Дженні Герхардт - Сторінка 7

;

— Як прізвище? — перепитав Герхардт, повертаючись від одного до другого. !

— Брендер,— сказав сенатор.

— А, так! — Герхардт говорив з помітним німецьким акцентом.— Після хвороби я погано чую. Дружина мені розповідала про вас.

— Я вирішив зайти познайомитись з вами,— сказав сенатор.— У вас, я бачу, велика сім'я.

— Так, — сказав батько родини; він згадав, що на ньому пошарпаний робочий костюм, і йому захотілося швидше зникнути.— Шестеро дітей, і всі ще не влаштовані. Ось вона — старша дочка.

До кімнати увійшла дружина, і Герхардт поспішив скористатися з цієї нагоди:

— Ви вже пробачте, але я піду. Поламав пилку, довелося покинути роботу.

— Прошу,— люб'язно сказав Брендер, відразу зрозумівши те, про що завжди недоговорювала Дженні. Він, либонь, вважав би за краще, коли б у неї вистачило мужності нічого не приховувати.

— Так от, місіс Герхардт,— сказав він, коли та сіла, напружено витягнувшись на стільці,— я хотів би, щоб ви надалі не вважали мене чужою людиною, і хотів би, щоб ви докладно розповідали мені про свої справи. Дженні не завжди це робить.

Дженні мовчки посміхнулась. Місіс Герхардт неспокійно стискувала руки.

— Добре,— боязко, з подякою відповіла вона. Вони поговорили ще трохи, і сенатор встав.

— Перекажіть вашому чоловікові, нехай зайде в понеділок до мене "в готель. Я дещо зроблю, щоб допомогти йому.

— Дякую вам,— зніяковіло промовила м-с Герхардт.

— А зараз мені час,— додав Брендер.— То не забудьте сказати чоловікові, щоб він прийшов.

— О, звичайно, він прийде!

Брендер одягнув рукавичку на ліву руку і простягнув праву Дженні.

— Ось найкращий ваш скарб, місіс Герхардт,— сказав він.— І я маю намір відібрати його у вас.

з*

35

— Ну вже й не знаю, як я без неї обійдусь,— відповіла мати.

— Отже, бувайте здорові,— сказав сенатор, потискуючи руку м-с Герхардт і прямуючи до дверей.

Він кивнув на прощання і вийшов, а з півдюжини сусідів, що бачили, як він заходив до будинку, проводжали його з-за віконниць і завісок цікавими поглядами.

"Хто б то міг бути?" — це питання цікавило всіх.

— Подивись, що він дав мені,— сказала дочці простодушна мати, як тільки за гостем зачинилися двері.

Це був папірець у десять доларів. Прощаючись, Брендер непомітно вклав його в руку м-с Герхардт.

Р.озділ V

Обставини склалися так, що Дженні відчувала себе багато в чому зобов'язаною сенаторові і, цілком природно, високо цінила все, що він робив для неї і її родини. Сенатор дав її батькові листа до місцевого фабриканта, й той прийняв Герхардта на роботу. Це було, розуміється, не бозна-що — просто посада нічного сторожа, але все ж таки Герхардт знову працював, і його вдячність не знала меж. Яка добра людина цей сенатор, яка чула,— таких більше немає в світі!

Не лишилася забутою і м-с Герхардт. Одного разу Брендер послав їй сукню, іншим разом — шаль. Всі ці благодіяння робились частково з бажання допомогти, частково для власної втіхи, але м-с Герхардт захоплено пояснювала їх виключно добрим серцем сенатора.

