Дзвінок у двері - Сторінка 7

Коли я вже розгортав ковдру, почувся Вулфів голос:

– Сумніваюся, чи це потрібно.

– А я ні. – Я розіслав ковдру, зверху ще одну і обернувся до Вулфа. – Адже ви самі читали ту книжку. Коли фебеерівцям щось треба, вони не зволікають. Шафа з матеріалами – це для них завиграшки. Та, зрештою, і сейф…

– Ще чого! Ви перебільшуєте. Зламати сейф у будинку, де живуть люди?!

– Вони такого й не подумають робити, це для них далеке минуле. Вам слід прочитати деякі книжки з електроніки. – Я підібгав під ноги ковдру.

Вулф відсунув крісло, підвівся, сказав мені "добраніч", і пішов, прихопивши з собою "Скарби нашої мови".

У четвер уранці я сподівався, що Вулф перекаже мені через Фріца, який носив йому сніданок нагору, зайти до нього й дістати вказівки. Але Вулф мене не покликав. Отже, до одинадцятої він з оранжереї не вийде, і я вирішив поки що поробити свої справи. До десятої я впорався з ними – відніс до передпокою постільну білизну, поснідав, переглянув "Таймс", розпечатав пошту й склав її під прес-пап'є на столі Вулфа, а також пояснив дещо Фріцові. Однак Фріца мої пояснення аж ніяк не вдовольнили. Він ще добре пам'ятав – як, зрештою, і ми з Вулфом, – ту ніч, коли з кулеметів, поставлених на даху через дорогу, були розбиті сотні шибок в оранжереї і загинули тисячі орхідей. І коли Фріц почув, що я ночував не в своїй кімнаті, вікна якої виходять на Тридцять п'яту вулицю, а в кабінеті, він вирішив, що та ніч може повторитись. Я спробував переконати його, що в кабінеті я сторожував, а не ховався, однак Фріц мені не повірив і так про це й сказав.

Коли я покінчив з поштою, у мене ще лишалося трохи часу, і його треба було якось згаяти. Фріцові подзвонив власник рибної крамниці, і я став прислухатися до їхньої розмови, проте ніяких підозрілих звуків у трубці не почув, хоч телефон, звичайно, й підслуховували. Молодці техніки! Так, сучасна наука досягла високого рівня – кожен може робити що завгодно, і ніхто до пуття не знає, що за чортівня діється довкола.

Я дістав із шухляди записник і почав ще раз переглядати інформацію Лона Коуена, продумуючи можливі варіанти. Всього я занотував чотирнадцять пунктів, але принаймні п'ять із них були цілком безнадійні. З решти дев'яти ми вчора випробували три, однак нічого не вийшло. Залишалося, отже, шість, і я ретельно, один по одному їх обмірковував. Я вже спинився на думці, що найповніший чи принаймні найменш неповний той, котрий стосується однієї співробітниці державного департаменту, спочатку звільненої, а потім поновленої на роботі, і вже простяг був руку по вашінгтонський довідник, щоб знайти номер її телефону, коли пролунав дзвінок у двері.

Простуючи передпокоєм до вхідних дверей поглянути крізь шибки, хто там, – скло було поляроїдне, – я сподівався побачити чужого чоловіка чи й двох. Сказати б, лобова атака. Міг прийти й Моррісон. Але на ганку я угледів добре знайому постать лікаря Волмера, який жив і приймав в одному з сусідніх будинків. Я відчинив і, простягуючи руку, щоб узяти лікарів капелюх, пожартував:

– Якщо ви шукаєте пацієнтів, містере Волмер, то дзвоніть в інші двері!

Однак лікар капелюха не скинув.

– Пацієнтів у мене й так надто багато, Арчі. Тепер усі хворіють. Але кілька хвилин тому мені подзвонили по телефону й попросили дещо вам переказати. Дзвонив чоловік, він себе не назвав. Просив переказати вам особисто. О пів на дванадцяту, а як зможете, то й раніше, ви повинні бути в двісті чотирнадцятій кімнаті "Вестсайд-отелю" на Двадцять третій вулиці. І подбайте, щоб не привести за собою "хвоста".

