Дженні Герхардт - Сторінка 11

Зокрема, він наймався косити газони.

М-с Герхардт благала його не вбивати себе надмірною працею, але він відповідав, що інакше не можна.

— Ніколи мені відпочивати, коли люди зупиняють мене на вулиці й просять поквитатися з боргами.

Становище родини було жахливе.

На довершення всього Себастян потрапив до в'язниці.

Спричинилися до цього старі хитрощі з крадіжкою вугілля, на якій його кінець кінцем спіймали. Якось увечері він заліз на платформу, щоб скинути Дженні й дітям трохи вугілля, і агент залізничної поліції спіймав його на гарячому. За останні два роки на залізниці не припинялося розкрадання вугілля, але, поки крали потроху, адміністрація дивилася на це крізь пальці. Але, коли клієнти відправників вантажів поскаржилися, що состави, які йдуть з вугільних басейнів Пенсільванії до Клівленда, Цінціннаті, Чікаго й інших міст, втрачають у дорозі тисячі фунтів вугілля, справа була передана до рук сищиків. Не тільки діти Герхардтів намагалися поживитися на залізниці. Багато мешканців Колумбуса систематично займались цим, але трапилось так, що спіймали саме Себастяна й він мусив відбувати кару на страх всього міста.

— Ану, злізай,— сказав сищик, раптово з'являючись з темряви.

Дженні і діти покидали відра й кошики і щосили побігли геть. Першою думком Себастяна також було зскочити на землю й тікати, але сищик схопив його за полу пальта.

— Стоп!— крикнув він.— Саме ти мені й потрібен.

— Пусти! — розлючено відповів Себастян, що був аж ніяк не з полохливих. Він був сповнений відваги й рішучості і добре розумів усю небезпеку свого становища.

— Пусти, кажуть тобі,— повторив він і так рвонувся, що мало не звалив сищика.

— Ну-ну, злізай,— сказав той і, щоб довести свою владу, злісно смикнув Себастяна.

Себастян стрибнув і так ударив супротивника, що той аж похитнувся. Зав'язалася боротьба, але в цю хвилину робітник, що проходив повз них, допоміг сищикові. Удвох вони поволокли Басса на станцію й передали залізничній поліції. Пальто його було розідране, обличчя й руки подряпані, око підбите. У такому вигляді Себастяна замкнули до ранку.

Діти прибігли додому, ще не знаючи, що трапилося із старшим братом, і нічого до ладу не могли розповісти, але коли пробило дев'яту годину, потім десяту, одинадцяту, а Себастян все не повертався, м-с Герхардт мало не збожеволіла від тривоги. Син інколи приходив додому і о дванадцятій, і о першій, але мати відчувала, що цього вечора з ним трапилось щось жахливе. Коли пробило ПІЕ? на першу, а Себастян так і не з'явився, вона розплакалась.

— Треба піти попередити , батька,— сказала вона.— Мабуть, Себастян потрапив до в'язниці.

Дженні визвалася піти. Джордж уже міцно спав, але-його розбудили, щоб він провів її.

— Що таке? — здивовано вигукнув Герхардт, поба чивши дітей.

— Басе досі не повернувся додому,—пояснила Дженні й потім розповіла, як невдало вони цього вечора ходили по вугілля.

Герхардт зразу ж залишив роботу, вийшов з дітьми й рушив до в'язниці. Він догадувався, що трапилось, і серце його стискувалося.

— Тільки цього бракувало! —неспокійно повторюваа він, незграбно витираючи долонею спітніле чоло.

В участку черговий сержант коротко повідомив його, що Басе заарештований.

— Себастян Герхардт? — перепитав він, заглядаючи в списки.— Так, е такий. Крав вугілля і вчинив опір поліцейському. Це ваш син?

— Ach Gott! — сказав Герхардт.— О господи!—повторював він, у відчаї ламаючи руки.

— Хочете його бачити? — запитав сержант.

— Так, так, — відповів батько.

— Проведи його, Фред, — звернувся сержант до старого вартового.— Нехай побачить хлопця.

Коли Герхардт, стоячи в сусідній кімнаті, побачив скуйовдженого і побитого Себастяна, що входив, сили зрадили його, і він заплакав. Він не міг вимовити ані слова.

— Не плач, тату,— хоробро сказав Себастян.— Я нічого не міг зробити. Ну, не біда. Ранком мене випустять.

Герхардт увесь тремтів, причавлений горем.

— Не плач,— говорив далі Себастян, всіляко сам намагаючись стримати сльози.— Зі мною нічого не трапиться. Яка рація плакати.

— Я знаю, знаю,— гірко сказав батько,— та не можу стриматися. Це все моя провина, адже я дозволяв тобі робити це.

— Ні, ні,— заперечив Себастян,— ти тут ні при чому. А мама знає?

— Так, знає, Дженні та Джордж тільки що прийшли &о мене й сказали. Я тільки-но дізнався...

І він знову заплакав.

— Ну, не треба так засмучуватися,— сказав Себас-тян; в цю хвилину в ньому пробудилося все найкраще, <що було властиве його вдачі.— Все уладнається. Повертайся на роботу і не сумуй. Все уладнається.

— Чому в тебе око підбите?— запитав батько, дивлячись на нього почервонілими від сліз очима.

— А це в мене вийшла невеличка сутичка з хлопцем, "який мене спіймав,— хоробро відповів юнак, намагаючись посміхатися.— Я думав, що зумію втекти.

— Дарма це ти зробив, Себастян, — сказав Герхардт.— Це може дуже пошкодити тобі. Коли будуть розбирати твою справу?

— Сказали, що вранці,— відповів Басе.— О дев'ятій годині.

