Доводи розсудку - Сторінка 13

Кожна з них могла б, цілком імовірно, стати йому люблячою та доброю дружиною. А стосовно Чарлза Гейтера, її почуття не могли не страждати через легковажну поведінку будь-якої юної особи, а серце не могло не співчувати тим мукам, яких воно завдало; але, якщо Генрієтта зрозуміла, що помиляється в собі, цю зміну не одразу можна було помітити.

Багато що в поведінці кузини непокоїло та ображало Чарлза Гейтера. Їхня дружба була надто тривалою, щоб вона могла одразу так від нього віддалитися, щоб він, утративши останню надію, ніколи вже не з'являвся в Апперкроссі; проте вона якось змінилась, і зміна ця тим більше викликала занепокоєння, якщо її причиною вважати таку людину, як капітан Вентворт. Чарлз був відсутнім лише два тижні й під час розставання зміг вельми зацікавити Генрієтту своїми міркуваннями про те, що він скоро зможе покинути свою теперішню парафію і влаштуватися в Апперкроссі. Тоді для неї було вкрай важливо, щоб доктор Шерлі, тутешній пастор, який більш ніж сорок років ревно виконував свої обов'язки, але через свій далеко вже не юнацький вік був неспроможний виконувати їх самотужки, нарешті вирішив би взяти собі помічника, виклопотав би для нього якнайкращі умови і призначив на цю посаду Чарлза Гейтера. Те, що він служитиме в Апперкроссі, а не долатиме щоразу шість миль; що він одержить парафію, кращу з усякого погляду; що він буде служити з доктором Шерлі, а любому дорогому доктору Шерлі буде незрівнянно легше виконувати свої обов'язки, тішило навіть Луїзу, а вже про Генрієтту нема що й казати. Однак він повернувся, та ба! Цікавість до його наміру зникла. Луїза зовсім не стала слухати. Коли він намагався розповісти їй про свою бесіду з доктором Шерлі, вона стояла біля вікна, виглядаючи капітана Вентворта. І навіть Генрієтта могла приділити йому лише частку своєї уваги, зовсім, видно, забувши про всі свої сумніви та хвилювання, пов'язані з цими переговорами.

— Що ж, це добре; я дуже рада; але я ніколи не мала сумніву, що все так і буде; я думала, і ти впевнений. Мені й на думку не спадало, що… словом, докторові Шерлі, звичайно, потрібен помічник, і він тобі справді обіцяв… Луїзо, чи він іде?

Якось уранці, невдовзі після того обіду в Мазгроувів, на якому Енн не була, капітан Вентворт увійшов до вітальні Вілли, коли там були тільки вона та хворий маленький Чарлз, який лежав на канапі.

Він був настільки здивований, опинившись мало не наодинці з Енн Елліот, що втратив своє звичайне самовладання; він здригнувся, зміг лише вимовити: "Я гадав знайти тут обох міс Мазгроув. Місіс Мазгроув сказала, що вони тут", — і одразу ж відійшов до вікна, щоб заспокоїтися і зметикувати, як йому краще поводитися з нею.

— Вони нагорі, у сестри. За кілька хвилин, мабуть, спустяться, — відповіла Енн, звичайно, збентежившись; і якби дитина навіщось не підізвала її, вона б одразу ж вибігла з кімнати, рятуючи від ніяковості й себе, й капітана Вентворта.

Він залишився біля вікна і, проказавши спокійно й чемно: "Сподіваюся, хлопчикові вже краще", — замовк.

Їй довелося стати навколішки біля канапи й залишатися там на вимогу свого підопічного; так минуло декілька хвилин, доки, на превелику втіху, вона не почула кроки в передпокої. Повертаючи голову, вона сподівалася побачити господаря дому, але побачила того, хто аж ніяк не міг розрядити напруженість, — Чарлза Гейтера, який, видно, анітрохи не більше зрадів, побачивши капітана Вентворта, ніж останній, побачивши Енн.

Вона ледве вимовила:

— Добридень. Чи не бажаєте сісти? Усі зараз будуть.

Капітан Вентворт відійшов од вікна, певно, не проти того, щоб почати розмову, та Чарлз Гейтер зараз же поклав кінець його намаганням, сівши біля столика й розгорнувши газету; і капітан Вентворт повернувся до вікна.

За хвилину сцена знову змінилась. Молодший хлопчисько, рідкісний забіяка й шибеник двох років, якому відчинив двері хтось зовні, вкрай рішуче з'явився серед них і пішов до канапи, щоб подивитися, що тут робиться, і заявити на щось свої права.

Не знайшовши нічого їстівного, він вирішив погратись; і, якщо тітонька не дозволяла йому дражнити хворого братика, він обхопив рученятами її саму так, що, зайнята Чарлзом і стоячи навколішки, Енн була неспроможна його струсити. Вона вмовляла, наказувала, улещувала — і все марно, їй було пощастило його відштовхнути, але він одразу же з іще більшим задоволенням наскочив на неї ззаду.

— Волтере, — сказала вона. — Зараз же відпусти мене. Ти вкрай погано поводишся. Я дуже на тебе серджуся.

— Волтере, — крикнув Чарлз Гейтер. — Ти чому не слухаєшся тітоньки? Хіба ти не чуєш, що тітонька тобі каже? Іди сюди, Волтере. Іди до дядечка Чарлза.

Волтер, однак, і вухом не повів.

Але через хвилину Енн відчула, що її вивільняють; хтось зняв із неї Волтера, хоч він так на неї напосів, що довелося з силою відчіплювати від її шиї маленькі рученята, і відніс його геть. Аж потім вона встигла зрозуміти, що це зробив капітан Вентворт.