Я здивовано звів брови;

– Оце-то новина!

– Я теж так думаю. А ще він сказав, що ви попросите мене тримати язика за зубами.

– Це правда. Тому ж ви, бачу, й говорите якось наче крізь зуби. – Я глянув на годинник: без тринадцяти хвилин одинадцята. – Що він іще сказав?

– Нічого. Попросив переказати тільки це. Але спершу запитав, чи зможу я сам зайти до вас і побачитися з вами особисто.

– "Вестсайд-отель", кімната номер двісті чотирнадцять?

– Саме так.

– Який у нього був голос?

– Не дуже привітний, не високий і не низький. Одне слово, нічого особливого. Звичайний чоловічий голос.

– Гаразд, лікарю, велике спасибі. Якщо вам не важко, зробіть нам іще одну ласку. Ми саме ведемо одну дуже хитромудру справу, а вас, мабуть, бачили, коли ви сюди йшли. Може, комусь закортить знати, чого ви сюди приходили. То якщо вас хто-небудь спитає…

– Я скажу, нібито ви подзвонили мені й попросили прийти подивитися, що у вас із горлом.

– Ні, так ми з вами припустилися б двох помилок. По-перше, той чоловік однаково довідався б, що з моїм горлом нічого не сталося, а по-друге, – що я вам не дзвонив. Наш телефон підслуховують. І коли вони дізнаються, що ми одержуємо через вас повідомлення, ваш телефон теж підслуховуватимуть.

– Господи! Але ж це незаконно!

– Тим більш цікаво. Отож коли вас запитають, чого ви сюди приходили, можете обуритись і заявити, що це не їхнє собаче діло, або виявіть люб'язність і скажіть, що приходили поміряти кров'яний тиск у Фріца… Хоча ні, адже ви не прихопили з собою ніяких приладів. Ви приходили…

– Я приходив до Фріца взяти рецепт приготування креветок по-бургундському. Це мені більш до вподоби і до моєї роботи не має стосунку. – Волмер рушив до дверей. – Їй-богу, Арчі, справа у вас, бачу, таки хитромудра!

Заперечувати я не став, ще раз подякував лікареві, а він попросив переказати вітання Вулфу. Я причинив за ним двері, однак ланцюжка не накинув, бо збирався скоро йти з дому. Потім зайшов на кухню і сказав Фріцові, що хвилину тому він дав лікареві Волмеру рецепт приготування креветок по-бургундському. Після цього я подзвонив з кабінету по внутрішньому телефону до оранжереї – в те, що можна підслуховувати й внутрішній телефон, я не вірю. Вулф узяв трубку, і я доповів йому про візит лікаря Волмера. Він щось буркнув, а тоді спитав:

– Що ви про все це думаєте?

– Анічогісінько. Але це не ФБР. Нащо це їм здалося? А може, після вчорашніх наших заходів хтось уже заворушився?.. Скажімо, Еверс, або міс Фенстер, чи навіть Мюллер. Які будуть розпорядження?

Вулф тільки пхекнув і поклав трубку, і я, щиро кажучи, сам на це напросився.

Дорогою до готелю мені ще належало виявити "хвоста" й позбутися його, а на все це потрібен час, і я, щоб не спізнитися, мав поспішати. Крім того, не слід забувати й про те, що Ернст Мюллер – хоч у це й не дуже вірилось, – можливо, образився за свою переламану руку й вирішить зі мною поквитатися. Отож я дістав з шухляди кобуру, пістолет "морлі" калібру 0,38[4], зарядив його, вклав у кобуру й почепив її на плече під піджак. Проте могла виникнути потреба і в іншій зброї. Я відімкнув сейф і взяв з нашого резерву тисячу доларів потертими десятками й двадцятками. Звичайно, можна було сподіватися всього – наприклад, появи фотографії, де я красуюсь у товаристві голої жінки чи й біля трупа або ще бозна-чого, але з такого становища я виплутуватимусь уже після того, як у нього потраплю.

