відомо, — сказав він якомога тихіше, щоб не вплутався в розмову Кішлот. — Ще не приїхав Старкер.

— Слухай, Тіррей, — відповів Галеран, — йди звідси і будь вдома завтра вранці. Ми проведемо цілий день на човні. Я не грав вчора, не отримав грошей. Хочеш взяти свій золотий?

— О ні, адже я сказав.

— Добре.

Давенант хотів вийти, але рудий слуга ткнув його злегка в бік, запитавши:

— Скільки платив? Матерія знаменита.

— Це не я купував.

— Як. — Не ти?

— Дійсно, не я.

— Може бути, твій камердинер?

— Не базікайте дурниць, Дік, — заступився Галеран, — краще принесіть мені тютюну.

Він дав рудому хлопцю дрібницю, а Давенант, крикнувши Кішлоту: "До побачення!" — вийшов. Уже він повернув за ріг, як Дік гукнув його і загородив дорогу.

— Ось я тебе навчу, — сказав Дік, скидаючи куртку і кидаючи її на тумбу.

— Стань-но як слід.

— Що? Битися? — здивувався Давенант, не зовсім розуміючи гнів Діка. Але скоро він зрозумів причину істерики.

— Ти навіть не знаєш мене, — сказав він миролюбне.

— Не розмовляй! Зізналася, погань така собі. Дік засукав рукава, але Давенант вийняв з кишені жилета срібну монету і, посміхаючись, простягнув її оскаженілому ворогові.

— Візьми собі, — сказав він, — гроші тобі потрібні.

— Що-о-о! — заревів хлопець. З презирством схопив він монету і потряс нею перед обличчям Давенанта. — Цим ти думаєш відбутися?

— Ось ще, — сказав Давенант, простягаючи другу монету.

— Що ж? Злякався, чи що?

— Думай як хочеш. Береш?

— Давай сюди! — Дік вирвав гроші з його пальців і сховав у кишеню. — У, сволота!

Він схопив куртку і побіг купувати тютюн, а Давенант, задумавшись, попрямував додому, де на нього чекав обід В той день нічого особливого більше не сталося. Давенант читав, відвідав кінематограф і спав добре.

У неділю, рано вранці, прийшов Галеран. Вони їздили на човні під вітрилом до мису Бай, взявши з собою вина, провізії; розклали багаття, варили каву і кілька разів купалися. Як ні прекрасна була ця прогулянка, враження хвиль, вітру і віддаленого берега порушили, здавалося Давенант, внутрішній його зв'язок з будинком Футроза, зменшили і затушували його. Ледве попрощавшись, при поверненні, з Галераном, він був радий знову опинитися в місті. Вже було чотири години, коли, ще не побувавши вдома, ходячі з

вулиці в вулицю, Давенант, потай очікуючи цього, зустрівся з Роеною і Еллі при виході їх з магазину. Він зніяковів як від свого старого костюма, в якому він їздив до мису Бай, так і від гаряче очікуваної несподіванки. Дівчат супроводжувала Уранія. Давенант хотів непомітно пройти в натовпі, за спиною гувернантки, але Рой побачила його і зробила йому рукою знак. Сильно схвильований, Давенант підійшов, зробивши гувернантці такий

шанобливий уклін, що вона, заспокоївшись, перестала розглядати його в упор, як афішу. Сяючі ошатні дівчини негайно атакували Давенанта. Набравшись сміливості, він повідомив їм, що всього півгодини як повернувся з прогулянки по морю.

— Зі мною був Галеран, — додав він. — Ми стрибали у воду з прямовисної скелі, там не дуже високо ... Там чудові гігантські водорості.

— Ви добре плаваєте? — запитала Еллі. — Я ще не вмію.

— У мене хороші дихання і серце, я можу далеко плисти, — сказав Давенант.

— Сідайте, ми вас підвеземо, — запропонувала Рой. — Вам куди?

Давенант дуже хотів сісти з ними в екіпаж і тому відмовився.

Сівши і нахиляючись з екіпажу, Рой сказала:

— Давенант, ми вас чекаємо!

— Я краще пройдуся, — відповів він і виправився, — я сяду в трамвай.

— Де ви зараз перебуваєте? — крикнула, сміючись, Еллі.

Не зрозумівши жарту, він сказав:

— Там же, все в тій же кімнаті.

— Сумніваюся! — заявила Рой.

— Сумніваюся! — вигукнула Еллі.

Навіть на обличчі Уранії зазміїлася подоба посмішки. Давенант зніяковів і став махати капелюхом, поки екіпаж не зник, несучи геть ці подібності альпійських фіалок, викрадені у галасливої юрби. То були не зовсім ті Еллі і Рой, якими зрозумів він їх в чудової жовто-червоної вітальні. Ті ж, але не такі. Там вони були з того світу, де все неясно і важливо.

Дорослий чоловік завжди знайде, як скоротити час і стримати нетерпіння, але, якщо навіть він погано володіє собою, його уявлення про час реальне. Не те було з Тірреєм. Чекаючи о пів на восьму вечора, Давенант переживав стомлююче фізичне напруження. Задовго до виходу з дому, надівши сірий костюм, він сів біля вікна, розглядаючи перехожих. Просидівши три хвилини, схопив книгу, але читати виявився не в змозі. Не стерпівши могутності годинникових стрілок, які холоднокровно чинять опір його зітханням, поглядам, покусуванням губ, метанням з кутка в куток, Давенант надів капелюх і відправився на вулицю без чверті сім.

Раптом бій міського годинника вказав, що годинник Губерман відстав на п'ятнадцять хвилин.