А Дженні... Брендер всіма засобами намагався завоювати її довір'я, і, нарешті, її відношення до нього стало настільки складним, що в ньому дуже й дуже нелегко було розібратись. А ця юна, недосвідчена дівчина була надто наївна й легковажна, щоб хоч на одну мить замислитися над тим, що можуть сказати люди. Від того знаменного й щасливого дня, коли Брендер зумів перемогти ЇЇ природну несміливість і з такою ніжністю поцілував у щоку, для них настала нова пора. Дженні відчувала в ньому друга — і чим простішим і невимушенішим він ставав, залюбки звільнюючись від звичайної стриманості й манірності, тим краще вона його розуміла. Вони від душі сміялися й розмовляли, і його щиро втішав цей поворот до ясного світу молодості й щастя. .

Все ж іноді його турбувала думка,— якої він не міг позбутися: адже діє він не так,, як належить, не сьогодні-завтра люди помітять, що в стосунках з цією дочкою пралі він переходить межі дозволеного. Та й для очей старшої покоївки, либонь, не залишилося непоміченим, що Дженні, коли приходила по білизну або приносила її, то майже завжди затримувалась у нього в номері на п'ятнадцять-двадцять хвилин, а то й на годину. Брендер розумів, що це може дійти до вух інших службовців готелю, чутки поширяться по всьому місту, і з цього нічого доброго не вийде,— але такі міркування не примусили його поводитись інакше. Він або ж заспокоював себе думкою, що не робить нічого поганого для Дженні, або говорив собі, що не може відмовитись від єдиної своєї втіхи. По правді кажучи, хіба він не бажає Дженні добра?

Замислюючись над цим, Брендер кожного разу вирі-шував^ що не може відмовитись від Дженні. Моральне задоволення, яке він відчув би, навряд чи варте того болю, який неминуче принесе йому така самопожертва, йому лишилося не так уже довго жити. Прикро було б померти, не одержавши того, чого так бажаєш.

Якось увечері він міцно обійняв Дженні, другого разу посадив її собі на коліна й почав розповідати про своє життя у Вашінгтоні. Тепер він ніколи 'не відпускав її без ласки або поцілунку, але все це були лише невиразні, несміливі спроби. Він не хотів надто тривожити її.

А Дженні в простоті душі мала від усього цього насолоду. В її Житті з'явилося стільки нового, незвичайного. Вона була наївною, недосвідченою дівчиною, здатною на глибокі почуття; вона ще нічого не знала про кохання, але була вже досить доросла для того, щоб втішатись увагою видатної людини, яка удостоїла її своєї дружби.

Якось увечері, стоячи поруч з його кріслом, вона провела рукою по його волоссю, відкинула його з чола, потім, знічев'я, вийняла у нього з кишені годинник. її мила простодушність викликала в сенатора захоплення.

— А вам хотілося б мати годинник? — запитав він.

— Ще б пак,— зітхнувши, сказала Дженні.

Другого дня він зайшов до ювелірної крамниці і купив золотий годинничок з елегантними фігурними стрілками.

— Дженні,— сказав він, коли вона прийшла наступного разу,— я хочу вам щось показати. Подивіться-но, котра година на моєму годиннику.

Дженні вийняла годинник з кишені його жилетки І широко розплющила очі.

— Це не ваш годинник! — здивовано скрикнула вона.

— Ні,— відповів він, милуючись з її здивування, — це ваш.

— Мій!—скрикнула Дженні.— Мій! Яка розкіш!

— Він вам подобається? — запитав Брендер.

його дуже зворушила і втішила її радість. Обличчя в неї аж сяяло, очі блищали.

— Це ваш годинник,— сказав він.— Носіть, та тільки не загубіть.

— Який ви добрий! — сказала Дженні.

— Ні, — заперечив він і, обійнявши її за стан, замислився над тим, яку ж він може дістати нагороду. Потім він повільно пригорнув Дженні до себе, і тоді вона обхопила руками його шию і вдячно притулилась щокою до його щоки. Ніщо не могло дати йому більшої радості. Багато років мріяв він відчути щось подібне.

