Джіп у телевізорі - Сторінка 5

На вулицях майже не було перехожих. Дуже мало людей простувало в справах повз древній Колізей.

Серед цих небагатьох була старенька бабуся із сумкою, повною кульків і пакуночків із сиром, риб'ячими головами, скибочками хліба, шматочками м'яса та іншою всячиною, що залишається на кухні.

Усі мешканці кварталу називали стареньку котячою матір'ю. Оце й зараз бабуся теж несла ласощі котам, які звичайно збиралися на площі перед древнім Форумом. Тут вони проводили цілі дні, гріючись на сонці та роздивляючись туристів. Мишей вони й не думали ловити. Туристи та й самі римляни не скупі на частування котів.

І враз на тротуар насунулася темна тінь. "Невже на дощ збирається?" — стривожилася котяча мати. Вона глянула на небо й остовпіла:

— О господи, та це ж парашут! Невже війна?

З неба спускався яскраво-оранжевий парашут з підвішеною гондолою.

— Ні, на війну не схоже,— міркувала собі старенька.— Аби це повітряний десант, то парашутів була б ціла тисяча, а не один-однісінький!

А парашут опускався просто на Колізей.

— Піду подивлюся,— вирішила старенька.— Мої котики трохи почекають.

Вона перетнула площу і, прискоривши ходу, пройшла через арку до головної арени. Саме там, де колись імператори милувалися боями гладіаторів, приземлився дивний кораблик-гондола. Старенька побачила, як двері кораблика відчинилися і з нього вискочив Джіп.

— Ти хто? — скрикнула старенька.

— Добридень, синьйоро,— ввічливо сказав Джіп, поспішаючи їй назустріч.

— Ти чого без черевиків? — здивувалася бабуся.

— Це Колізей? — замість відповіді спитав Джіп.

— Авжеж. Гляди, не провалися під землю.

— Якщо й провалюся, то не страшно. Левів тепер у Колізеї нема.

— Слухай, хлопче, відколи це дітей почали скидати на парашутах?

— У вас є телевізор, синьйоро?

— Ні, нема, дитино.

Джіп засмутився. Прилетіти з космосу й зустрітися в Колізеї зі старенькою, в якої нема телевізора! Це таки не повезло що називається!

— Пробачте, синьйоро, але я кваплюся, повинен сповістити про своє прибуття. Мене, певно, вже шукають! — і він кинувся до виходу.

Але старенька й не слухала його.

— Котику... кішечко... кицюню...— ласкаво кликала вона.— Іди-но сюди, не бійся...

Перед нею стояв Гарібальді Перший — кіт, якого вчені посадили в корабель, щоб вивчити поведінку тварини в космосі. Він вистрибнув з гондоли й тепер розгублено озирався довкола.

— Це, котику, Колізей, знаменитий римський цирк.

Одразу видно, що ти нетутешній. Але в твоєї мамочки для тебе є щось дуже смачненьке...

А Гарібальді Перший, дарма що чужинець, нюх, як усі коти, мав чудовий. Тому його одразу зацікавила сумка котячої мами.

Ну, а Джіп? Він як вистрибнув надвір, так і застиг на місці. Від жаху. Люди юрбою мчали до древнього Колізею, де, згідно з останніми повідомленнями, мав приземлитися Джіп. Тисячі й тисячі людей, штовхаючись один поперед одного, намагалися пробитися по— ближче до арени. А там уже метушилися оператори з телекамерами, фотографи, журналісти, представники уряду, муніципалітету та члени дипломатичного корпусу. З усіх боків лунали гудки, ревіли сирени, гриміли гарматні залпи.

"Вони ж мене затопчуть,— подумав Джіп.— Від мене навіть шкарпеток не залишиться. Рятуйся хто як може!"

Він повернувся й помчав назад під арки Колізею, а там, перестрибнувши через Гарібальді Першого, якого котяча мати частувала ласощами, гайнув у корабель і замкнувся на ключ.

— Обережно, обережно! Хіба ви не бачите, що котик голодний! — закричала бабуся до перших допитливих, ‘що ввірвалися в Колізей.

На щастя, один із фотографів упізнав космонавта в Гарібальді Першому, і це врятувало котові життя. А Джіп тихесенько сидів у кабіні й навіть не дихав.

— У нього очі заплющені!

— Він непритомний!

— Джіпе, обізвися! Тебе чекає вся Італія.

— Ні, спершу вгомоніться ви,— пробурмотів Джіп.— А головне — ніяких телекамер! Мені ще бракувало знову потрапити в телевізор і полетіти в навколосвітню подорож! Та ще босоніж.

Найнетерплячіші виламали двері корабля, силоміць витягли Джіпа, і найвищий з них підняв його на плечі під голосні оплески юрби.

— Дорогу! Дайте дорогу! Його треба відвезти до лікарні. Викличте "швидку допомогу"!

Але тут уже стояла не одна, а двісті машин "швидкої допомоги". їхні сирени ревли так голосно, що розбудили б навіть Сплячу красуню. Але тільки не Джіпа. Лише тоді, коли одна з машин пробилася до самого Колізею, Джіп розплющив очі. Його обережно перенесли в машину "швидкої допомоги". Переконавшись, що телекамер тут нема, хитрий облудник голосно засміявся. Медичні сестри, вчені, адмірали, фоторепортери засміялися теж. Хто від радості, а хто від збентеження.

— Я хочу додому, в Мілан,— сказав Джіп.— Але не машиною, а поїздом.

А Колізей поволі опустів. На арені залишилися тільки котяча мама та Гарібальді Перший. Хоча представники влади й журналісти в метушні забули про кота, його це ніскілечки не збентежило. Він так смачно пообідав, що не мав сили не тільки йти, а то навіть хвостом махнути. Тому бабуся всю дорогу додому несла на руках безстрашного кота-космонавта.