Дванадцята ніч, або що заманеться - Сторінка 5
- Вільям Шекспір -
Який же це труд, володарю? Для мене співати – насолода!
Г е р ц о г
Тоді візьми собі за насолоду.
Б л а з е н ь. Справедливо, володарю: за насолоду рано чи пізно треба розплачуватись.
Г е р ц о г
Пробач, та нам потрібно розпрощатись.
Б л а з е н ь. Хай береже тебе бог меланхолії; а кравець хай пошиє для тебе камзол із мінливої тафти, бо твоя душа – то справжній опал. Людей з такою постійною вдачею потрібно посилати в море, щоб вони займалися чим доведеться, не знаходячи свою мету; бо коли не знаєш, куди йти, то зайдеш якнайдалі. Прощавайте. (Іде геть.)
Г е р ц о г
Залиште нас.
Куріо і придворні виходять.
Цезаріо, піди-но
До гордої жорстокості ще раз.
Скажи їй, що любов моя над світом,
Як небо над землею, піднеслася.
Їй не потрібен бруд земних угідь.
Скажи, що всі дарунки, всі багатства,
Їй надані швидкоминучим щастям,
Мені байдужі. Лиш її краса,
Безмірної довершеності диво,
Що втілене природою у ній,
Приваблює мене непереборно.
В і о л а
Якщо ж вона кохати вас не може?
Г е р ц о г
Я відповідь подібну не прийму.
В і о л а
Та ви повинні! Уявіть собі,
Що жінка – і, можливо, з вами поруч
Вона існує – закохалась в вас,
Як ви в свою Олівію, а чує
Від вас постійно тільки: "Не люблю!"
Відмовою їй знехтувати можна?
Г е р ц о г
Жіночі груди витримать не здатні
Такі пориви пристрасті могутні,
Як у моєму серці. Їх серця
Вмістити і затримати безсилі
Таку любов. Жіночі почуття,
Скоріш за все, – звичайний голод плоті.
Їм тільки варто втамувать його –
І настають нудота і пересит.
Моя ж любов, як море, ненаситна!
Ні, хлопче мій, любити так мене,
Як я люблю Олівію, не може
На світі жодна жінка.
В і о л а
І одначе,
Я знаю…
Г е р ц о г
Що, Цезаріо, ти знаєш?
В і о л а
Як сильно люблять інколи жінки.
Не менш, ніж ми, вони в любові вірні.
Мій батько мав дочку, що закохалась
Так, як, можливо, я кохав би вас,
Коли б я нею був.
Г е р ц о г
Ну що ж, розказуй,
Що сталось далі.
В і о л а
Все її життя,
Неначе аркуш чистого паперу.
Вона мовчала про свою любов,
Та цей секрет, немов черв'як у квітці,
Точив рум'янець на її щоках.
Задумлива, бліда і непорушна,
Як статуя Терпіння з кладовища,
Стражданням посміхалася вона.
Невже це не любов? Звичайно, нам,
Чоловікам, усе дається легше.
Ми часто неуважні і сліпі,
На клятви щедрі, на любов скупі.
Г е р ц о г
Сестра твоя зів'яла від любові?
В і о л а
Мій герцоге, у батька я тепер –
Усі сини і дочки. Хоч, можливо…
Чи не пора рушати до графині?
Г е р ц о г
Так, поспішай! І передай ти їй
Оцей коштовний перстень у дарунок.
Нехай хоч він жорстокій доведе:
Любов не відступає і не жде!
Ідуть геть.
Сцена п'ята
Сад Олівії.
Входять с е р Т о б і, с е р Е н д р ю і Ф а б і а н.
С е р Т о б і. Чи йдеш із нами, синьйоре Фабіане?
Ф а б і а н. Звичайно, йду. Щоб мені зваритись у меланхолії, якщо я втрачу хоч дрібку цієї потіхи!
С е р Т о б і. Чи не радів би ти, коли б цьому мерзотнику, цьому нікчемному псові наробили страму привселюдно?
Ф а б і а н. Я стрибав би до стелі! Ви ж знаєте, це він позбавив мене милості графині через цькування ведмедя.
С е р Т о б і. Зараз ми йому таке цькування влаштуємо, що він позеленіє від злості. Чи не так, сер Ендрю?
С е р Е н д р ю. Луснути нам на місці, якщо не влаштуємо.
