Джельсоміно в Країні брехунів - Сторінка 18

До вчорашнього дня він був таємним, а від сьогодні існуватиме відкрито. Його члени — найшановніші громадяни міста. І не думайте, що до нього так легко вступити. Спочатку треба довести, що у вас на голові не залишилося жодної волосини. Знаєте, дехто, щоб стати членом нашого клубу, навіть чуба собі вискубує.

— І ви кажете, що я…

— Так, ви змогли б стати нашим президентом. Ладен побитися на що завгодно об заклад.

Джакомоне відчув: від розчулення от-от заплаче.

"Як я помилився, — думав він. — Жорстоко помилився, вибираючи свій життєвий шлях. Але тепер уже запізно починати все спочатку.

Скориставшись тим, що його раптом віднесло натовпом убік від випадкового співрозмовника, Джакомоне вибрався з майдану і почвалав порожніми вулицями. У валізі сумно шурхотіло двадцять перук. Ідучи містом, він помічав, як із каналізаційних люків виглядали чиїсь фізіономії, котрі здавалися йому знайомими. Чи це часом не його пірати? Та голови, забачивши голомозого незнайомця в коричневому костюмі, враз зникали.

Джакомоне простував до річки, щоб попрощатися з життям. Але, вийшовши на крутий берег, він передумав. Розкрив валізу, повитягав звідти свої перуки й одну за одною повкидав у воду.

— Прощавайте, — зітхнув він, — прощавайте, мої брехунці!

Однак перуки не втонули. Ще того самого дня їх повиловлювали хлопчаки, які бешкетували на річці незгірше крокодилів. Вони повисушували перуки на сонці, потім понатягали їх на голови і влаштували барвистий похід. Отак веселими розвагами та співом був відзначений кінець кривавого правління короля Джакомоне.

А поки Джакомоне іде назавжди, і треба сказати, йому добре поталанило, бо він ще може стати якщо не президентом, то хоча б секретарем шанованого клубу лисих, — ми з вами тим часом знову завітаємо на майдан.

Тут Джельсоміно, доспівавши грізну пісню, витер на лобі піт і сказав:

— Ну от, із палацом покінчено.

Однак серце його щеміло від неспокою: адже Шкандибчик так і не знайшовся.

"Куди він міг запропаститися? — питав себе наш герой. — Чи не залишився під руїнами божевільні? Може я тільки великий мастак руйнувати". Проте збуджений натовп не давав йому спокою, аби відганяючи від нього сумні думки.

— Колону! Колону! — кричали йому звідусіль. — Треба звалити ще колону!

— А навіщо?

— Та на ній же змальовано походи короля Джакомоне. А то ж чиста брехня: він не ступав і за поріг свого палацу.

— Гаразд, — погодився Джельсоміно. — Я зараз і колоні заспіваю таку як слід серенаду. Тільки спочатку відійдіть чимдалі, щоб вона вас не придавила.

Люди відступили, і майдан сколихнувся, ніби хвилі пішли по воді. І тут Джельсоміно, глянувши на колону, побачив метрів за два над п'єдесталом так добре знайомі йому обриси кота з трьома лапами…

— Шкандибчику! — радісно вигукнув він, і у нього враз відлягло від серця.

Зображення здригнулося, обриси його скривилися, а потім знову застигли.

— Шкандибчику! — покликав Джельсоміно голосніше. Цого разу голос проник у мармур, подолавши його опір.

Шкандибчик відокремився від колони, стрибнув на землю і, накульгуючи, підбіг до Джельсоміно.

— От добре! От добре! — занявкав на радощах Шкандибчик, цілуючи Джельсоміно в щоку. — Коли б не ти, залишився б я наведеним крейдою на колоні, аж доки мене змило б дощем. Я люблю вмиватися, це всім добре відомо. Проте мені зовсім не хотілося б загинути від зайвого миття.

— А я для чого? — несподівано озвався Бананіто, який, орудуючи то плечима, то ліктями, проклав нарешті шлях до своїх, а тепер і до наших друзів. — Якщо з тобою ще колись трапиться таке, Шкандибчику, я знову намалюю тебе — і ти будеш ще кращий і правдоподібніший, ніж досі!

Трьом друзям, які щойно зійшлися докупи знову, треба ще так багато розповісти один одному. Тому краще залишити їх самих.

Ну а як же колона?

