Едем - Сторінка 17

Ця назва не відповідає тому, що... але це не так важливо. Ми зіткнулися з такими проявами цивілізації "дуплексів": по-перше, з автоматичним заводом, який ми визнали розрегульованим і покинутим, — тепер я не зовсім цього певен; по-друге, з дзеркальними куполами невідомого призначення на пагорбах; по-третє, зі щоглами, які випромінюють щось, — імовірно, якийсь вид енергії, — їхнє призначення нам теж поки що невідоме; по-четверте, з їхніми транспортними засобами, причому один із них, коли нас атакували, ми захопили, привели в рух і розбили; по-п'яте, ми бачили здалеку їхнє місто, про яке не можна сказати нічого конкретного; по-шосте, напад, про який я згадував, виглядав так: "дуплекс" нацькував на нас, ну, скажімо тварину, мабуть, належно видресирувану, вона вистрелила в нас.чимось схожим на маленьку кулькову блискавку й керувала нею на відстані, поки ми не спалили її живцем. Нарешті, по-сьоме, ми були свідками того, як засипали рів-могилу, повну мертвих тіл жителів планети. Це все — наскільки я пригадую. Поправте мене або доповніть мою розповідь, якщо я помилився або щось пропустив.

— У принципі, все майже... — озвався Лікар. — За винятком того, що сталося позавчора на кораблі...

— Твоя правда. Виявилося, що ти мав рацію — те створіння було голе. Можливо, воно просто намагалося десь заховатися — і в панічній утечі заповзло в перший-ліпший отвір, а це був якраз тунель, що вів до середини нашої ракети.

— Ця гіпотеза настільки спокуслива, наскільки й небезпечна, — відповів Лікар. — Ми, люди, розмірковуємо й розуміємо по-земному і через те можемо припуститися серйозних помилок, приймаючи чужу видимість за свою істину, тобто укладаючи певні факти в схеми, привезені з Землі. Я абсолютно певен, що всі ми сьогодні вранці думали од. не й те саме: ми наткнулися на могилу жертв насильства, вбивства, але насправді ні я, ні ми всі не знаємо...

— Ти повторюєш це, хоча й сам не віриш... — збуджено почав Інженер, але Лікар урвав його:

— Мова зараз не про те, в що я вірю. Якщо віра десь і справді явно не до речі, то саме тут, на Едемі. Гіпотеза про "нацьковування" електричного пса, наприклад...

— Тобто як?

— Ти називаєш це гіпотезою? Але ж це факт! — майже одночасно вигукнули Хімік і Інженер.

— Ви помиляєтесь. Чому він на нас напав? Ми нічого про це не знаємо. Можливо, своїм виглядом ми нагадуємо йому якихось тутешніх тарганів або зайців... А у вас, — даруйте, в нас, — цей агресивний вчинок негайно асоціювався з тим, що ми бачили раніше й що справило на нас таке приголомшливе враження — ми втратили здатність спокійно міркувати.

— А якби ми зберегли її й не відкрили негайно стрілянину, наш попіл розвівався б зараз там, під ліском, хіба ні? — гнівно вигукнув Інженер.

Координатор мовчав, переводячи погляд з одного на іншого.

— Ми зробили те, що повинні були зробити, але цілком імовірно, що сталося непорозуміння — з обох боків... Вам здається, що всі кубики головоломки вже на місці? А цей завод, буцімто покинутий кількасот років тому й розрегульований сам собою? Як бути з ним? Куди подіти цей кубик?

Довго панувала мовчанка.

— Я вважаю, що Лікар багато в чому має рацію, — озвався нарешті Координатор. — Ми знаємо ще дуже мало. Ситуація для нас вельми сприятлива. Наскільки можна судити, вони не знають про нас нічого, як я гадаю, головним чином через те, що жодна з їхніх доріг, цих борозен, не проходить поблизу нашої ракети. Однак важко розраховувати, що такий стан триватиме довго. Я хотів би попросити вас зважити наше становище з цієї точки зору й висловити свої пропозиції.