С е р Т о б і. А ось і наше мале бісенятко.
Входить М а р і я.
Що нового, мій індійський скарбе?
М а р і я. Скоріше сховайтеся за кущами: сюди іде Мальволіо. Він зараз на осонні півгодини навчав хорошим манерам свою власну тінь. Слідкуйте за ним, якщо хочете потішитись. Я певна, що цей лист зробить з нього замріяного бовдура. Ховайтесь, бо кінець нашому жарту! (Чоловіки ховаються.) А ти лежи тут (Кидає на землю лист). Сюди пливе рибка, що тільки на лестощі клює. (Іде геть.)
Входить М а л ь в о л і о.
М а л ь в о л і о. Все залежить від випадку, від щасливого випадку. Марія якось сказала мені, нібито я подобаюсь графині. І сама графиня одного разу натякнула, що доведись їй закохатись, то тільки в таку людину, як я. І поводиться зі мною вона значно шанобливіше, ніж з іншими домочадцями. Який із цього висновок?
С е р Т о б і. От самовпевнена скотина!
Ф а б і а н. Тихіше! Ці мудрування роблять з нього індика: бач як виступає і розпускає пір'я!
С е р Е н д р ю. Руки чешуться відлупцювати його!
С е р Т о б і. Тихше!
М а л ь в о л і о. Стати графом Мальволіо!
С е р Т о б і. Ох, скотина!
С е р Е н д р ю. Пристрелити б його на місці!
С е р Т о б і. Тихше, тихше!
М а л ь в о л і о. Тому є приклади: графиня Стрейчі вийшла заміж за власного камердинера.
С е р Е н д р ю. Згинь, Ієзавелю!
Ф а б і а н. Тихіше! Тепер він зовсім замріявся: його аж розпирає від уяви.
М а л ь в о л і о. Я вже три місяці одружений з нею, і от сиджу в своєму кріслі під балдахіном…
С е р Т о б і. Вибити б йому око каменем!
М а л ь в о л і о. …оточений своїми слугами, одягнений в оксамитовий халат, тільки-но вставши з ліжка, де ще спить Олівія…
С е р Т о б і. Побий тебе грім!
Ф а б і а н. Тихше, тихше!
М а л ь в о л і о. …і тут на мене находить примха; я повільно оглядаю слуг, ніби нагадую, що добре б їм знати своє місце, як я знаю своє, і наказую покликати мого родича, сера Тобі.
С е р Т о б і. Щоб ти луснув!
Ф а б і а н. Тихше! Тихше! Тихше! Слухайте!
М а л ь в о л і о. Семеро слуг покірно біжать за ним, а я продовжую похмуро сидіти і, можливо, заводжу годинника або граю своєю… якоюсь дорогоцінною дрібничкою. Входить Тобі, низько кланяється мені…
С е р Т о б і. Невже лишити його живим?
Ф а б і а н. Тихше! Хоч би слова із вас тягнули кіньми.
М а л ь в о л і о. Я простягую йому руку, ось так, пом'якшуючи свій владний погляд милостивою посмішкою…
С е р Т о б і. І Тобі не дасть тобі в морду?
М а л ь в о л і о. …і кажу: "Mon cher Тобі, оскільки ласкава доля з'єднала мене з твоєю племінницею, то я маю право зробити тобі зауваження".
С е р Т о б і. Що, що?
М а л ь в о л і о. "Ти повинен кинути пияцтво…"
С е р Т о б і. Осел!
Ф а б і а н. Потерпіть ще, а то ми все зіпсуємо.
М а л ь в о л і о. "…Крім того, ти витрачаєш свій безцінний час з цим бовдуром…"
С е р Е н д р ю. Це про мене, будьте певні.
М а л ь в о л і о. "…з якимось сером Ендрю".
С е р Е н д р ю. Я так і знав, що він про мене, бо багато хто зове мене бовдуром.
М а л ь в о л і о. А що це тут лежить перед нами? (Піднімає лист.)
Ф а б і а н. Ось рибка і клюнула!
С е р Т о б і. Тихше! Хоч би бог жартів напоумив його читати вголос!
М а л ь в о л і о. Присягаюсь життям, це почерк графині! Її "бе", її "ве", її "пе"; і велике "ен" вона завжди так пише. Без сумніву, її рука, нема про що й спере— чатись!
С е р Е н д р ю. Її бе, її ве, її пе… Що це означає?
