Друг Ніколаса Ніклбі — мій друг - Сторінка 3

Господи наш, увільни мене від заколотів черні на вулицях Лондона й Парижа, що гримлять у моїй кімнаті вечорами й ранками і що їх головними призвідцями є хлопець-сновида, чоловік з неймовірним ім'ям та собака, який і собі гавкає слідом за всім тим набродом. Дай мені сили втриматися від крику, що так і рветься з моїх грудей: "Дурисвіт! Злодій! Дурень! Комедіант!" Убережи мене від спокуси податися бігом до начальника поліції, чимдуж волаючи всю дорогу, що чоловік, з ким ми ділимо наш скромний хліб щоденний, – це вочевидь не хто інший, як Рудий Джо Пайк із Вілкіс-боро, шахрай і фальшивомонетник, котрого розшукує поліція, чи, може, Білл Хаммер із Хорнбілла, штат Арканзас, що його мають засадити до в'язниці за злісне хуліганство й дрібні крадіжки в Оскалузі.

Господи наш, оборони невинних дітлахів цього світу від жорстоких пазурів тих, хто замислив ужити на зло їхню довірливість. І допоможи мені, господи, спокійно І! шанобливо сказати присутній тут дамі таке: якщо той, хто називає себе Чарлзом Діккенсом, завтра ж не виїде звідси полудневим поїздом до Генгепу, Крайсвіту чи Тартару, [555] я уподібнюся славетній Далілі й без жалю обстрижу цього чорного лиходія! (1)

(1) За біблійною легендою, філістимлянка Даліла підступно вивідала у закоханого в неї богатиря-ізраїльтянина Самсона таємницю його незборимої сили, що крилась у довгому волоссі, а потім, приспавши його пестощами, позбавила волосся й віддала в руки філістимлянських воїнів.

Я прошу в тебе, господи, не ласки до ницого грішника, а лише справедливої кари зловмисникові.

Усі, що згодні зі мною, хай скажуть "Амінь".

Він сів і штрикнув виделкою картоплину.

На довгу хвилю всі за столом заклякли.

А тоді містер Діккенс, заплющивши очі, простогнав:

– О-о-о-о-о-о!..

І цей протяглий стогін, крик, зойк, сповнений глибокого болісного розпачу, пролунав, наче далекий гудок поїзда того дня, коли новий пожилець приїхав до нашого містечка.

– Містере Діккенс... – мовив я. Але запізно.

Він уже встав із-за столу і, мов сліпий, заточуючись, хапаючись за меблі, за стіни, за одвірок, вийшов у передпокій, а тоді навпомацки побрався сходами нагору.

– О-о-о-о-о-о!..

То був крик людини, що зірвалася з високої скелі й падає у прірву вічності.

А ми чекали, немовби сподіваючись почути, як він упаде на дно.

Високо нагорі, на самій вершині будинку, грюкнули двері його кімнати.

Моя душа перевернулась і вмерла.

– Чарлі... – прошепотів я. – Бідолашний Чарлі...

Пізніше того вечора завив Пес.

А завив він тому, що почув отой схожий на його виття приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.

– Святий боже, – мовив я. – Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.

На тротуарі перед будинком з'явився містер Вінескі, пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.

– Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу. – Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.

– Містере Вінескі! – гукнув я. [556]

Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.

– От халепа, почуваю себе так, наче програв битву, – сказав я.

– Ні, Дуг... пробач, Піп... – заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене. – Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.

– Це містер Вінескі? Та я... я ладен зненавидіти його! Дідусь тихо попахкував люлькою.

– Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.

– Ми ж не в церкві, дідусю.

– Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім'ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не усвідомлює.

– Та я...-– І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. – Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І... і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.

Дідусь кивнув головою.

– Я знаю, ти це зробиш, хлопче... Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.

І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.

Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.

І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.

– Містере Діккенс... У кімнаті затихло.

Двері були не замкнені. Я наважився прочинити їх.

– Містере Діккенс...

Він був там – нерухомо лежав на ліжку в місячному світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю очей текли сльози. [657]

– Містере Діккенс...

– Тут такого немає, – озвався він і похитав головою на подушці. – Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні на цьому світі такого немає.

– Це ж ви,-сказав я.-Ви – Чарлі Діккенс.

– Пора б тобі знати все, як є, – почулася сумна відповідь. – Уже далеко за північ, скоро ранок.

– Я знаю одне, – не вгавав я. – Щодня я бачив, як ви писали. Щовечора чув, як ви говорили.

– Атож, твоя правда.

– І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете нову. І почерк у вас прегарний.

– Справді так. – Він кивнув головою. – Еге ж, хай мене грім поб'є, і це правда.

– Ну от! – Я обійшов ліжко й став з другого боку. – То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменникові, отак каратися?

– Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Нізвідки, бреду потемки до Небуття, із згаслим ліхтарем, і навіть свічки не маю.

– Бала-бала! – сказав я і рушив до дверей. Мене розлютило, що він відступається від свого. І занапащає таке чудове літо. – На добраніч! – Я брязнув дверною ручкою.

– Стривай!

У тому моторошно-тихому вигуку було стільки туги й навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обернувся.

– Піп... – мовив літній чоловік на ліжку.

– Що? – похмуро буркнув я.

– Не треба нам сваритися. Сідай.

Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.

– Побалакай зі мною, Піп.

– Святий боже, о третій...