Через таке відкриття вона зовсім заніміла. Вона була не в змозі навіть дякувати йому й лише продовжувала розгублено упадати коло маленького Чарлза. Його несподівана допомога, його мовчазність, усі незначні подробиці пригоди, переконання, що незабаром у неї з'явилося завдяки гомінливій грі, яку він навмисне затіяв з Волтером, переконання в тому, що він не бажає чути її подяки, а скоріше показує, що менш за все схильний розмовляти з нею, — все це разом так нітило її, що, заледве до вітальні ввійшли Мері та панночки Мазгроув, вона передала маленького хворого під їхню опіку. Енн була не в змозі залишитись. У неї з'явилася нагода спостерігати любов і ревнощі всіх чотирьох — вони були разом, але це зовсім її не цікавило. Було очевидно, що Чарлзові Гейтеру не до вподоби капітан Вентворт. Вона помітила нотку роздратування в його голосі, коли після втручання капітана Вентворта він сказав: "Треба було слухатись мене, Волтере; я ж тобі казав — не дражни тітоньку", і зрозуміла, як він жалкує, що капітан Вентворт зробив те, що мусив зробити він. Але вона не могла думати ні про почуття Чарлза Гейтера, ні про чиї б то не було почуття, доки не впоралася зі своїми власними. Їй було соромно за себе, соромно, що така дрібниця могла її вкрай засмутити й збентежити, завдати їй такого болю; але все було саме так, нічого вже тут не вдієш, і лише після тривалих роздумів на самоті вона змогла заспокоїтись.

Розділ X

Незабаром з'явилися нові можливості для спостережень. Енн доволі часто бувала в товаристві всіх чотирьох, аби дійти висновку, який, вона знала, не порадував би ані зятя, ані сестру: хоча Луїза більше подобалася капітанові Вентворту, але, наскільки Енн могла судити зі свого досвіду та спогадів, він не був закоханий у жодну з сестер. Скоріше вони були в нього закохані; але то було не кохання, а палке захоплення, яке могло, що цілком імовірно, перерости в кохання. Чарлз Гейтер розумів, здається, що ним нехтують, але Генрієтта іноді нібито розривалася між двох кавалерів. Енн багато б віддала за можливість розкрити їм очі й застерегти від небезпек, на які вони наражались. У злих намірах вона нікого не підозрювала. З великим задоволенням переконувалась у тому, що капітан Вентворт і гадки не мав про біль, який він завдавав. Тріумфування, жалюгідного тріумфування вона в його поведінці не помічала. Він, певно, не знав і не здогадувався про домагання Чарлза Гейтера. Він був винним лише в тому, що приймав (так, саме приймав, ось найвірніше слово) ознаки уваги від двох молодих жінок одразу.

Після короткої боротьби, однак, Чарлз Гейтер, здавалося, покинув поле бою. Минуло три дні, а він жодного разу не з'явився в Апперкроссі — вельми рішуча зміна. Він відхилив формальне запрошення на обід; містер Мазгроув застав його тоді заглибленим у книжки, а це подружжя Мазгроув визнало вкрай небезпечним, говорячи потім з похмурими обличчями, що так можна й до смерті завчитися. Мері від щирого серця сподівалася, що він дістав од Генрієтти рішучу відмову, а її чоловік із дня на день чекав на його повернення до Апперкросса. Енн же вважала, що Чарлз Гейтер учинив мудро.

Одного ранку, в той час, коли Чарлз Мазгроув і капітан Вентворт пішли на полювання, а сестри на Віллі мирно сиділи за рукоділлям, до їхнього вікна підійшли сестри з Великого Дому.

Був прекрасний листопадовий день, і панночки Мазгроув здійснили свій невеличкий перехід і зупинилися біля вікна з єдиною метою — повідомити, що вирушають на тривалу прогулянку, і висловити жаль, що Мері навряд чи захоче піти з ними, а коли Мері, трохи уражена тим, що її вважають неспроможною довго ходити, охоче обізвалась: "О, я залюбки з вами піду, я так люблю тривалі прогулянки", панночки обмінялися поглядами, з яких Енн зрозуміла, що саме цього вони й не хотіли, і знову здивувалася звичаям сімейства, де все робилося відкрито й гуртом, навіть якщо для когось із них це було небажано й незручно. Вона намагалася відмовити Мері від прогулянки, але марно, а коли панночки куди охочіше почали кликати її, вона вирішила погодитися, щоб потім повернутися разом із сестрою назад і не порушувати їхніх планів.

— Не розумію, чому вони вирішили, що я не люблю тривалих прогулянок, — казала Мері, йдучи сходами вгору. — Усі завжди думають, нібито я неспроможна довго ходити, а самі б образились, якби ми їм відмовили. Як же можна відмовити, коли люди ось так приходять тебе благати?

Коли вони вже вирушали, повернулися молоді чоловіки. Щеня, яке вони взяли з собою, зіпсувало їм усе полювання й вимусило завчасно повернутись. Отже, у них з'явилися і дозвілля, і сили, і схильність до прогулянки, і вони залюбки взяли в ній участь. Якби Енн могла це передбачити, вона б залишилася вдома, але цікавість узяла гору, і тому вона вирішила, що відмовлятися вже незручно, і всі шестеро рушили в дорогу під проводом панночок Мазгроув та в обраному ними напрямку.

Енн вирішила нікому не заважати, а коли товариство мимохіть розбредеться вузькими стежками, триматися сестри й зятя. Вона намагалася радіти самій ходьбі й, дивлячись на прощальну посмішку року, якою проводжав він побляклу траву та поруділе листя, повторювала подумки численні поетичні описи осені, цієї особливої пори, яка так впливає на уяву й почуття, що кожен письменник, твори якого варті того, щоб їх читали, робив спроби оспівати її у віршах чи прозі.