Дальший розвиток цієї ідилії на деякий час перервали жорстокі бої за місце в конгресі. Під натиском супротивників сенатору Брендеру довелося боротися не на життя, а на смерть. З величезним здивуванням він довідався, що могутня залізнична компанія, яка завжди прихильно ставилась до нього, потай енергійно підтримує суперника, який і без того був небезпечним для нього. Брендер був вражений цією зрадою, його опановував то похмурий відчай, то напад люті. Хоч він і вдавав, що легко сприймає удари долі, вони боляче поранили його. Він так давно вже не зазнавав поразки... дуже давно.

У ці дні Дженні вперше дізналася, що таке мінливість чоловічого характеру. Два тижні вона зовсім не бачила Брендера, а потім, якось увечері, після вкрай невтішної розмови з місцевим лідером своєї партії, він зустрів її більше, ніж холодно. Коли вона постукала, він прочинив двері і сказав майже грубо:

— Я не можу сьогодні думати про білизну. Приходьте завтра.

Дженні пішла, здивована й засмучена таким прийомом. Вона не знала, що й думати. За одну мить він знову опинився на недосяжній височині, чужий і далекий, і його вже не можна було потурбувати. Безперечно, він може позбавити її своєї дружньої уваги, якщо йому так заманулось. Але чому... ' |

Через день або два він трохи розкаявся. Але не встиг полагодити справу. Білизну було взято й повернуто йому цілком офіційно, і він, поринувши з головою в свої справи, ні про що не згадував аж до того часу, поки не зазнав образливої поразки: супротивник дістав на два голоси більше. Брендер був зовсім засмучений і пригнічений такими наслідками. Що йому тепер лишалося робити?

У такому стані застала його Дженні, від якої аж пашіло веселістю, надією, радістю життя. Дійшовши до відчаю від важких думок, Брендер заговорив з нею спочатку просто для того, щоб розважитися; але непомітно його туга розвіялась, і незабаром він спіймав себе на тому, що посміхається.

— Ой, Дженні,— сказав він їй, як дитині,— ваше щастя, що ви молода. Це найкраще, найдорожче в житті.

— Правда?

— Авжеж, тільки ви цього що не розумієте. Це завжди починаєш розуміти надто пізно.

"Я люблю цю дівчину,— сказав він сам собі тієї ночі.— Я хотів би ніколи з нею не розлучатися".

Але доля готувала йому ще один удар. У готелі почали вже говорити, що Дженні, м'яко* висловлюючись, поводиться дивно. Дочка пралі ніколи не убережеться від недоброзичливих зауважень, якщо в її одязі помітять щось невідповідне до її становища. У Дженні побачили золотий годинник. Старша покоївка повідомила про це матір.

— Я вирішила поговорити з вами,— сказала вона.— Вам не слід посилати до нього дочку по білизну, бо вже почалися пересуди.

М:с Герхардт так розгубилася й засмутилася, що не могла вимовити й слова. Дженні нічого не говорила їй, зле вона навіть зараз не вірила, що тут є привід для серйозної розмови. Те, що сенатор подарував Дженні годинник, розчулило її й викликало захоплення. їй і на думку не спадало, що доброму імені її дочки загрожує через це якась небезпека.

Вона повернулась додому дуже засмучена й розповіла Дженні про все, що сталося. Але та й гадки не мала, ецо в її поведінці є щось негарне. Вона дивиться на це зовсім інакше. Та вона не розповідала докладно про свої зустрічі з сенатором.

— Який жах, що почалися такі пересуди! — сказала мати.— І ти справді довго залишаєшся у нього в кімнаті?

— Не знаю,— відповіла Дженні, яку совість примушувала хоч частково визнати істину,— можливо.

— Але він ніколи не говорив тобі чогось недоброго?

— Ні,— відповіла дочка, не підозрюючи навіть, що в її стосунках з Брендером може бути щось погане.

Якби мати ще де про що розпитала Дженні, вона дізналася б більше, але заради власного душевного спокою вона була рада якнайшвидше припинити розмову.