М а л ь в о л і о. "Невідомому предмету моєї любові з найкращими побажаннями". Це її стиль. З вашого дозволу, печатко. Акуратніше! І печатка з головою Лукреції: вона завжди користується нею. Цікаво, кому це вона пише?
Ф а б і а н. Загруз по вуха!
М а л ь в о л і о
(читає)
"Я таємницю бережу,
В своїй душі лелію.
Кого люблю – я не скажу,
Зізнатися не смію".
"Кого люблю – я не скажу…" А далі як? "Зізнатися не смію". А що, як це про тебе, Мальволіо?
С е р Т о б і. Повісити б тебе, собако!
М а л ь в о л і о
(читає)
"Накази можу віддавать
Тому, кого жадаю.
Але боюсь його назвать
І мовчки я страждаю.
Кумир душі – М.О.А.І.
Про нього всі думки мої".
Ф а б і а н. Оце так головоломка!
С е р Т о б і. Ну і дотепна дівка!
М а л ь в о л і о. "Кумир душі – М.О.А.І." Це треба добре обміркувати, обміркувати, обміркувати…
Ф а б і а н. Яку тухлу наживку вона йому підкинула!
С е р Т о б і. І як жадібно сокіл на неї кинувся!
М а л ь в о л і о. "Накази можу віддавать…" Звичайно, вона може мені наказувати; я їй служу, вона моя господиня. Це зрозуміло кожній розумній людині, тут все ясно. А кінець? Що може означати такий порядок літер? Якби вони складалися у моє ім'я… Чекай! М.О.А.І…
С е р Т о б і. Хай поламає собі голову! Він збився зі сліду.
Ф а б і а н. Нічого, навіть шолудивий пес його знайде: від нього тхне, як від лисиці.
М а л ь в о л і о. "М" — Мальволіо, так починається моє ім'я.
Ф а б і а н. Хіба я не казав, що він справиться? У нього дивовижний нюх!
М а л ь в о л і о. "М" — а далі все переплутано і нічого не виходить: замість "А" стоїть "О".
Ф а б і а н. Цим "О", сподіваюсь, все і закінчиться.
С е р Т о б і. Так, або я його лупцюватиму, доки він не закричить: "О!"
М а л ь в о л і о. Далі стоїть "А.І."
Ф а б і а н. "Айкати" тобі ще довго доведеться від наших насмішок.
М а л ь в о л і о. "М.О.А.І." — це вже не так ясно, як спочатку. Та якщо натиснути, все стане на своє місце, тому що кожна з цих літер є в моєму імені. А далі пішла проза. (Читає.)
"Якщо цей лист потрапить до твоїх рук, гарненько поміркуй. Волею долі я стою вище за тебе. Але не бійся величі: одні народжуються великими, другі досягають величі, третім вона дарується. Фортуна простягає тобі свою руку. Душею і тілом вчепись у своє щастя. А щоб привчитись до того, чим ти можеш стати, скинь убогу шкарлупу і з'явись переродженим. Будь грубим з моїм родичем, зневажливим з челяддю; категорично висловлюйся про державні справи; здивуй усіх незвичністю поведінки. Це радить тобі та, що зітхає за тобою. Згадай, хто хвалив твої жовті панчохи, хто завжди бажав тебе бачити у схрещених підв'язках. Згадай, кажу тобі! Сміливіше, і ти досягнеш усього, якщо побажаєш. Якщо ж ні, то лишайся назавжди дворецьким, нікчемним слугою, не гідним торкнутися руки Фортуни! Прощавай. Та, що помінялась би з тобою званням.
Щаслива Нещасливиця"
Тепер я мов серед рівного поля у сонячний день: усе видно, не заблукаєш. Так, я буду зневажливим, я почну читати політичні трактати, я буду глумитися над сером Тобі, я порву низькі знайомства. До останньої волосини стану таким, як потрібно. Тепер вже я не обдурюю себе, не даю уяві жартувати над собою. Немає сумнівів, що графиня мене любить. Днями вона хвалила мої жовті панчохи і схвалювала схрещені підв'язки. В цьому листі вона зізнається мені в коханні і натяками вчить одягатися так, як їй подобається. Хвала небу, я щасливий! Я буду пихатим і загадковим, в жовтих панчохах, пов'язаних навхрест. Слава богам і моїй щасливій зірці! Але тут ще є приписка. (Читає.)
