Джейн Ейр - Сторінка 4

- Шарлотта Бронте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

При цьому вона співала: В дні, коли ми ходили циганами, В спозадавній, далекий час… Я вже не раз чула цю пісню й завжди слухала її з великою втіхою. Бесі мала приємний голос — принаймні я так гадала. Але тепер, хоч мелодія так само голубила моє вухо, мені вчувався в ній невимовний сум. Захопившись роботою, вона часом виводила приспів дуже тихо, дуже протягло, тож слова "в спозадавній далекий час"

звучали мов тужливий похоронний спів. Потім вона завела іншу пісню, ще жалібнішу:

Ноги збиті мої і стомлене тіло, Дальній мій шлях, а дорога крута. Скоро тут смеркне, й безмісячні тіні Стануть на стежці, де йде сирота.

Нащо люди послали мене у пустелю, Де скелі дикі, страшні болота? О люди злі!

Тільки ангели стежать, Як у безлюдді бреде сирота.

Здалека нічний вітрець повіває, Ніжно сяють зірки золоті. Тільки Господь милосердя ще має, Втіху й надію дає сироті.

Хай провалюсь я на зламанім мості, Чи в прірву болотні вогні заведуть — Дитину свою отець візьме в гості, Бідну до себе прийме сироту.

Думка одна ще дає мені силу, Хай і не маю притулку в житті — Небо — мій дім, і я там відпочину, Бог — друг самотній, сумній сироті.

— Годі, міс Джейн, не плачте, — мовила Бесі, доспівавши пісню.

Вона так само могла б сказати вогню: "Не гори!" Та де їй було збагнути, які страждання краяли мені душу?

Того ранку до нас знову навідався містер Лойд.

— Що, вже на ногах? — спитав він, щойно переступивши поріг дитячої кімнати. — Ну, няню, як вона себе почуває?

Бесі одказала, що зі мною все гаразд.

— А чому ж вона така невесела? А підійдіть-но сюди, міс Джейн. Адже вас звуть Джейн, правда?

— Так, сер, Джейн Ейр.

— А ви, я бачу, плакали, міс Джейн Ейр. Ви не скажете мені чому? Вам щось болить?

— Ні, сер.

— Вона, мабуть, плакала, бо не змогла поїхати з місіс Рід у кареті, — втрутилася в розмову Бесі.

— Напевно, не тому! Вона вже велика й не стане рюмсати через такі дрібниці.

Я думала так само, але мене образило це несправедливе обвинувачення, і я хутко відказала:

— Я зроду не плакала через таку дурницю. Я не люблю їздити в кареті! Я плачу, бо я нещасна.

— Як вам не соромно, міс! — вигукнула Бесі.

Добрий аптекар, здавалося, був спантеличений. Я стояла перед ним; він пильно дивився на мене. Він мав маленькі сірі очиці, трохи тьмяні, але тепер вони, мабуть, видалися б мені дуже гострими; обличчя його було хоч і грубувате, але добродушне. Подивившись на мене уважно, він спитав:

— Од чого ти вчора захворіла?

— Вона впала, — знову втрутилася Бесі.

— Упала? Знов, як мала дитина! Хіба вона й досі не навчилась ходити? їй уже, мабуть, вісім або й цілих дев'ять років.

— Я впала, бо мене вдарили! — різко відповіла я, не стерпівши нового приниження своєї гідності. — Але я захворіла не від того, — додала я.

Містер Лойд узяв понюх табаки. Коли він вкладав табакерку назад до кишені жилета, задзвенів дзвінок, скликаючи слуг на обід; містер Лойд знав, що означає цей дзвінок.

— Це вам, няню, — сказав він. — Можете йти вниз. Поки ви повернетесь, я дам міс Джейн деякі настанови.

Бесі радше б лишилась, та мусила йти: слугам у Ґейтсхед-холі не дозволялося спізнюватись на обід.

— Отже, ти захворіла не від того, що впала? Від чого ж саме? — вів далі містер Лойд, коли Бесі пішла.

— Мене зачинили в кімнаті, де живе привид, і я просиділа там до ночі. Містер Лойд усміхнувся й водночас насупив брови.