Коли я вийшов з дому, була за хвилину одинадцята. Не озираючись, я попростував до аптекарського магазину на розі Дев'ятої авеню. В телефонній будці я набрав номер гаража на Десятій авеню, де стояв наш "герон". Машина, власне, належала Вулфу, але користувався нею я. Том Хеллоран, який працював у гаражі вже десять років, довго не брав трубки, однак я все-таки його дочекався і пояснив, що мені треба. Том пообіцяв бути готовим через п'ять хвилин. Та я вирішив, що краще дати йому десять, і ще трохи затримався в магазині біля прилавка з дешевими книжками. Потім вернувся на Тридцять п'яту вулицю, поминув наш цегляний будинок, завернув на Десяту авеню, ввійшов до гаража й рушив до "герона", що стояв із запущеним двигуном. Том уже сидів за кермом. Я забрався на заднє сидіння, скинув капелюх, згорнувся калачиком на самій підлозі, і машина поїхала.

Ногам у цій фордівській моделі досить просторо, однак для цілого чоловіка шести футів на зріст, якого досвідченим акробатом аж ніяк не назвеш, місця внизу, звичайно, замало. Тож мені довелося досить скрутно. Хвилин через п'ять мені закралася підозра, що Том так різко гальмує і кидає машину на поворотах тільки для того, аби випробувати мої кості. Але я поклав собі триматися до останку, У мене вже геть потерпли ноги, а ребра, здавалося, ось-ось не витримають, коли Том ушосте різко загальмував і нарешті сказав:

– Усе гаразд, старий! Ми самі.

– Тепер виколупуй мене звідси ломом, сто чортів!

Том засміявся.

Я ледве вивільнив голову й плечі, схопився за спинку сидіння, якось сів і надів капелюх. Ми стояли на розі Двадцять Третьої вулиці й Дев'ятої авеню.

– Ти певен? – спитав я.

– Цілком. На всі сто процентів.

– Чудово. Тільки іншим разом бери санітарну машину. На підлозі знайдеш у кутку шматок мого вуха. Візьмеш на згадку про мене.

Я вийшов з машини. Том запитав, чи потрібен буде сьогодні мені ще, а я відповів, що ні й що я віддячу йому пізніше, і він поїхав.

"Вестсайд-отель" гадючником не був, хоч багато хто називав його саме так. Очевидно, він мав погану славу, бо його фасад і вестибюль не бачили ремонту вже кілька років. Ввійшовши до готелю і ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, зокрема й на лисого коридорного, я ступив до ліфта і натис кнопку. Коли ліфт зупинивсь, я прочитав на ближніх дверях номер кімнати і зауважив, що моя рука мимоволі ковзнула під піджак і торкнулась пістолета. Я всміхнувся. Якщо мене жде Дж. Едгар Гувер, йому, певно, доведеться шануватися, а то дістане кулю.

Кімната номер двісті чотирнадцять містилася посередині коридора, ліворуч, і була замкнена. Мій годинник показував одинадцяту годину тридцять три хвилини. Я постукав. Почулися кроки, двері відчинились, і я від подиву аж очі витріщив. Переді мною було червоне кругле обличчя і дебела постать інспектора Кремера з відділу вбивств поліції південної частини міста!

– Ви досить пунктуальні, – буркнув він. – Заходьте.

Кремер відійшов убік, і я переступив поріг.

У мене такий натренований зір, що, не отямившись іще від подиву, я вже машинально окинув поглядом кімнату: двоспальне ліжко, комод із дзеркалом, двоє крісел, стіл із бюваром, який давно пора замінити, відчинені двері до ванної. Та ледве встиг покласти пальто й капелюх на ліжко, як знову вражено застиг: одне з крісел без билець було підсунуте до столу, а.