Герхардт побув ще трохи з сином; вони поговорили про те, чи не можна родичам взяти Басса на поруки, про їитраф і про грізну небезпеку ув'язнення, але так ні до •чого й не прийшли. Нарешті Басе умовив батька піти, але прощання викликало новий вибух відчаю; Герхардта вивели з кімнати приголомшеного, пригніченого горем.

"Кепська справа,— все думаючи про батька, сказав ■сам собі Басе, коли його вели назад до камери.— І що ж це буде з мамою..."

— Ех, шкода, що я не збив того типа першим ударом,— сказав він.— І який же я дурень, що не втік.

Розділ VII

Герхардт був у відчаї; він не знав нікого, хто міг би "Лому допомогти між другою годиною ночі і дев'ятою ранку. Він зайшов додому порадитись з дружиною, а потім повернувся на свій пост. Що робити? Він пригадав тільки одну людину, яка могла б і, мабуть, погодилася б чим-небудь допомогти,— скляного фабриканта Хеммон-да; але того в цей час не було в місті. А втім, Герхардт цього не знав.

Близько дев'ятої години він попрямував до суду —сам,— вирішено було, що іншим членам родини не слід там бути. М-с Герхардт негайно про все дізнається: він зразу ж повернеться і все їй розповість.

У суді Себастянові довелося довго ждати, бо перед ішм на лаві підсудних сиділо ще кілька чоловік. Нарешті його викликали і підштовхнули до бар'єра.

— Крав вугілля, ваше благородіє, і вчинив опір під час арешту,— пояснив поліцейський, який його заарештував, і

Суддя уважно подивився на Себастяна; подряпане й побите обличчя хлопця справило на нього неприємне враження.

— Отже, молодий чоловіче,— почав він,— що ви можете сказати на свою користь? Звідки у вас такий синяк під оком?

Себастян подивився на суддю, але нічого не відповів.

— Це я затримав його,— сказав сищик.— Я застав його на платформі, яка належить нашій компанії. Він намагався вирватись, а коли я став його затримувати, він накинувся на мене. Ось цей чоловік — свідок,— додав він, показуючи на робітника, що допоміг йому затримати Себастяна.

— Це він вас ударив? — запитав суддя, помітивши, що в сищика набрякло підборіддя.

— Так, сер,— відповів сищик, задоволений тим, що помста буде звершена.

— З вашого дозволу, — сказав Герхардт, ступивши вперед,— це мій син. Його послали по вугілля. Він...

— Ми не заперечуємо, нехай збирають вугілля на коліях,— обірвав сищик.— Але він скидав вугілля з платформи своїм спільникам, їх там було чоловік шість.

— Хіба ви не можете заробити стільки, щоб не красти вугілля з платформи? — запитав суддя; але раніше ніж батько чи син встигнули відповісти, він додав:— Чим ви займаєтесь?

— Працюю на ремонті вагонів,— сказав Себастян.

— А ви? — звернувся суддя до Герхардта.

— Я нічний сторож на мебльовій фабриці Міллера.

— Хм, — процідив суддя, почуваючи, що Себастян тримається однаково уперто й задирливо.—Так от, з цього молодого чоловіка можна зняти обвинувачення в крадіжці вугілля, але він, як помітно, надто охоче вдається до кулаків. У Колумбусі і без того бійок більше, ніж досить. Десять доларів.

— З вашого дозволу...— почав Герхардт, але судовий пристав відштовхнув його.

— Я не бажаю більше нічого слухати,— сказав суддя. — Ото ще вперта людина. Хто там далі?

Герхардт пробрався до сина, присоромлений і все ж задоволений, що справа не скінчилася гірше. Гроші він уже як-небудь дістане, думалося йому. Син співчутливо подивився на батька, коли той підійшов.

— Все гаразд,— спробував заспокоїти його Басе.— Тільки він не дав мені слова сказати.

— Добре, що він не присудив більше,— заклопотано-промовив батько.— Тепер подбаємо про гроші.

Потім він пішов додому й розповів стурбованій дружині й дітям про вирок. М-с Герхардт зблідла, але все ж відчула полегшення: адже десять доларів як-небудь, можна добути. Дженні слухала, трохи відкривши рота і дивлячись на батька великими очима. Вся ця історія була для неї жорстоким ударом. Бідний Басе! Він завжди був такий веселий і добродушний. Просто жах, що він потрапив до в'язниці.

Герхардт поспішив до чудового особняка Хеммонда, але фабриканта не було в місті. Тоді він подумав про-адвоката на ім'я Дженкінс, з яким був трохи знайомий, і пішов до нього в контору, та не застав і його. Було ще кілька знайомих бакалійників і торговців вугіллям, але він заборгував їм. Пастор Вундт, можливо, дав би йому гроші, та Герхардту було б надто боляче признатися в тому, що трапилось, такій достойній людині. Він спробував звернутися до двох-трьох знайомих, але ті, здивовані його раптовим і дивним проханням, ввічливо відмовили. О четвертій годині він повернувся додому, стомлений і змучений.

— Не знаю, що й робити,— сказав він безнадійним тоном.— Просто сам ради собі не дам.

Дженні подумала про Брендера, але хоч становище було дуже важке, вона не наважилась піти просити в нього допомоги: вона надто добре пам'ятала батькову заборону й страшну образу, якої він завдав сенаторові, її годинник був удруге закладений, а іншого способу дістати гроші вона не знала.

Родинна нарада тривала до половини одинадцятої,, і все ж придумати нічого не вдалося. М-с Герхардт, дивлячись на підлогу, упертим одноманітним рухом стискувала руки. її чоловік неуважно проводив долонею по своєму рудуватому з сивиною волоссю.

— Все марно,— сказав він нарешті.— Я нічого не можу придумати.

— Іди спати, Дженні, — дбайливо сказала мати.