— Привид? То ти, бачу, й справді ще дитина! Ти боїшся привидів?

— Я боюся привида містера Ріда… Адже він помер у тій кімнаті й лежав там у труні. Ні Бесі, ані хто інший це насмілиться зайти туди вночі. Було жорстоко замикати мене там саму, та ще й без свічки, так жорстоко, що, мабуть, я їм цього довіку не

забуду!

— Дурниці! І через це ти нещасна? А вдень ти боїшся?

— Ні, але скоро настане ніч… До того ж я нещасна, дуже нещасна не тільки через це.

— А через що саме? Ти не можеш мені сказати?..

Як би я хотіла відповісти відверто на це запитання! Та я не знаходила потрібних слів. Дітям відомі тонкі почуття, але вони неспроможні їх зрозуміти, а коли дещо й розуміють, то не можуть цього висловити. Проте я боялася пропустити цю першу й єдину нагоду поділитися своєю журбою і, зніяковіло помовчавши, здобулася нарешті на коротку, але правдиву відповідь:

— Насамперед я не маю ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер.

— Але в тебе є добра тітка, двоюрідні брат і сестри. Я знов помовчала, а тоді сказала простодушно:

— Таж то Джон Рід збив мене з ніг, а тітка замкнула в червоній кімнаті! Містер Лойд знову дістав свою табакерку.

— Хіба тобі не подобається у Ґейтсхед-холі? — спитав він. — Хіба ти не вдячна, що живеш у такому гарному домі?

— Це не мій дім, сер. Он Ебот каже, що в мене тут прав менше, ніж у служниці.

— Дурненька! Невже ти хотіла б покинути таку чудову садибу?

— Якби я мала куди подітись, то була б тільки рада втекти звідси, але я не можу залишити Ґейтсхеда, поки не стану зовсім дорослою.

— Хто зна… Може, й залишиш… У тебе є яка рідня, крім місіс Рід?

— Мабуть, нема, сер.

— А по батькові?

— Не знаю. Я якось спиталася в тітки Рід, то вона відповіла, що, може, в мене й є які-небудь бідні родичі, на прізвище Ейр, проте вона нічого про них не знає.

— А якби такі виявилися, ти б згодилась перейти до них жити?

Я замислилась. Бідність страхає дорослих людей, а дітей і поготів. Вони не розуміють, що може бути бідність дбайлива, працьовита, чесна, — в їхній уяві це слово в'яжеться тільки з лахміттям, убогим харчем, холодним каміном, грубими звичаями й огидними вадами; для мене бідність була як інша назва приниження.

— Ні, я б не хотіла переходити жити до бідних людей, — відказала я.

— Навіть коли б вони були добрі до тебе? Я заперечливо похитала головою.

Я не розуміла, як бідні люди можуть бути добрі; до того ж я ще почну балакати по-простацькому, стану груба й невихована — схожа на тих бідних жінок, що їх я часом бачила по дворах села Ґейтсхед, коли вони бавили дітей або прали шмаття, — ні, я не здатна була так дорого заплатити за волю.

— Невже твої родичі такі злидарі? Вони робочі люди?

— Хто їх знає. Тітка Рід каже, що коли вони в мене й є, то це жебраки. А я не хочу жебракувати.

— А до школи ти б хотіла ходити?

Я знов замислилась: я до ладу й не знала, що таке школа.

Бесі казала, що дівчат тримають там дуже суворо, закладають їм за спину лінійку, щоб не горбились, і вимагають од них надзвичайної чемності й слухняності. Джон Рід ненавидів школу й лаяв свого вчителя на всі заставки, але Джонові уподобання не були для мене взірцем, і хоч розповіді Бесі про шкільну дисципліну (почуті нею самою від панночок з сім'ї, де вона служила перед тим, як найнялася до Ґейтсхеда) трохи й лякали мене, то те, чого ці дівчата, за її словами, там понавчались, видавалось мені, навпаки, дуже принадним. Вона хвалилася, що вони вміли малювати гарні краєвиди й квіти, добре співали й грали на фортепіано, плели чудові гаманці й вільно читали по-французькому, — врешті мені захотілося і собі всього того навчитись. Крім того, школа означала цілковиту переміну: далеку подорож, розлуку із Ґейтсхе-холом, шлях до нового життя.