"Ти не можеш не здогадатися, хто я.
Г е р ц о г
Тоді візьми собі за насолоду.
Б л а з е н ь. Справедливо, володарю: за насолоду рано чи пізно треба розплачуватись.
Г е р ц о г
Пробач, та нам потрібно розпрощатись.
Б л а з е н ь. Хай береже тебе бог меланхолії; а кравець хай пошиє для тебе камзол із мінливої тафти, бо твоя душа – то справжній опал. Людей з такою постійною вдачею потрібно посилати в море, щоб вони займалися чим доведеться, не знаходячи свою мету; бо коли не знаєш, куди йти, то зайдеш якнайдалі. Прощавайте. (Іде геть.)
Г е р ц о г
Залиште нас.
Куріо і придворні виходять.
Цезаріо, піди-но
До гордої жорстокості ще раз.
Скажи їй, що любов моя над світом,
Як небо над землею, піднеслася.
Їй не потрібен бруд земних угідь.
Скажи, що всі дарунки, всі багатства,
Їй надані швидкоминучим щастям,
Мені байдужі. Лиш її краса,
Безмірної довершеності диво,
Що втілене природою у ній,
Приваблює мене непереборно.
В і о л а
Якщо ж вона кохати вас не може?
Г е р ц о г
Я відповідь подібну не прийму.
В і о л а
Та ви повинні! Уявіть собі,
Що жінка – і, можливо, з вами поруч
Вона існує – закохалась в вас,
Як ви в свою Олівію, а чує
Від вас постійно тільки: "Не люблю!"
Відмовою їй знехтувати можна?
Г е р ц о г
Жіночі груди витримать не здатні
Такі пориви пристрасті могутні,
Як у моєму серці. Їх серця
Вмістити і затримати безсилі
Таку любов. Жіночі почуття,
Скоріш за все, – звичайний голод плоті.
Їм тільки варто втамувать його –
І настають нудота і пересит.
Моя ж любов, як море, ненаситна!
Ні, хлопче мій, любити так мене,
Як я люблю Олівію, не може
На світі жодна жінка.
В і о л а
І одначе,
Я знаю…
Г е р ц о г
Що, Цезаріо, ти знаєш?
В і о л а
Як сильно люблять інколи жінки.
Не менш, ніж ми, вони в любові вірні.
Мій батько мав дочку, що закохалась
Так, як, можливо, я кохав би вас,
Коли б я нею був.
Г е р ц о г
Ну що ж, розказуй,
Що сталось далі.
В і о л а
Все її життя,
Неначе аркуш чистого паперу.
Вона мовчала про свою любов,
Та цей секрет, немов черв'як у квітці,
Точив рум'янець на її щоках.
Задумлива, бліда і непорушна,
Як статуя Терпіння з кладовища,
Стражданням посміхалася вона.
Невже це не любов? Звичайно, нам,
Чоловікам, усе дається легше.
Ми часто неуважні і сліпі,
На клятви щедрі, на любов скупі.
Г е р ц о г
Сестра твоя зів'яла від любові?
В і о л а
Мій герцоге, у батька я тепер –
Усі сини і дочки. Хоч, можливо…
Чи не пора рушати до графині?
Г е р ц о г
Так, поспішай! І передай ти їй
Оцей коштовний перстень у дарунок.
Нехай хоч він жорстокій доведе:
Любов не відступає і не жде!
Ідуть геть.
Сцена п'ята
Сад Олівії.
Входять с е р Т о б і, с е р Е н д р ю і Ф а б і а н.
С е р Т о б і. Чи йдеш із нами, синьйоре Фабіане?
Ф а б і а н. Звичайно, йду. Щоб мені зваритись у меланхолії, якщо я втрачу хоч дрібку цієї потіхи!
С е р Т о б і. Чи не радів би ти, коли б цьому мерзотнику, цьому нікчемному псові наробили страму привселюдно?
Ф а б і а н. Я стрибав би до стелі! Ви ж знаєте, це він позбавив мене милості графині через цькування ведмедя.
С е р Т о б і. Зараз ми йому таке цькування влаштуємо, що він позеленіє від злості. Чи не так, сер Ендрю?
С е р Е н д р ю. Луснути нам на місці, якщо не влаштуємо.
С е р Т о б і. А ось і наше мале бісенятко.
Входить М а р і я.
