Дзвінок у двері - Сторінка 24

О п'ятій сорок, одягнений до вечері, я спустився в кабінет, а о п'ятій сорок п'ять почувся звук ліфта і з'явився Вулф – також переодягнений. Не вмикаючи радіо, ми завели розмову про поїздку. О п'ятій п'ятдесят п'ять пролунали обережні кроки у передпокої – це були Джервіс і Кірбі, також одягнені, як до вечері. Костюм у Джервіса був багато кращий, ніж у Вулфа, бо в того костюм бачив і кращі часи; зате костюм Кірбі годі було навіть порівнювати з моїм, за який я колись віддав три сотні доларів. Джервіс і Кірбі спинилися на порозі. Я сказав Вулфові, що ждатиму його в машині, вийшов до передпокою і подав Кірбі своє пальто й капелюх. Поки Кірбі відчиняв двері й, переступивши поріг, причиняв їх за собою, я стояв у кутку, – щоб мене не було видно з вулиці. Потім надійшов Джервіс, став поруч і подивився крізь шибку на вулицю. Світло в кабінеті вже не горіло. Я подав Джервісу Вулфове пальто й капелюх. Хвилин через шість, які тяглися для мене цілих півгодини, показався наш "герон" і спинився край тротуару. Джервіс клацнув вимикачем, і в передпокої запала темрява. Я знову відступив у куток. Джервіс вийшов і замкнув за собою двері. Я подивився вслід йому крізь шибку в дверях і вирішив, що він заробить і другу тисячу доларів. Про Кірбі я нічого певного сказати не міг – адже мені ніколи не випадало бачити збоку, яка в мене хода, а от що то саме мій шеф спускається по східцях, перетинає тротуар і сідає до машини, – в цьому б я заприсягся, якби не знав, що насправді то не Вулф. "Герон" рушив з місця плавно, без ривків, наче за кермом сидів я сам, і тут я помітив, що вже бозна-відколи стою затамувавши дух.

Кабінет, якщо ніхто не відступив від визначеного сценарію, тепер мав бути порожній. Перед тим, як мало погаснути світло, Вулф вийшов до темної кухні, Оррі – до неосвітленої їдальні, а Фред через двері у передпокої до темної вітальні. Нікого з них я не чув, а отже, не чув ніхто. Я сягнув рукою до бічної кишені, намацав "морлі" тридцять восьмого калібру, ступив до вхідних дверей і перевірив, чи вони замкнені, тоді постояв, доки очі призвичаїлися до темряви, і нарешті сів на стілець біля вішалки.

Настрій я мав чудовий. Напруження спало. Невдачі можна було, звісно, сподіватися де завгодно – один необережний крок чи просто не пощастить, – але ми приготувалися до всього, і нам не залишалось нічого іншого, як чекати. Зважаться фебеерівці на брудне діло чи ні – це вже їхній клопіт, не мій. Я не знав, чи мали вони підстави йти на брудне діло, – про це, крім них, не знав ніхто, – але мені було напевно відомо про чотири таких випадки за останній рік у Нью-Йорку, не кажучи вже про багато інших, про які я тільки чув. Тепер усе залежало від того, чи вірить Регг, що Елтхауза застрелили агенти ФБР. Якщо вірить, то десять проти одного, що вони сюди прийдуть. А коли не вірить або чомусь гадає, нібито його люди до вбивства непричетні, вони не з'являться. Чи клюнуть на нашу принаду, тепер залежало не від нас, а від Perra. Настрій я мав чудовий.

Просидівши, як мені здалося, з півгодини, я ступив до дверей поглянути при світлі, що падало з вулиці крізь шибки у дверях, на годинник. Коли я побачив, що ще тільки двадцять дві хвилини на сьому, настрій у мене трохи погіршав. Ще б пак – помилитися на цілих вісім хвилин. Адже я – так усі вважають – умію досить точно вгадувати час, отож виходить, що моє напруження, всупереч сподіванням, не спало. На стілець я вже не сідав, а рушив до дверей кабінету, і почув себе ще гірше, коли по дорозі двічі зачепив плечем за стіну. Це було неприпустимо. Звичайно, вернутися до дверей, орієнтуючись на прямокутник світла, простіше, але ж – дідько б його вхопив! – невже я не пройду потемки до середини такого знайомого мені передпокою?! Я зробив це тричі підряд і лише після цього сів на стілець.