– ...годині ночі, отож. Ой, яка це страшна година. Вже ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще десять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі. Ти мені друг, Піп? Спитай мене про щось.

– Про що?

– Я думаю, ти знаєш.

Я трохи поміркував і зітхнув.

– Ну гаразд. Хто ви такий?

З хвилину він лежав дуже тихо, а тоді невидимим довгим [558] кінчиком носа намацав на стелі потрібні слова і сказав:

– Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.

– Як це?

– А так, Піп, що я не став тим, ким хотів стати. Тепер і я на хвилю примовк.

– А ким ви хотіли стати?

– Письменником.

– І пробували?

– Чи я пробував! – вигукнув він і мало не похлинувся якимсь неприродним злим сміхом.— Пробував, – сказав, опанувавши себе. – Боже милостивий, ти б побачив, синку, скільки пролилося слини, чорнила й поту! Я спорожнив цистерни чорнила, списав гори паперу, розтрощив з півсотні друкарських машинок, погриз і постругав десять тисяч м'яких олівців "Тайкондерога".

– Ого!

– Саме так, "ого!".

– Що ж ви писали?

– Ти спитай, чого я не писав! Поеми. Нариси. Трагедії. Фарси. Оповідання. Романи. По тисячі слів на день, хлопче, кожної божої днини, тридцять років підряд. Не було такого дня, щоб я чогось не шкрябав і не поганив чистих аркушів. Мільйони слів зійшли з моїх пальців на папір, і все те нікуди не годилося.

– Не може бути!

– Було. Не таке собі, не сяке-таке, а просто казна-що. Це розуміли друзі, розуміли редактори, розуміли вчителі, розуміли видавці, і одного напрочуд гарного дня, десь о четвертій годині пополудні, коли мені вже минуло п'ятдесят, це зрозумів і я.

– Але ж не можна писати тридцять років і не...

– Не натрапити на якусь перлину? Не зачепити дзвінкої струни? Розкрий очі, Піп, розкрий очі й дивись на мене – на людину, наділену особливим, надзвичайним хистом, єдину, відколи існує світ, яка вилила на папір п'ять мільйонів слів і не дала життя жодній дрібничці, здатній звестися на власні кволі ноженята й вигукнути: "Евріка! Створено!"

– І ви не надрукували ані одного оповідання?

– Ані смішинки на два рядки. Ані жалюгідного газетного віршика. Ані оголошення про купівлю-продаж або чиюсь смерть. Ані рецепта домашнього консервування. Справжня дивовижа, хіба ні? Це ж треба – бути таким [559] рідкісно нудним, таким сміховинно нездарним, щоб жодне твоє слово не змусило нікого всміхнутися, не зворушило до сліз, не піднесло духом, не розрадило в горі. А знаєш, як я вчинив того дня, коли відкрив, що з мене ніколи не вийде письменника? Я вбив себе.

– Вбили?!

– Порішив, знищив. Як? Спакувався, вирушив у далеку подорож поїздом, а там пізно ввечері сідав на відкритій задній площадці вагона для курців, і клаптики моїх рукописів розлітались обабіч колії, мов сполохані птахи. Роман я розкидав по Небрасці, поеми на взірець Гомерових – по Північній Дакоті, а любовні сонети – по Південній. Автобіографічні нариси залишив у чоловічій вбиральні готелю "Гарвей" у Клір-Спрінгу, штат Айдахо. З моєю прозою знайомилися лани достиглої пшениці. Знамените було добриво — певне, там ще довго після того збирали багатющі врожаї. У ту далеку подорож наприкінці літа я взяв із собою дві величезні валізи, вщерть напаковані частками моєї душі, і таки добре потішив своє ображене самолюбство. Одне по одному, спершу повільно, а далі швидше й швидше, я дер свої творіння на клапті, викидав їх геть – геть з рук, геть з голови, геть із життя, – і вони безгучно зникали в оповитій нічною темрявою прерії, в сипучих пісках безлюдної пустелі, серед похмурих мозчазних скель. І ось однієї ночі, коли поїзд, виписуючи дугу на якомусь повороті, виповнив темряву переможним ревінням, я пустив з рук останніх своїх мертвонароджених дітлахів...

Коли приїхали на кінцеву станцію, мої валізи були порожні. За довгу дорогу я чимало випив, дуже мало з'їв, пролив доволі гірких сліз у самотині купе, зате скинув з себе всі якорі, весь мертвий тягар, усі свої мрії і, хвалити бога, тихо й мирно завершив свою подорож із чистим сумлінням і впевненістю в собі. Я почував себе так, ніби знов народився на світ. І запитував сам себе: "Як же це так? Що сталося?.. Ти... ти ж тепер зовсім інша людина".

Він бачив усе те на стелі, і я теж бачив, немов кадри кіно, що бігли вгору по освітленій місяцем стіні.

"Ти тепер зовсім інша людина", сказав я собі і коли, зійшовши з поїзда в кінці того довгого літа, яке принесло мені визволення і несподіване відродження, подивився в облуплене, загиджене мухами дзеркало автомата з жувальною гумкою на пероні безлюдної залізничної станції [560] у Пічемі, штат Міссурі, то побачив, що за довгі дні подорожі в мене відросла чимала борідка, а розмаяне вітром, давно не стрижене волосся надає мені чудернацького вигляду, і, придивившись до себе пильніше, я аж відступив з подиву й тихо вигукнув: "Та невже це ви, Чарлі Діккенс? – Літній чоловік на ліжку неголосно засміявся.