Що нового, мій індійський скарбе?
М а р і я. Скоріше сховайтеся за кущами: сюди іде Мальволіо. Він зараз на осонні півгодини навчав хорошим манерам свою власну тінь. Слідкуйте за ним, якщо хочете потішитись. Я певна, що цей лист зробить з нього замріяного бовдура. Ховайтесь, бо кінець нашому жарту! (Чоловіки ховаються.) А ти лежи тут (Кидає на землю лист). Сюди пливе рибка, що тільки на лестощі клює. (Іде геть.)
Входить М а л ь в о л і о.
М а л ь в о л і о. Все залежить від випадку, від щасливого випадку. Марія якось сказала мені, нібито я подобаюсь графині. І сама графиня одного разу натякнула, що доведись їй закохатись, то тільки в таку людину, як я. І поводиться зі мною вона значно шанобливіше, ніж з іншими домочадцями. Який із цього висновок?
С е р Т о б і. От самовпевнена скотина!
Ф а б і а н. Тихіше! Ці мудрування роблять з нього індика: бач як виступає і розпускає пір'я!
С е р Е н д р ю. Руки чешуться відлупцювати його!
С е р Т о б і. Тихше!
М а л ь в о л і о. Стати графом Мальволіо!
С е р Т о б і. Ох, скотина!
С е р Е н д р ю. Пристрелити б його на місці!
С е р Т о б і. Тихше, тихше!
М а л ь в о л і о. Тому є приклади: графиня Стрейчі вийшла заміж за власного камердинера.
С е р Е н д р ю. Згинь, Ієзавелю!
Ф а б і а н. Тихіше! Тепер він зовсім замріявся: його аж розпирає від уяви.
М а л ь в о л і о. Я вже три місяці одружений з нею, і от сиджу в своєму кріслі під балдахіном…
С е р Т о б і. Вибити б йому око каменем!
М а л ь в о л і о. …оточений своїми слугами, одягнений в оксамитовий халат, тільки-но вставши з ліжка, де ще спить Олівія…
С е р Т о б і. Побий тебе грім!
Ф а б і а н. Тихше, тихше!
М а л ь в о л і о. …і тут на мене находить примха; я повільно оглядаю слуг, ніби нагадую, що добре б їм знати своє місце, як я знаю своє, і наказую покликати мого родича, сера Тобі.
С е р Т о б і. Щоб ти луснув!
Ф а б і а н. Тихше! Тихше! Тихше! Слухайте!
М а л ь в о л і о. Семеро слуг покірно біжать за ним, а я продовжую похмуро сидіти і, можливо, заводжу годинника або граю своєю… якоюсь дорогоцінною дрібничкою. Входить Тобі, низько кланяється мені…
С е р Т о б і. Невже лишити його живим?
Ф а б і а н. Тихше! Хоч би слова із вас тягнули кіньми.
М а л ь в о л і о. Я простягую йому руку, ось так, пом'якшуючи свій владний погляд милостивою посмішкою…
С е р Т о б і. І Тобі не дасть тобі в морду?
М а л ь в о л і о. …і кажу: "Mon cher Тобі, оскільки ласкава доля з'єднала мене з твоєю племінницею, то я маю право зробити тобі зауваження".
С е р Т о б і. Що, що?
М а л ь в о л і о. "Ти повинен кинути пияцтво…"
С е р Т о б і. Осел!
Ф а б і а н. Потерпіть ще, а то ми все зіпсуємо.
М а л ь в о л і о. "…Крім того, ти витрачаєш свій безцінний час з цим бовдуром…"
С е р Е н д р ю. Це про мене, будьте певні.
М а л ь в о л і о. "…з якимось сером Ендрю".
С е р Е н д р ю. Я так і знав, що він про мене, бо багато хто зове мене бовдуром.
М а л ь в о л і о. А що це тут лежить перед нами? (Піднімає лист.)
Ф а б і а н. Ось рибка і клюнула!
С е р Т о б і. Тихше! Хоч би бог жартів напоумив його читати вголос!
М а л ь в о л і о. Присягаюсь життям, це почерк графині! Її "бе", її "ве", її "пе"; і велике "ен" вона завжди так пише. Без сумніву, її рука, нема про що й спере— чатись!
С е р Е н д р ю. Її бе, її ве, її пе… Що це означає?