А кому, власне, може завадити одинока колона? Зображена на ній брехня нагадуватиме людям про ті часи, коли цією країною правив великий брехун і достатньо було лише однісінької майстерно виконаної пісні, щоб руїною стало все його королівство.

Щоб даремно кров не проливати, краще матч унічию зіграти

Нашу оповідь буде вичерпано, коли ви дізнаєтеся, що написано в тих аркушах, які я забув у кишені, поспішаючи докінчити попередній розділ. Це останні аркуші з нотатками, які я зробив того дня, коли Джельсоміно розповів мені про свої пригоди в Країні брехунів. Отож, перечитавши їх, я помітив, що про дальшу долю Джакомоне нічого не відомо. Тому я не можу вам сказати, чи став він порядною людиною, чи піратські ноги знову вивели його на кривий шлях.

На другому аркуші записано, що хоча Джельсоміно й тішився тим, що йому вдалося зробити в Країні брехунів, проте щоразу, проходячи головним майданом, він почував себе кепсько, ніби людина, якій у черевику почав муляти камінець.

"Чи треба було руйнувати дощенту королівський палац, — докоряв собі Джельсоміно. — Джакомоне все одно втік би, навіть коли б я повибивав тільки шибки. І тоді досить було б покликати скляра — і він усьому дав би лад".

Про те, щоб звільнити Джельсоміно від цього мулького "камінця", подбав Бананіто: він відновив палац на свій смак, витративши на це кілька аркушів паперу та коробку фарб. Це відібрало в нього півдня — разом із балконом на останньому поверсі. Коли балкон був уже готовий, городяни, що спостерігали за роботою, попрохали Бананіто вийти на нього і проголосити промову.

— Послухайте мене, люди добрі,— відповів Бананіто. — Прийміть краще закон, який забороняв би виголошувати промови з цього балкона. До того ж я тільки художник. Якщо вже вам так кортить послухати когось, то зверніться до Джельсоміно.

Цієї миті на балконі з'явився Шкандибчик і нявкнув щосили:

— Ня-а-ав!

Внизу на майдані пролунали оплески, й інших промов ніхто вже більше не просив.

Ще на одному з аркушів записано, що тітку Кукурудзу призначили директором інституту бродячих котів. І це більше ніж справедливо: з таким директором можна бути певним, що вже ніхто не примусить котів гавкати. Ромолетта знову стала ходити до школи, і сьогодні, мабуть, вона сидить не за партою, а за вчительським столом, бо їй дуже хотілося бути вчителькою.

І ось на останньому і найменшому аркушику в мене найкоротший запис: "Війна закінчилася внічию: один — один".

Уявіть собі, я ледве не забув розповісти вам про цю війну.

Сталася вона через кілька днів після втечі короля Джакомоне. У глибокій таємниці від своїх підданих, дуже розраховуючи на гармати, що їх, як він сподівався, намалює йому Бананіто, колишній король оголосив війну одній із сусідніх держав. Але жителі цієї держави не любили жартів — їхня армія негайно вирушила в похід захищати свої кордони.

— Та ми зовсім не хочемо воювати, — запевнили сусідів міністри нового уряду колишньої Країни брехунів. — Ми зовсім не такі, як король Джакомоне!

Один із журналістів узяв із цього приводу інтерв'ю у Джельсоміно, котрий саме музикував, готуючись тепер уже до справжнього концерту.

— Війна? — здивувався Джельсоміно. — Ви краще запропонуйте супротивникові припинити військові дії і натомість провести футбольний матч. Може, після гри хтось і матиме забиті коліна, зате обійдеться зовсім без крові.

На щастя, ця пропозиція сподобалася супротивникам, які, по суті, теж не мали ніякого бажання воювати.

Футбольний матч відбувся найближчої неділі.

Джельсоміно, звісно ж, уболівав за свою команду. Його так захопила гра, що він не стримався й закричав із трибуни: "Давай! Давай!" І м'яч відразу ж опинився в сітці воріт супротивника, як це вже трапилося одного разу, коли ви пам'ятаєте, в його рідному селі.

"Аж ніяк не можна допустити, щоб цей матч закінчився такою шахрайською перемогою, — тієї ж миті вирішив подумки Джельсоміно. — Тут іде чесна гра в футбол, будь-які махінації заборонені правилами".

І він одразу ж забив гол у протилежні ворота. На його місці ви, либонь, зробили б так само.