— Мені б і справді хотілося вчитися в школі, — висловила я уголос своє бажання.

— Так, так, хто знає, як іще може все обернутись, — мовив містер Лойд, підвівшись. — Дитині потрібно поміняти повітря й місце, — додав він сам до себе, — з нервами в неї не все гаразд.

Увійшла Бесі; тієї ж хвилини надворі почулося рипіння жорстви під колесами карети.

— Це часом не ваша господиня, няню? — запитав містер Лойд. — Я б хотів поговорити з нею.

Бесі запросила його до маленької їдальні й показала дорогу. Як свідчать подальші події, аптекар, мабуть, відважився порадити місіс Рід віддати мене до школи; пораду цю було напевне прийнято дуже радо, бо, коли одного вечора я лежала у ліжку в дитячій кімнаті, а Бесі й Ебот сиділи й шили, Ебот, гадаючи, що я вже заснула, сказала Бесі, з якою вони розмовляли про цю пригоду:

— Думаю, пані навіть рада здихатися цієї вредної, неслухняної дитини. Вона неначе стежить за кожним та щось замишляє.

Ебот, мабуть, щиро вважала мене за якогось маленького Гая Фокса.

Тоді ж таки я вперше дізналася зі слів міс Ебот, що батько мій був бідний священик і що моя мати одружилася з ним проти волі своєї родини, яка вважала, що він їй не пара; старий містер Рід тяжко розгнівався й позбавив її спадщини; через рік після шлюбу мій батько захворів на тиф, відвідуючи злидарів великого промислового міста, де була його парафія, а мати заразилася від батька й померла за місяць після нього.

Дослухавши цю сумну історію, Бесі, зітхнувши, промовила:

— Сердешну міс Джейн теж треба пожаліти, Ебот.

— Еге ж, — відказала Ебот, — була б це мила гарненька дитина, то таку можна й пожаліти в її недолі. А таке гидке жабеня хіба стане хто жаліти?

— Ваша правда, — погодилась Бесі. — Така красунечка, як міс Джорджіана, на її місці викликала б куди більше співчуття.

— Так, так, я дуже люблю міс Джорджіану! — палко вигукнула Ебот. — Вона така гарнесенька! Як намальована! Які в неї чудові довгі кучері, блакитні оченята і ніжні рожеві щічки!.. Бесі, а чи не приготувати нам собі на вечерю грінок із сиром?

— Гаразд — із підсмаженою цибулькою. Ходім униз!

І обидві вийшли з кімнати.

РОЗДІЛ IV

Розмова з містером Лойдом і щойно підслухана бесіда поміж Бесі та Ебот сповнили моє серце надією, і в мені прокинулося бажання одужати; от-от у моїм житті мала настати переміна, — я прагнула її і мовчки чекала. Але вона не наставала; минали дні й тижні, я вже цілком одужала, однак не чула більше жодного натяку на те, що так мене цікавило. Місіс Рід іноді окидала мене суворим поглядом, але дуже рідко зверталася до мене. Відтоді, як я заслабла, вона провела ще суворішу межу між мною й своїми дітьми: я спала тепер сама в тісній комірчині, яку вона мені призначила, їла теж на самоті й цілісінький день просиджувала в дитячій кімнаті, коли мої двоюрідні брат і сестри гралися у вітальні. Вона жодним словом не прохопилася про те, що збирається віддати мене до школи, і все-таки я була певна, що вона недовго терпітиме мене у своєму домі: коли вона тепер дивилася на мене, в погляді її була глибока огида.

Еліза й Джорджіана, напевне з її наказу, майже не розмовляли зі мною; Джон, побачивши мене, показував мені язика і одного разу підняв був на мене руку, та в мені знову закипіли гнів і обурення, і я одразу кинулась на нього; Джон злякався і втік, лаючись та репетуючи, що я розбила йому носа.