— Зараз ми в цій руїні, по суті, беззахисні. Вистачить як слід зашпунтувати тунель, і ми подушимося тут, мов миші. Саме з огляду на те, що першої-ліпшої миті нас можуть виявити, бажано не гаяти ні хвилини. І хоч гіпотеза про агресивність "дуплексів" — це тільки моя земна фантазія, — із запалом мовив Інженер, — я все ж таки не здатен міркувати інакше й пропоную, точніше, вимагаю негайно приступити до ремонту всіх систем і запуску агрегатів.

— Скільки, по-твоєму, це забере в нас часу? — перебив його Лікар.

Інженер завагався.

— От бачиш... — стомлено зітхнув Лікар. — Навіщо нам обманювати самих себе? Нас виявлять раніше, ніж ми закінчимо ремонт, бо, хоч я й не фахівець, мені здається, що мине кілька довгих тижнів...

— На жаль, це правда, — підтримав його Координатор. — Крім того, нам доведеться поповнити запаси води, не кажучи вже про клопоти, котрих завдасть нам ця радіоактивна вода, яка залила нижній відсік. Невідомо також, чи зможемо ми виготовити все, що нам буде потрібне для усунення пошкоджень.

— Нової вилазки нам явно не минути, — погодився з ним Інженер, — і то, мабуть, не однієї. А втім, вилазки можна здійснювати вночі. Крім того, хтось із нас, — скажімо, двоє, — повинен постійно перебувати в ракеті. Але чому говоримо тільки ми? — несподівано звернувся він до трьох мовчазних слухачів.

— У принципі, ми повинні якнайінтенсивніше працювати в ракеті й водночас досліджувати тутешню цивілізацію, — неквапливо мовив Фізик. — Ці завдання значною мірою суперечать одне одному. Кількість невідомих така велика, що навіть стратегічний розрахунок тут небагато допоможе. Одне не підлягає сумніву: ризику, що межує з катастрофою, нам не уникнути, хоч би який ми вибрали спосіб Дій.

— Я бачу, до чого ви прагнете, — тим самим низьким, стомленим голосом сказав Лікар. — Хочете переконати самих себе, що ми повинні здійснювати нові вилазки, маючи змогу завдавати могутніх, тобто атомних, ударів. Певна річ, з метою самооборони. Оскільки це скінчиться тим, що проти нас повстане вся планета, я не маю аніякісінького бажання брати участь у такому пірровому починанні, яке залишиться пірровим, навіть якщо їм невідома атомна енергія... А за це аж ніяк не можна поручитися. Якого роду двигун приводив у рух те колесо?

— Не знаю, — відповів Інженер, — але не атомний. Цього я майже певен.

— За це "майже" ми можемо поплатитися життям, — сказав Лікар і, відкинувшись назад, заплющив очі й прихилив голову до перекошеної книжкової полиці, усім своїм виглядом підкреслюючи, що не має ніякісінького бажання підтримувати далі цю розмову.

— Квадратура кола, — буркнув Кібернетик.

— А що якби ми спробували... встановити контакт? — неквапливо мовив Хімік.

Лікар сів рівно і, дивлячись на нього, сказав:

— Спасибі тобі. А я вже справді почав потерпати, що цього ніхто не запронує!

— Але ж пробувати встановити контакт означає віддатися їм у руки! — вигукнув Кібернетик, підхоплюючись з місця.

— Чому? — байдуже перепитав Лікар. — Ми можемо спочатку озброїтися, навіть атомними випромінювачами, але не підкрадатимемося вночі до їхніх міст чи заводів.

— Гаразд, гаразд... І як же ти уявляєш собі таку спробу встановлення контакту?

— Еге ж, скажи, — докинув Координатор.