Важко сказати напевно, коли вони з'явились, адже я твердо поклав собі до восьмої на годинник не дивитись. У всякому разі, це сталося близько сьомої. Несподівано тьмяне світло в шибках дверей стало ще тьмянішим. Це були вони. Двоє. Третій, мабуть, залишився внизу на тротуарі. Один із них нахилився, розглядаючи замок, тоді як другий спинився на останньому східці, обличчям до вулиці.

Вони, певна річ, знали, що замок у нас системи "Ребсон", і прихопили з собою потрібні відмички. Та хай він там який майстер, а замок "Ребсон" з першого разу йому не відімкнути; отож поспішати мені було нікуди. Праворуч, футів за чотири від мого стільця, були прочинені двері з передпокою до вітальні. Я ступив до дверей, встромив у них голову, тихенько свиснув крізь зуби й у відповідь почув такий самий посвист. Тоді я, не торкаючись стіни, підійшов до дверей їдальні, свиснув ще раз і знову почув таку саму відповідь. Після цього я вернувся назад і став під дверима кабінету. Ті двоє не ввімкнуть ліхтарика відразу, тільки-но ввійшовши, а спочатку постоять і прислухаються.

Опісля ми з Саулом сперечалися, як довго вони відмикали замок. Саул твердив, що двері відчинилися за вісім хвилин після мого свисту, а я запевняв, що за десять. Так чи так, а вони все ж відчинились, але я вже встиг прошмигнути до кабінету й притиснутися спиною до стіни ліворуч від дверей. Тут я намацав лівою рукою вимикач, а правою дістав з кишені свій "морлі".

Переступивши поріг, обидва завмерли, прислухаючись, і так стояли не більше, як п'ять секунд. Це доводило, що вони ще не дуже досвідчені. Потім рушили через передпокій. Повернувши голову, я стежив за наближенням слабкого промінця від олівця-ліхтарика, що ставав дедалі яскравішим, відтак проник до кабінету. Нарешті я побачив і їх самих. Вони ступили кроків три-чотири від дверей і поставали. Той, що тримав ліхтарика, повів променем по кабінету і секунд за три викрив би мене, отож я підніс "морлі" і, вмикаючи світло, вигукнув:

– Почнімо!

Один з них так і остовпів, але другий впустив ліхтарика на підлогу й сягнув рукою до кишені. Та по тільки я тримав напоготові зброю – поруч зі мною вже стояв з пістолетом Оррі, а від дверей вітальні почувся Саулів голос:

– Стояти! Ані руш!

Обидва повернули голови й побачили ще двоє спрямованих на них дул.

– Справи кепські, – сказав я. – Нема потреби навіть вас обшукувати – не стрілятимете ж ви в два різних боки водночас. Містере Вулф!

Вулф уже стояв у дверях. Мабуть, він вийшов з кухні одразу після того, як я крикнув: "Почнімо!"

– Обійдіть, – озвався я до Вулфа, але той уже й сам рушив праворуч поза червоним шкіряним кріслом, тримаючись якомога далі від тих двох. Потім сів за свій стіл і почав розглядати непроханих гостей – точніше, їхні профілі, бо вони стояли обличчям до нас з Оррі.

– Так, усе це дуже прикро, – мовив Вулф. – Арчі, викличте поліцію!