М а л ь в о л і о. "Невідомому предмету моєї любові з найкращими побажаннями". Це її стиль. З вашого дозволу, печатко. Акуратніше! І печатка з головою Лукреції: вона завжди користується нею. Цікаво, кому це вона пише?
Ф а б і а н. Загруз по вуха!
М а л ь в о л і о
(читає)
"Я таємницю бережу,
В своїй душі лелію.
Кого люблю – я не скажу,
Зізнатися не смію".
"Кого люблю – я не скажу…" А далі як? "Зізнатися не смію". А що, як це про тебе, Мальволіо?
С е р Т о б і. Повісити б тебе, собако!
М а л ь в о л і о
(читає)
"Накази можу віддавать
Тому, кого жадаю.
Але боюсь його назвать
І мовчки я страждаю.
Кумир душі – М.О.А.І.
Про нього всі думки мої".
Ф а б і а н. Оце так головоломка!
С е р Т о б і. Ну і дотепна дівка!
М а л ь в о л і о. "Кумир душі – М.О.А.І." Це треба добре обміркувати, обміркувати, обміркувати…
Ф а б і а н. Яку тухлу наживку вона йому підкинула!
С е р Т о б і. І як жадібно сокіл на неї кинувся!
М а л ь в о л і о. "Накази можу віддавать…" Звичайно, вона може мені наказувати; я їй служу, вона моя господиня. Це зрозуміло кожній розумній людині, тут все ясно. А кінець? Що може означати такий порядок літер? Якби вони складалися у моє ім'я… Чекай! М.О.А.І…
С е р Т о б і. Хай поламає собі голову! Він збився зі сліду.
Ф а б і а н. Нічого, навіть шолудивий пес його знайде: від нього тхне, як від лисиці.
М а л ь в о л і о. "М" — Мальволіо, так починається моє ім'я.
Ф а б і а н. Хіба я не казав, що він справиться? У нього дивовижний нюх!
М а л ь в о л і о. "М" — а далі все переплутано і нічого не виходить: замість "А" стоїть "О".
Ф а б і а н. Цим "О", сподіваюсь, все і закінчиться.
С е р Т о б і. Так, або я його лупцюватиму, доки він не закричить: "О!"
М а л ь в о л і о. Далі стоїть "А.І."
Ф а б і а н. "Айкати" тобі ще довго доведеться від наших насмішок.
М а л ь в о л і о. "М.О.А.І." — це вже не так ясно, як спочатку. Та якщо натиснути, все стане на своє місце, тому що кожна з цих літер є в моєму імені. А далі пішла проза. (Читає.)
"Якщо цей лист потрапить до твоїх рук, гарненько поміркуй. Волею долі я стою вище за тебе. Але не бійся величі: одні народжуються великими, другі досягають величі, третім вона дарується. Фортуна простягає тобі свою руку. Душею і тілом вчепись у своє щастя. А щоб привчитись до того, чим ти можеш стати, скинь убогу шкарлупу і з'явись переродженим. Будь грубим з моїм родичем, зневажливим з челяддю; категорично висловлюйся про державні справи; здивуй усіх незвичністю поведінки. Це радить тобі та, що зітхає за тобою. Згадай, хто хвалив твої жовті панчохи, хто завжди бажав тебе бачити у схрещених підв'язках. Згадай, кажу тобі! Сміливіше, і ти досягнеш усього, якщо побажаєш. Якщо ж ні, то лишайся назавжди дворецьким, нікчемним слугою, не гідним торкнутися руки Фортуни! Прощавай. Та, що помінялась би з тобою званням.
Щаслива Нещасливиця"
Тепер я мов серед рівного поля у сонячний день: усе видно, не заблукаєш. Так, я буду зневажливим, я почну читати політичні трактати, я буду глумитися над сером Тобі, я порву низькі знайомства. До останньої волосини стану таким, як потрібно. Тепер вже я не обдурюю себе, не даю уяві жартувати над собою. Немає сумнівів, що графиня мене любить. Днями вона хвалила мої жовті панчохи і схвалювала схрещені підв'язки. В цьому листі вона зізнається мені в коханні і натяками вчить одягатися так, як їй подобається. Хвала небу, я щасливий! Я буду пихатим і загадковим, в жовтих панчохах, пов'язаних навхрест. Слава богам і моїй щасливій зірці! Але тут ще є приписка. (Читає.)
"Ти не можеш не здогадатися, хто я.