— Я згоден, що ми не повинні її форсувати, — відповів Лікар. — Чим більше пристроїв на кораблі ми встигнемо полагодити, тим, звісно, краще. Нам потрібна також зброя — хоч це й необов'язково повинні бути атомні випромінювачі... Потім хтось залишиться в ракеті, а частина, — скажімо, троє, — вирушить до міста. Двоє залишаться ззаду й спостерігатимуть за третім, який спробує встановити контакт з жителями...

— Ти дуже детально все продумав. Мабуть, ти вирішив і те, хто піде до міста, — лиховісним голосом сказав Інженер.

— Так. І це теж.

— А я не дозволю тобі на моїх очах здійснити самогубство! — вигукнув Інженер і, підхопившись з місця, підскочив до Лікаря.

Той навіть не підвів голови.

Інженер весь тремтів. Товариші вперше бачили його таким збудженим.

— Якщо ми вже пережили — всі! — таку катастрофу, якщо нам пощастило вибратися з цієї могили, на яку обернулася наша ракета, якщо вже ми вціліли, неймовірно ризикуючи під час цих легковажних вилазок, так наче ця планета — чужа планета! — місце для приємних прогулянок, то, я сподіваюся, не для того, щоб через якісь навіжені фантазії, через маячню... — Він аж задихався від гніву. — Я знаю, про що ти думаєш! — кричав він, стискаючи кулаки. — Місія людини! Гуманізм! Людина серед зірок! Благородство! Ти навіженець! І твої ідейки теж навіжені! Ніхто не хотів нас сьогодні вбити! І ніхто не засипав ніякої масової могили! Що? Правда? Що? — Інженер нахилився над Лікарем.

Той глянув на нього, й він замовк.

— Нас хотіли вбити. І цілком можливо, що це була могила закатованих, — сказав Лікар, і всі побачили, яких величезних зусиль коштувало йому зберігати спокій. — А піти до міста треба.

— Після того, що ми зробили? — здивувався Координатор.

Лікар здригнувся.

— Так, — зітхнув він. — Ми спалили труп... так. Робіть те, що вважаєте правильним. Вирішуйте. Я... підкоряюсь.

Він устав і, переступивши горизонтально відчинені двері, вийшов. Зачинив двері за собою. Всі ще хвилину дивилися йому вслід, мовби сподіваючись, що він передумає й повернеться.

— Ти даремно так скипів, — тихо докорив Інженерові Координатор.

— Ти ж добре знаєш... — почав той, але, глянувши Координаторові у вічі, повторив іще тихіше: — Так. Даремно.

— Лікар має рацію в одному, — сказав Координатор і поправив на голові пов'язку. — Те, що ми виявили на півночі, ніяк не згоджується з тим, що ми бачили на сході. Місто знаходиться від нас приблизно на такій самій відстані, як і завод, — по прямій якихсь тридцять — тридцять п'ять кілометрів.

— Більше, — зауважив Фізик.

— Можливо. Через те я не думаю, щоб на півдні чи на заході знаходилися так само близько певні елементи їхньої цивілізації, бо з цього випливало б, що ми впали в самісінькому центрі якогось локального "пустища цивілізації", "порожнечі цивілізації" з діаметром у шістдесят кілометрів. Це було б надто дивно, а отже й неправдоподібно. Ви зі мною згодні?

— Так, — ні на кого не дивлячись, сказав Інженер.

— Так, — кивнув головою Хімік і додав: — З самого початку треба було розмовляти такою мовою.

— Я поділяю докори Лікаревого сумління, — протяжно мовив Координатор, — але його пропозицію вважаю наївною й незастосовною щодо нашої ситуації. Вона не того рівня. Правила1 встановлення контакту з чужими істотами вам відомі, проте вони не передбачають ситуації, в якій опинилися ми — майже беззбройні жертви, мешканці заритих у грунт уламків, певна річ, ми повинні відремонтувати свій корабель, але водночас іде змагання, хто швидше збере інформацію — ми чи вони.