Я рушив до телефону. Обходити наших "гостей" на такій далекій відстані, як Вулф, я не збирався, але й бійки ми не планували, отож я все ж таки зробив невеличкий гак. На півдорозі до свого столу я затримавсь і сказав:

– Послухайте, якщо ви нападете на мене, коли я дзвонитиму, то своїми ногами звідси не вийдете. Сподіваюся, ви знаєте закони – зломщики їх звичайно знають. Ви залізли в приватний дім. І якщо спробуєте дати волю рукам, вас пристрелять, і власті нам тільки подякують.

– Дурниці!

Це кинув здоровенний красень з квадратною щелепою і з такими самими квадратними плечима. Другий був трохи вищий, проте сухий, аж вилиці випиналися йому на худих щоках. Красень зміряв мене холодним поглядом і сказав:

– Ми не зломщики, і ви це знаєте.

– Чорта пухлого я знаю! Ви зломщики! І викручуватись будете в поліції. Я вас попередив. Стійте спокійно. Один рух – і вас зупинять. Ці хлопці меткі на руку.

Щоб дістатися до телефону в себе на столі, я мусив стати до них спиною. Я так і зробив, а як тільки взяв трубку, красень вигукнув:

– Годі грати комедію, Гудвіне! Вам збіса добре відомо, хто ми. – Він повернувся до Вулфа: – Ми співробітники Федерального бюро розслідувань, і ви це знаєте. Ми нічого не чіпали і не мали такого наміру. Ми тільки хотіли з вами поговорити. Ми подзвонили, ніхто не відповів, а двері були незамкнені, і ми ввійшли.

– Ви брешете, – спокійно, безапеляційним тоном промовив Вулф. – П'ять душ засвідчать під присягою, що двері були замкнені, а ви не дзвонили. Четверо з нас чули, як ви добирали ключі. Якщо поліція вас обшукає, то знайде й ті інструменти. Кажете, Федеральне бюро розслідувань? Пхе! Викликайте поліцію, Арчі, і попередьте, щоб прислали людей, які впоралися б з двома бандитами!

Перше ніж набрати помер, я покликав до себе Фреда, і він, проходячи повз тих двох, трохи не зачепив їх ліктем. Колись агент ФБР викрутив йому руку, і тепер Фред залюбки скористався б нагодою поквитатися. Спершись боком на Вулфів стіл, обличчям до тих двох, і тримаючи напоготові пістолет, Фред виглядав далеко грізнішим, ніж був насправді. Взагалі Фред досить милий чоловік, батько чотирьох дітей.

Набираючи перші цифри, я ладен був поставити сто проти одного, що набрати номер до кінця мені не дадуть. Так воно й сталося. Коли я крутнув диск учетверте, красень випалив:

– Не треба, Гудвіне!

Я затримав палець і обернувся. Він сягнув рукою до внутрішньої кишені пальта. Я поклав трубку і став поруч із Фредом. У руці фебеерівця з'явилася невеличка чорна книжечка в шкіряній оправі.

– Ось посвідчення, – сказав він, потім розгорнув його й показав усім.

Ситуація складалася досить-таки делікатна. Співробітникам ФБР дозволено тільки показувати посвідчення, але не випускати його з рук.

– Дайте поглянути! – буркнув Вулф.

Красень хотів був ступити вперед, але Фред ту ж мить викинув свою величезну лівицю й штовхнув його назад. Нічого не кажучи, я простяг руку. Красень хвилю повагався й нарешті поклав посвідчення мені на долоню.

– Ви теж, – кинув я худорлявому і знову простяг руку.

Той уже дістав своє посвідчення і поклав його поверх першого. Я повернувся до Вулфа й віддав обоє посвідчень йому. Вулф поглянув на одне, потім на друге, висунув шухляду, узяв свої великі окуляри, неквапно роздивився крізь них посвідчення, далі поклав окуляри назад до шухляди, кинув поверх них посвідчення і, засунувши шухляду, знов підвів погляд на фебеерівців.

– Вони можуть бути фальшиві, – нарешті промовив він. – Це з'ясує поліційна експертиза.

Обом, видна, коштувало неймовірних зусиль тримати себе в руках.